Є на Рівненщині особливе містечко, і люди в ньому живуть теж особливі. Жартома називають вони своє рідне місто столицею і, мабуть, не без підстав. Таки є в ньому рух, який, на відміну від великих міст, збудовує, не залишаючи після себе безліч руїн і пожовтілих фотокарток на спомин про радісне літо. Люди в Здолбунові, а саме про це місто йдеться, знають і легко приймають одне одного. Немає в них пихатості і ніхто з них нікуди не поспішає. Здавалося б, що ще можна додати до апогею досконалості? Таки є що. Є в цьому місті сад справжніх квітів, дім зцілених душ, місце, де знаходить притулок після довгої дороги пошуку сама любов…
Але, давайте — до справи. Спробую познайомити вас із господарями незвичайного дому.
Олександр та Валентина Бондарчуки. Педагоги за освітою. «Батьки», чий дім постійно поповнюється новими дітьми. Познайомилися на студентській вечірці в Першому Харківському індустріально-педагогічному технікумі, в якому обоє навчалися. Олександра, який на той час уже був на третьому курсі, запросили бути ведучим. На допомогу йому покликали першокурсницю Валю. Вечірка закінчилася… Місто занурилося в тепле світло ліхтарів… Провівши Валентину додому, Олександр повертався у гуртожиток, ще до кінця не усвідомлюючи, що його серце назавжди залишилося там… разом із нею.
Але попереду були два роки армійської служби. Повернувшись, Олександр вирішив продовжити навчання і… — ви не вірите, що шлюби укладаються на Небесах? — потрапляє на курс, де навчається його Валентина! За півроку до випуску молоді люди одружилися.
Здавалося, тепер усе у них є: хороша освіта, щаслива сім’я, улюблена робота, а згодом і численні нагороди за гідне її виконання. 1990 року і Олександру, і Валентині було присвоєно звання «Відмінник народної освіти України». Але чомусь усе частіше з’являється незрозумілий неспокій і турбують питання: який сенс їхнього життя? чи приносить воно комусь користь? що вони роблять для того, щоб навколишнім стало краще жити?
«Як більшість молодих людей, — розповідає Олександр Бондарчук, — я дорослішав, навчався, переживав усе те, що траплялося на моєму шляху, намагався досягнути певних вершин у науці, житті. І так продовжувалося понад сорок років. Не раз чув, що сенс життя полягає в тому, щоб отримати освіту, посадити дерево, збудувати дім і виростити сина. Саме у здійснення цієї мрії і вкладав свої сили: закінчив декілька навчальних закладів, замість дерева посадив великий сад, збудував дачний будинок, виростив двох синів. Здобувши все це, раптом відчув не радість і щастя, а пустоту у своїй душі. І з кожним роком, досягаючи чергової вершини, відчував, що внутрішня криза поглиблюється.
Усе змінилося після випадкової зустрічі з трьома молодими людьми. Я саме був на дачі, а вони чекали на якусь машину з цеглою. Зібравши гарний урожай фруктів, я вирішив пригостити цих людей. Моїми мотивами тоді було не стільки поділитися тим, що маю, скільки показати себе як дбайливого господаря. За короткий час нашого спілкування я не лише похвалився всім, що мав, але й не пропустив нагоди продемонструвати свою «компетентність» у всіх сферах життя.
Натомість ці молоді юнаки і дівчина, хоча й були дуже обдарованими, бо чудово співали і грали на музичних інструментах, анітрохи не хизувалися, а навпаки, досить відверто і щиро говорили про свої недоліки, чого я, на той час, ніколи б не наважився зробити. В кінці розмови сказали, що вони — християни, на що я зауважив, що це не має ніякого значення, але сам собі подумав: «Що може бути спільного у мене, педагога, з цими «затурканими» людьми». Ми розійшлися, і лише номер телефону і незрозуміла мені радість цих молодих людей залишились у пам’яті.
Мені дуже хотілося ще раз зустрітися з ними, але гордість не дозволила зателефонувати першим.
