Що за час сьогодні? Як усе змінилося за останні роки? Що це за країна? Яким жахливим світ став тепер? Чим усе це закінчиться? — Це ті запитання, які сьогодні все частіше звучать із вуст наших співвітчизників. Що ховається за цими питаннями? Що можна зрозуміти, зазирнувши глибше? Чи справді ми хочемо отримати чесну відповідь на ці запитання, чи просто шукаємо таких же збентежених людей, які зрозуміли б нас і пожаліли? Ми страждаємо від страхів і відчаю, від порожнечі та безнадії. Як же далі нам жити? Ми прагнули справжнього, ситого, у гарному достатку і повному спокої життя. Це життя було омріяне і виплекане в нашому серці, часто воно оспівувалося в поезії як уже досягнуте, а не як бажане. Тепер ми ніби ошукані і з поспіхом, на емоціях шукаємо, кого звинуватити в нашому горі, в нашій біді.
Чи є яке-небудь пояснення подібному стану речей, такому перебігу подій? Звичайно, є. І початок відповіді у тому, що це не є випадковістю. Всі людські біди, кризи і страждання не є випадковими. Всі, хто вірить у Живого Великого Бога, Який відкрив Себе через Ісуса Христа, мають знати, що всякі кризові явища приходять до нас із руки Всевишнього. Вони є прямим підтвердженням Його вічних слів, записаних у Писанні. «Господні слова — слова чисті, як срібло, очищене в глинянім горні, сім раз перетоплене!» (Пс. 11:7). Вони незмінні, вони тверді, наче кремінь, вони як вогонь і як молот. Бог пильнує за кожним словом Своїм. Тому лише в Його Слові — в Біблії — можемо відшукати відповіді на наші, сповнені відчаю і страху, запитання, які роздирають наші душі, бентежать розум, не дають спокійно спати і жити. Саме через Боже Слово можемо дізнатися і переконатися, що коли збираємо гіркі плоди, ми колись посіяли відповідне насіння. Коли сьогодні нам подано щось несправжнє, фальшиве, то це плід нашої сівби, ніщо інше, особливо у сфері виховання. Ми з обуренням сьогодні дивимося на владу, на зухвалих корумпованих дрібних чиновників, на розбещену молодь і «некерованих» дітей і часто думаємо, що це хтось із них, або всі вони разом отруїли наше життя і зробили його несправжнім, не таким, як ми мріяли й очікували.
Але ж стривайте! Не кваптеся! Хто ж вони, всі вищезгадані? Звідки вони? Вони всі наші діти, внуки, брати і сестри, вони всі навчалися в наших школах і вузах, вони майже всі запевняють про свою віру в Бога і про виконання Божих Заповідей, вони — частина нашого суспільства. Вони такі, бо ми такі. Хоч прикро, але це правда. І чим швидше ми почнемо це визнавати, тим швидше настануть зміни. Особливо нам, священнослужителям, учителям, вихователям, варто замислитися над цим. Адже напевно не тільки батьки, а й ми зробили свій фальшивий посів у серцях тих, на кого нині обурені. Напевне всі ми сіяли фальшиві цінності, лицемірну віру, правильну на словах, а фальшиву по суті, сіяли фальшиву ситуативну етику, яка дозволяла, коли вигідно, нехтувати Божою правдою.
Зовсім недавно почув розповідь про одну молоду пані, до рук якої потрапила п’ятдесятигривнева фальшива купюра, яку вона відразу «спихнула», не моргнувши оком, а ввечері вдома весело розповіла про вдалу грошову операцію. На подив молодшого брата мама відповіла: «А що тут такого? Я на її місці вчинила б так само». Тож зовсім не дивно, що наше хворе суспільство вже звикає до всього фальшивого: до «фальшивих» товарів, зате з фірмовою етикеткою, до «фальшивих» напоїв і неякісних продуктів харчування, якими самі себе (свій народ) напуваємо і насичуємо, навіть до «фальшивих» ліків уже звикли, до фальшивої моралі з подвійними стандартами також. Тому й не дивно, що в силу вступає закон Творця: «Що посіє людина, те й пожне» (Гал. 6:7). Саме так. Кожен з нас зокрема і суспільство в цілому не може пожати нічого іншого, лише те, що було посіяно.
Коли навесні ми сіємо добірні зерна пшениці у гарну українську землю, то справедливо очікуємо, що будемо збирати саме пшеницю. Чому ж ми здивовані та обурені, коли «фальшиве» насіння приносить свої гіркі плоди?
