Джон Пейтон народився у південній Шотландії. Його батько в’язав на продаж панчохи у невеликій майстерні, яка містилася у тому ж будиночку, де жила сім’я Пейтонів.
Батько був особливою людиною: після кожного прийому їжі він зачинявся у невеличкій кімнатці і молився за своїх одинадцятьох дітей. Щонеділі ввечері сім’я збиралася для читання Біблії й обговорювала прочитане.
У дванадцять років Джон з дозволу батьків перестав відвідувати школу через жорстокість учителя. Він став допомагати батькові, працюючи з шостої ранку до десятої вечора. У вільний час він вивчав латинську і грецьку мови, тому що його найзаповітнішою мрією було стати місіонером. Поряд із батьком він навчився двом речам: спритності рук і молитві за прикладом батька, який постійно молився про людей з далеких країн, які ще ніколи не чули Євангелії.
Від матері Джон навчився вірити, що Господь піклується про кожну дрібницю. Якось у Європі був неврожай, багато сімей залишилися без харчів. Сім’я Пейтонів не стала винятком. Останні запаси вичерпалися, і дітям довелося лягати спати голодними. Перед сном мама міцно їх пригорнула і сказала, що вона про все розповіла Богові, і завтра Він обов’язково пошле їм їжу. Зранку діти прокинулися від іржання коней. Перед їхнім будинком стояв віз, а на ньому – мішок картоплі, мішок борошна і сир! Мати разом з дітьми схилилися на коліна і щиро дякували Богові за Його турботу.
Джон заробив трохи грошей, щоб далі продовжувати навчання в школі, а потім стати учителем. Однак перед закінченням школи Джон отримав листа, де міська місія Глазго пропонувала йому стати місіонером у дуже запущеному районі міста. Мешканці цього району повністю деградували, вживаючи велику кількість алкоголю, вони не хотіли працювати, жили за рахунок крадіжок і грабунку.
Минуло півтора року, і результатом наполегливої праці Джона Пейтона стало те, що значна частина людей стала приходити на заняття з вивчення Біблії, їхнє життя почало змінюватися. Незабаром вони змогли купити декілька будинків, у яких Джон проводив біблійні класи. Місіонер особливо піклувався про лікування алкоголіків, якими були як батьки, так і матері, саме через це багато сімей жили дуже бідно.
Паралельно зі своєю роботою Джон навчався в університеті. Тут він почув, що потрібні місіонери, які погодилися б працювати серед диких племен на островах Нові Гібриди поблизу Австралії.
Джон зважував: чи варто йому залишати цих бідняків у жахливих кварталах і їхати допомагати язичникам, які живуть у темряві? Він подумав, що у жителів Англії і Шотландії є Біблії, поряд з ними живуть християни, а остров’яни Південного моря моляться духам, приносять їм жертви, вбивають та з’їдають одне одного. Вони нічого не знають про звільнення від гріха через єдину принесену жертву Сина Божого.
А що скажуть батьки? Вони написали листа, що від самого його народження пообіцяли віддати Джона Богові як місіонера для язичників. А для бідного району знайшовся інший місіонер – рідний брат Джона Вальтер.
Один чоловік похилого віку відмовляв Джона від його рішення:
– Але ж там людожери! А раптом вони тебе з’їдять?
– Містере Ділсоне, – відповідав Пейтон з усмішкою, – ви вже прожили чимало, так? Може так трапитися, що ви помрете, і тоді вас з’їдять черв’яки. І, правду кажучи, коли я живу, роблячи все, що можу, для Бога і своїх друзів, мені все одно, коли і де я помру і хто мене з’їсть: черв’яки чи канібали.
16 квітня 1858 року Джон і його молода дружина Мері Енн, залишивши Шотландію, опинились на борту судна «Клута». Впродовж чотирьох з половиною місяців вони перебували в морі, доки дісталися острова Анейт’юм. На цьому острові вже було багато місцевих християн.