Через тиждень пролунав телефонний дзвінок, і я отримав запрошення відвідати богослужіння. Знаючи собі ціну, я поки що не дав згоди їхати, але запросив їх у гості до себе додому. Подумав: «Ось познайомлю вас зі своєю дружиною, покажу свою квартиру, тоді ви зрозумієте, що у нас нічого спільного не може бути». Настала субота, і на порозі з’явився молодий чоловік, Олександр, разом із дітьми та дружиною, яку, як і мою, звали Валентиною.
Того вечора багато що змінилось у моєму світогляді. Олександр і Валя розповідали про те, Ким для них став Господь, як Він зберіг їхню сім’ю. Я відчував, що це саме те, чого потребує і моя душа, але не здавався, і в кінці лише сказав, що, можливо, прийду подивлюся, чим вони там займаються на своїх «служіннях».
Першого разу я нічого і нікого не чув, бо думав лише про себе, боявся, що хтось із знайомих побачить, осудить. Друге богослужіння назавжди змінило моє життя. Я зрозумів, що не вони, а я — «затурканий», бо зовсім не знаю Того, про Кого вони говорять, а тільки Він може дати радість і сенс у житті.
День у день я розповідав своїй дружині про Того, Кого пізнав сам, а вона все заперечувала. Минув місяць, і моя Валентина сказала: «Піду подивлюся, куди це ти постійно бігаєш». Саме тоді Господь торкнувся серця і моєї дружини. Минули роки, і мій молодший син прийняв Ісуса Христа як свого особистого Спасителя, а згодом і більшість хлопців, які проживають у нашій сім’ї.
Я зрозумів, що живу на цій землі, щоб прославляти Господа всім своїм життям. Зрозумівши це, я не можу бути байдужим до тих, хто мене оточує і хто ще не пізнав Господа Бога, Творця і Спасителя».
Упродовж 25 років Олександр Бондарчук навчав дітей будівельних професій та їх практичного застосування у державному освітньому закладі в м. Здолбунів, а з 2001 року його педагогічна діяльність продовжилася в Міжнародній громадській організації «Надія — людям» у м. Рівне на посаді завідувача відділу освіти. Одним із напрямів діяльності організації є надання допомоги інтернатам Рівненщини.
Відвідуючи школи-інтернати, Олександр і Валентина побачили, що незважаючи на те, що побутові умови, харчування та ін. за останні роки там значно покращилися, залишалася одна болюча проблема — після закінчення інтернату багатьом дітям просто немає куди йти. Їх «кидають» у самостійне життя, а вони зовсім до цього не готові. Більшість таких дітей або сироти, або ж «тягар» для власних батьків… Тому Олександр та Валентина Бондарчуки прийняли рішення взяти під свою опіку хоча б кількох таких дітей. Спочатку планувалося, що діти навчатимуться у навчальних закладах, живучи в гуртожитках, а Валентина та Олександр якось підтримуватимуть їх: по можливості грошима, а також запрошуючи на вихідні до себе додому. Спочатку так і було. «Але одного разу, — пригадує Олександр, — до мене підійшов один із вихованців і запитав: «А після канікул ви знову відправите нас у гуртожиток?» І стільки болю було в його очах, і така глибока безнадія звучала у цьому голосі, що я за якусь мить пригадав, як тяжко доводилося нам із Валею, коли ми жили в гуртожитках, на маленьку стипендію, далеко від дому, як часом потребували, щоб хтось позичив хоча б півбуханки хліба. А цим дітям ще важче. Адже до всіх цих проблем додавалася ще одна, найтяжча — їх ніхто не чекав удома. І тоді я відповів йому: «Ні, синку, вам не доведеться повертатися в гуртожиток».
2005 р. Олександр та Валентина прийняли в свою сім’ю чотирьох 16-річних хлопців, а наступного року до них приєдналися ще троє. На початку було дуже важко, адже квартира, в якій мешкали Бондарчуки, була надто маленькою і зовсім не пристосованою для такої кількості людей — не було навіть достатньої кількості ліжок. Але хлопці були готові навіть деякий час поспати на підлозі, аби нарешті бути вдома. Вранці вони ходили на навчання, а ввечері поверталися додому.
У травні 2008 р. відбувся перший випуск п’яти дітей із дому Бондарчуків (правда, тепер цей будинок, де діти отримали батьківську турботу і життєвий дороговказ, уже називається Центром соціальної і духовної адаптації). Але вже у вересні сім’ю поповнили ще 6 хлопців з інтернатів Рівненщини. Адже, як і раніше, багатьом дітям немає куди йти після закінчення шкіл-інтернатів. Перед ними постає питання: як вижити в цьому суспільстві, не маючи професії та підтримки близьких людей?