Крім того, важливо не забути, що ми не тільки збираємо те, що посіяли, але й збираємо його набагато більше, ніж сіємо. Це незаперечна річ, як і незаперечне те, що наша духовна нива, чим би вона не була засіяна, обов’язково вродить, на відміну від звичайної, де іноді насіння вимерзає, висихає або не проростає.
Але ключовою і, на мій погляд, найжахливішою проблемою є те, що, спостерігаючи за загальною і страшною хворобою, ми ставимо фальшиві діагнози, причому кожен на свій лад. Чому ж дивуватися, що лікування не допомагає!
У недалекому минулому наше суспільство вже намагалися вилікувати. Нам говорили, що коли серед нас не буде багатих і всі будуть соціально рівні, ось тоді ми і будемо здоровою нацією, бо ці нові умови виховають нову людину, всі стануть і чесними, і порядними, і добрими. Коли це не спрацьовувало, додавалися ще деякі «ліки» — голодомор, репресії тощо. Коли це все та багато іншого перепробували, залишилось ще одне: «прогнати» Бога і знищити віру. Тому говорили і робили вигляд, ніби Бога немає, хоча й самі в це не вірили. Адже апостол Павло написав, що Бог усім Себе відкрив, і те, що можна знати про Бога, відоме навіть усім атеїстам (Рим. 1:19–20). Тому й вони є віруючими, вони знають, що Бог є, і тремтять перед Ним в очікуванні суду, але, захищаючи своє безбожне і гріховне життя, вони свідомо грішать проти правди. На жаль, і сьогодні наші співвітчизники продовжують «кадити» їхнім богам, свято шанують їхніх героїв і символи, забавляються їхніми матеріалістичними цінностями, пропонуючи їх в інших «упаковках» із сучасними «лейбами». Якби не так, то в наших школах давно б перестали труїти дітей дарвінізмом, роблячи цей злочин за людські податки. Враховуючи це та багато іншого, адже про все не напишеш, тривожно за те, чи стане християнська етика справжніми ліками для дітей та молоді і для суспільства в цілому, чи ми вправно обійдемося без неї, підмінивши її на етикетку. Адже ми вже звикли до всього фальшивого, нас уже задовольняють брехливі фірмові етикетки, бо змінити все одно нічого не можна.
На щастя, можна, хоча і непросто, і, можливо, не так швидко, як хотілося б. Але для того нам потрібно чітко побачити мету, бути переконаними, що вона не фальшива, і йти до неї наполегливо і навіть самовіддано.
Що ж нам тепер робити? Як же нам зберегти християнську етику від фальші? Що робити, щоб наш посів був справжнім, щоб зерна були чисті, щоб врожай зібрати славний? — Це питання, які мають турбувати всіх: і освітян, і батьків, і священнослужителів, а з грудей вчителів християнської етики вони мають просто вириватися, багаторазово підсилені великою відповідальністю. Саме так, говорити дітям про Бога — неоціненна честь і колосальна відповідальність. При цьому хочу підбадьорити вчителів словами з Писання, що ті, хто зі сльозами посіють своє насіння, збирати будуть з радістю (Пс. 125:5–6). Як бачимо, Бог не тільки кладе на нас тягар відповідальності, але й підбадьорює нас і заохочує, підтримує і допомагає, та ще й нагороджує. Невже ж це не нагорода — дивитися на наших дітей, збережених істиною від розпусти і п’янства, від наркоманії та всякої іншої «манії», від насильства і зрадливості, і бачити в їхніх очах віру і любов до Бога. Невже не нагорода бачити порядних і вірних громадян Батьківщини, які усвідомлюють, що вони не мавпенята, а Божий образ і подоба, що всюди поширюють славу Божу і догоджають Богові, а не плазують перед людьми, торуючи ногами власну гідність і принижуючи таким чином Творця.