«Державна статистика України подає страшні дані: 70 % випускників інтернатів опиняються у в’язницях, — говорить Джон Віттемор, друг великої сім’ї Бондарчуків, який проживає у США, в м. Мемфіс, але часто буває в Україні і спільно з Валентиною та Олександром служить дітям-сиротам. — Причини різні. Найголовніша, мабуть, відсутність участі рідних батьків у вихованні, а також і тих, хто підтримав би їхні перші кроки в самостійному житті, у новому, незвичному для них світі. Ми бачимо велику потребу в служінні сиротам. Розуміємо, що необхідно надати випускникам інтернатів можливість продовжити навчання, підтримати їх духовно через вивчення Божого Слова, а також знайти місце, де вони могли б жити в атмосфері сім’ї».
У вересні 2007 року Бог благословив сім’ю Валентини та Олександра, і вони переїхали з квартири у будинок, який придбала МГО «Надія — людям», де власними силами зробили ремонт, адже багато хто з юнаків навчається на будівельників. Новий будинок став домом для майбутніх автомеханіків, газоелектрозварників, будівельників, кухарів та мулярів (саме такі професії обрали хлопці). Цього року двоє юнаків виявили бажання продовжити навчання. Зараз вони навчаються на підготовчих курсах у Національному університеті «Острозька академія».
Окрім фахового навчання і духовного становлення юнаки мають можливість оволодіти звичайними побутовими навичками, які допоможуть їм у самостійному житті. Тепер навіть дівчата можуть позаздрити їхньому вмінню готувати і підтримувати чистоту в домі.
«Я бачу зміни в серцях дітей. Для більшості з них трагедією стала б не втрата можливості навчатися, а втрата можливості бути частиною сім’ї та можливості пізнати Бога. Вони вважають себе сім’єю і живуть як сім’я», — каже Джон Віттемор.
«Що би я втратив, якби не потрапив сюди? Я би не знайшов такої чудової сім’ї! — ділиться Володя Бартош, член родини Бондарчуків. — З-поміж інших нас вирізняє те, що хоча ми і з різних інтернатів, та живемо однією сім’єю, разом читаємо Біблію вранці і ввечері. Хлопці, які випустилися цього року, та ті, хто проживає у нашій сім’ї рік і більше, називають один одного «братом». А Олександр Макарович не виказує ніякої різниці між нами і власними синами. Називає всіх нас своїми «синочками»».
«Наші стосунки близькі і міцні. Ми знаємо Бога і маємо особисті стосунки з Ним, постійно перебуваючи в Його Слові, — продовжує його «брат» Сергій Башина. — У цьому домі я відчув дію Святого Духа. Я вчуся бути чесним і порядним, бо бачу таке саме ставлення до себе. Я почав по-іншому сприймати навколишній світ і можу переосмислювати свої думки і вчинки».
«Я знайшов більше спілкування. Раніше я був замкнутим, а тепер мені хочеться ділитися своїми думками. А також більше молитися за інших і за своє майбутнє», — Саша Матвійчук, юнак, який приєднався до сім’ї цього року.
На запитання про те, скільки Олександр та Валентина планували мати дітей і чи сподівалися, що буде так багато, Олександр чесно відповів, що доки не знав Бога, ніколи не хотів мати багато дітей. Нині, коли дивишся на дім Бондарчуків, який нагадує своєрідний вулик, мимоволі пригадуєш текст із Біблії, в якому Бог каже: «Бо ваші думки — не Мої це думки, а дороги Мої — то не ваші дороги» (Iс. 55:8).
Молодший син Бондарчуків, Юрій, який поки що живе у батьківському домі, є величезною підтримкою для батьків у їхньому служінні, а також надійним другом і старшим братом для хлопців. «Хлопці бачать наше служіння, наше ставлення до сусідів, оточення. Вони намагаються переймати це», — каже Юрій. А Олександр Макарович додає: «Я розумію, що Бог помістив їх у наше середовище, а мене в їхнє тимчасово, і вкладатися своєю батьківською турботою я зможу лише впродовж трьох років, і, на жаль, не зможу дати всього того, чого хлопці не отримали за їхнього сирітського життя. Але я впевнений, що Небесний Батько може компенсувати те, що вони втратили. І те, що їм не дали рідні батьки. Тільки Він може заповнити прогалини в земних стосунках батька і сина».
«Олександр Макарович та Валентина Василівна — хороші та люблячі батьки. Вони чудово розуміють таких дітей, як я, навчають Божого Слова, сприяють нашому духовному розвитку. Таких батьків, як вони, зараз важко знайти, — каже Володя Бартош. — А кожного вівторка наша сім’я стає ще більшою. Адже у цей день приїжджають інші хлопці і дівчата на вивчення Біблії, і я радий цьому».
І таки приїжджають, і дуже багато. Це переважно діти, що побували в християнських таборах, які проводить відділ освіти МГО «Надія — людям», а також друзі й одногрупники хлопців. Слово, сказане Богом, має велику силу. Воно лікує розум, тіло, а що найголовніше — здатне зібрати шматочки розбитого і понівеченого серця і повністю оживити і відновити його для нового життя з Богом. Слово Боже по-особливому діє в «домі зцілених душ», адже воно втілене у житті Олександра і Валентини. Це надихає і хлопців. «Коли я закінчу ліцей, то хочу любити так, як любили нас», — каже Сергій Башина.
Звісно, бувають у сім’ї Бондарчуків і труднощі. Не завжди вдається відразу знайти підхід і порозуміння з кожним хлопцем, іноді виникають тертя між ними, трапляються конфлікти побутового плану. Але все це покривається любов’ю — безумовною, жертовною, дарованою Богом.
Для Валентини Василівни та чергового на кухні кожний день починається о п’ятій ранку. Потрібно не лише приготувати їжу на всю велику сім’ю, але й вирішити безліч найрізноманітніших питань: здоров’я багатьох хлопців залишає бажати кращого, існують проблеми з оформленням документів, доводиться вчити хлопців багато з того, що мало б бути прищеплено їм із дитинства. Та головне — хочеться достукатися до сердець юнаків і допомогти їм засвоїти християнські цінності. До цього мотивує текст з Писання: «Привчай юнака до дороги його, і він, як постаріється, не уступиться з неї» (Пр. 22:6), а також «Господь, Бог наш — Господь один! І люби Господа, Бога твого, усім серцем своїм, і всією душею своєю, і всією силою своєю! І будуть ці слова, що Я сьогодні наказую, на серці твоїм. І пильно навчиш цього синів своїх, і будеш говорити про них, як сидітимеш удома, і як ходитимеш дорогою, і коли ти лежатимеш, і коли ти вставатимеш. І прив’яжеш їх на ознаку на руку свою, і будуть вони пов’язкою між очима твоїми. І напишеш їх на бічних одвірках дому свого та на брамах своїх» (Повт. Зак. 6:4–9).
«Трапляються моменти, коли я питаю Господа: «Чому?», — але потім змінюю своє запитання іншим: «Для чого? Що Ти мені хочеш відкрити? Що я зробив не так?» І тоді, переглядаючи свої рішення і вчинки, прошу вибачення за допущені помилки», — відверто ділиться Олександр Макарович. Таке ставлення багато що змінює в житті юнаків. Вони охоче переймають життєві цінності батьків. Самі шукають можливостей послужити іншим: людям похилого віку, дітям-сиротам в інтернатах, де самі провели велику частину життя (до них хлопці їздять щосуботи). Часто допомагають людям фізичною працею, а ті, в свою чергу, допомагають сім’ї продуктами. «Одного разу за день вибрали 42 мішки картоплі та 30 соток кормового буряка, — хвалиться своїми хлопцями Олександр, — коли ж я запитав, для кого трудилися, хлопці в один голос відповіли, що для Бога».
Любов і порозуміння приносять зцілення серцям, що знаходять свій спокій тут — у домі посеред справжніх квітів. І справді, перед будинком, де мешкає сім’я Бондарчуків, росте безліч казкових квітів, що вмочили голівки в Божу палітру фарб. Вони приносять радість кожному, хто ними милується. І всі вони ніби оживають, відображаючи ту любов, з якою на них дивиться їхній садівник.