Тому вчитель християнської етики повинен нести своїм учням Боже Слово, не розмішане і не розбавлене сучасною світською філософією. Бо тільки Слово спроможне вилікувати жахливі рани нашого суспільства, наших сімей, наших дітей і нас самих. А для того, щоб нести це Слово, потрібно його знати, вивчати, досліджувати і, як сказано в Писанні, перебувати у ньому. До речі, це, за словами Христа, ознака справжніх Його учнів: «Як у слові Моїм позостанетеся, тоді справді Моїми учнями будете…» (Ів. 8:31). А починається все з того, що вчитель знає Автора. Не тільки знає про Нього, а знає особисто. Це означає, що він не тільки вірить в Його існування, а довіряє Йому, спілкується з Ним, поклоняється і любить і серцем, і силою, і всім розумом своїм (Повт. Зак. 6:4). Щоб знати Бога краще — досліджує через Слово, Хто Він і Який Він. А Він — Незбагненний і Таємничий, але відкриває Себе тим, хто Його шукає. Він Святий і Справедливий, а це значить, що ненавидить гріх і всяке зло і не залишає його без покарання. Він Могутній і Грізний та водночас Добрий. Він не потурає злу, але милість і любов Його більша за суд. Влада Його абсолютна і суверенна, поширюється на всіх і на все, але безмежно мудра і досконала. Хто подібний Йому: Вічному, Живому, Всемогутньому Богу, Неперевершеному і Неосяжному в любові, що за грішних віддав Праведного на розп’яття. Вчитель знає Бога як свого Пана, Якого любить і покоряється Йому як Царю і Покровителю. Його неможливо описати, сказати про Нього все за один раз. Якщо ж ми Його не знаємо, то й живемо без царя в голові, і життя наше пусте, безплідне і беззмістовне. У такому випадку наші учні не підуть далі, ніж ми самі.
Хто ж знає Бога, тому й Слово Його миле. Він його цінує. Воно його Вода і Хліб, воно його Світло і Сила. У сьогоднішньому фальшивому зрадливому світі, керованому постмодерністськими брехливими і пустими цінностями, люди живуть із відчуттям постійного дефіциту Правди, дехто вже й звикся з таким станом речей. Так от, зберегти християнську етику від фальші може лише Істина, що ототожнюється з Тим, Хто не тільки говорив Істину, Хто передав нам Істину, Хто жив за Істиною, але й Той, Хто окропив цю Істину Своєю Кров’ю. Ця істина невмируща, вона вічна і незмінна, вона має незаперечну владу, вона авторитетна. Через призму авторитетної біблійної правди ми можемо правдиво оцінити будь-яку фальшиву ідею і визначити їй «достойне місце» у розмаїтті сучасних брехливих орієнтирів, які збивають людей з дороги і спрямовують їхнє життя у прірву. Тому саме вчитель має підпорядкувати своє власне серце авторитетній Божій правді, щоб не пустими звуками лоскотати слух школярів і студентів, відштовхуючи їх від Слова Правди — джерела віри і любові.
Завершуючи, не хотів би проминути ще однієї проблеми. Вона поширена, але не сприймається як проблема, її не помічають. Найчастіше, це прояв невігластва. І це пов’язано з нашим нерозумінням того, що християнська етика не може бути порівняна з мораллю. Вищезгадані комуністи свого часу вже пропонували моральний кодекс, більша частина якого була співзвучна з Божими заповідями. У нас сьогодні також є спокуса і загроза їх наслідувати. Ця загроза не надумана. Ми сьогодні знову здатні і готові шукати закон без Законодавця, спадок без Заповідача, благословення без Дарувальника, божественне без Бога. Ми шукаємо Божої Руки і відвертаємося від Його Обличчя. Або забуваємо, або і не знаємо, що ми Ним і для Нього створені (Кол. 1:16), що для того, щоб бути не фальшивими, а справжніми, нам недостатньо знати Божий закон і заповіді, ми потребуємо єднання з Ним Самим, із Творцем і Спасителем, із Господом і Відкупителем. Ми потребуємо Його Самого, бо без Нього, навіть із Його святими і вічними заповідями, ми залишимося не справжніми, а фальшивими.
І кожен учитель має пам’ятати, що основою християнської етики є Сам Христос. Тоді і заповіді, і цінності будуть живими й актуальними, будуть змінювати не ззовні, а зсередини, з людського серця, що потребує змін через покаяння як зміну мислення. Ця переміна пов’язана зі зміною центру поклоніння. З народження людина грішна і егоцентрична. Покаяння — це докорінна переміна, що веде людське серце до богоцентричного поклоніння і життя.
Метою вчителя є досягти цього самому і навчити учнів. Метою не фальшивою, а справжньою. Тоді й етика перестане бути етикеткою, і вчитель буде справжнім, і віра не фальшивою, і життя гармонійним і наповненим. Усе інше — шлях по бездоріжжю, дорога в нікуди. Бо є Один, Хто міг сказати про Себе: «Я — дорога, правда і життя». Лише Він — найбільша потреба людського хворого серця. Все інше — фальшиві ліки.
Тарас Приступа