«Як і більшість молодих людей, я не мав інтересу ні до квітів, ні до самої природи, — зізнається Олександр. — Він з’явився з того моменту, коли Бог відкрив мені Свою першу книгу — Природу. Саме тоді я іншими очима подивився на Його творіння. Я хотів би наблизити і моїх хлопців до розуміння того, що земля допомагає нам прожити. Окрім чудового квітника, маємо ще десять соток землі, урожаєм з якої забезпечуємо себе на зиму. Але «працювати в поті чола» не завжди приємно, тому доводиться придумувати різні конкурси, щоби зробити працю цікавішою. Наприклад, наш квітник зітканий з ідей хлопців. Просто я вірю, що люди, які самі щось створюють, ніколи не будуть нищити».
Переконана, що Бог дає цій особливій родині не лише ідеї щодо саду справжніх квітів, але й Сам допомагає їм збудовувати незвичайний дім, у якому зцілюються душі і народжується надія на те, що у світі стане менше руїн людських життів і більше сонячних фотокарток про радісне літо, осінь… радісний рік. Хай Бог допоможе всім нам у цьому!
Побажання Олександра та Валентини своїм дітям:
Тримайтеся Бога, бо саме в Ньому знайдете заспокоєння і спасіння.
Побажання юнаків своїм «батькам»:
«Нехай Бог і надалі дає Вам сил керувати такою незвичайною сім’єю» (Володя Бартош).
«Мудрості і Божого ведіння. Бо те, що ви робите — явно не від людей. Люди на таке не здатні, а Бог здатен так проявляти Свою любов через них. Щоб продовжували робити те, що роблять» (Сергій Калмиков, випускник програми адаптації).
Побажання старшокурсників новеньким хлопцям:
«Тримайтеся міцно Слова Божого, постійно читайте Його. Прислухайтеся до порад Валентини Василівни і Олександра Макаровича» (Сергій Башина).
«Терпіння, адже ви потрапляєте в зовсім нову атмосферу, де буде ламатися неправильно закладений фундамент, а це інколи боляче» (Сергій Калмиков, випускник програми адаптації).
«Почувши правду, потрібно її втілювати. Це наша відповідальність. Хочеться, щоби Бог уселив бажання хлопцям змінюватися, щоб вони були готові прийняти істину».
Мрії і плани на майбутнє:
Продовжити навчання.
Поглиблювати свої стосунки з Богом.
Мати сім’ю, служити Богові й обездоленим дітям.
Щоб усі мої близькі, рідні і знайомі пізнали Бога.
«Ми з моїм братом Колею мріємо придбати «пересувний» будиночок і подорожувати по світу, звіщаючи Слово Боже», — ділиться своєю мрією Сергій Калмиков, який цього року закінчив ліцей у Квасилові, а зараз працює автомеханіком. Разом із братом вони були одними з перших, кого Валентина і Олександр забрали додому. Саме він поставив те запитання, яке змінило життя подружжя.
Уривок з Біблії, який найбільше вразив серце:
«Найяскравішим моментом є смерть Ісуса Христа. Адже Він без жодного гріха постраждав за наші гріхи та за гріхи всього людства, віддавши при цьому Своє життя» (Володя Бартош).
«Ось Я стою під дверима та стукаю: коли хто почує Мій голос і двері відчинить, Я до нього ввійду, і буду вечеряти з ним, а він зо Мною» (Об. 3:20). Це стосується мого життя», — Сергій Башина. Бог почав стукатися до його серця ще з перших приїздів Олександра та Валентини в інтернат. Сергій відчинив двері свого серця Господу, відчувши Його стук у прояві любові в домі зцілених душ.
Потреби:
Просимо Бога про мудрість, щоби ті рішення, які приймаємо в наставленні, походили від Нього, мудрість в індивідуальному підході, щоб нічого не зіпсувати, не відбити охоти. Щоби ми зробили те, що Бог хоче зробити через нас. Також є матеріальна потреба — перекриття даху.
Подяка:
Що Бог підключає інших людей до нашого служіння. Багато педагогів та друзів підтримують нашу сім’ю духовно і матеріально.
Матеріал підготувала Олена Смик