Разом із подружжям Матісонів Пейтони мали оселитися на сусідньому острові Танна: Матісони – на південному боці острова, Пейтони – на східному, біля Порту Резолюції.
Мері Енн дуже зраділа, коли Джон сказав їй:
– Люба, все чудово! Прибуло торгове судно, і нас погодилися за п’ять фунтів перевезти на острів.
– Як добре, Джоне, я вже не дочекаюся, коли ми оселимося в своєму домі і будемо вести осіле життя.
Подружжя Пейтонів прибуло на острів Танна 5 листопада 1858 року. За двісті років до їхнього приїзду двоє молодих людей – Вільямс і Харріс – були вбиті, щойно ступили на цю землю. Через три роки інші місіонери намагалися налагодити стосунки з остров’янами, але їхні спроби були марними. Через сім місяців постійних воєн вони змушені були покинути острів.
А ось торгові судна часто прибували сюди за сандаловим деревом. Взамін вони давали аборигенам зброю для їхніх воєн, а також спиртні напої і тютюн. Вони обманювали місцевих жителів, забираючи їх і продаючи в рабство. Тому біла людина користувалася поганою репутацією на островах.
Пейтони, висадившись на берег, пішли до свого дому, який стояв неподалік берега серед чудових пальм. Серед дерев літало багато червоних і голубих папуг та срібних голубів. Та не все було так чудово. Поряд було невелике болото, де розвелося багато москітів. У цьому будиночку народився син Пейтонів Пітер. Але не встигла Мері зміцніти після пологів, як у неї почалася малярія. Пітерові було всього декілька тижнів, як його мати померла. Джон, як міг, доглядав за сином, але маленький Пітер прожив лише на два тижні довше за свою маму. Ця втрата була великим ударом для Джона.
Джон пригадав слова одного аборигена:
– Місі, якщо ви залишитеся тут, то помрете.
Джон власноруч поховав дружину і сина, прикрасивши могилу білими коралами. Друзі пропонували йому залишити острів і відпочити, але Джон відмовився і продовжував працювати. Він вивчав діалекти остров’ян, записував слова.
Люди на острові боялися духів, чаклунства і в усіх своїх бідах звинувачували того, хто їм не подобався. Цього разу навіть племена, які постійно ворогували між собою, об’єдналися проти місіонерів. Єдиним другом Джона виявився один з вождів на ім’я Ноуво. Він постійно ставав на захист місіонера:
– Перш ніж приїхав Місі, ми так само помирали в сезон дощів, у нас так само були ураганні дощі, його дружина і дитина померли тут, але він не поїхав звідси, а залишився, щоб допомогти нам!
– Ні! Ні! – гукали аборигени, трясучи зброєю. – Його потрібно вбити, а разом із ним Ноуво, бо він зрадник і став на бік білої людини!
Вождь людожерів махав дубиною і несамовито кричав:
– Якщо ви хочете вбити Місі, то спочатку вбийте мене, і я хотів би побачити, хто насмілиться це зробити. Місі і його помічники будуть жити! Ви чуєте мене? Я і мої люди будемо стояти за них на смерть!
Це була відповідь Джонові від Бога на його молитву про допомогу.
Великим випробуванням для місіонерів на островах Океанії були крадіжки. Нічого не можна було залишити навіть на хвилину. Якось, після довгого періоду дощів, настали теплі дні. Джон вирішив просушити постіль.
– Місі, дозволь мені зайти до тебе в будинок, – загукав Міаки, войовничий вождь, через якого було найбільше сутичок на острові, – мені потрібна твоя порада!
Джон намагався зрозуміти, що говорить йому Міаки і яка допомога йому потрібна, але в цей час жінки його помічників стали кричати, що крадуть його постіль.
Міаки вибіг на вулицю за Пейтоном, гукаючи:
– Поверніть усе назад, я до вас доберуся!
Але Джон зрозумів, що саме Міаки і був організатором цього пограбування.
Дикуни вкрали у Джона курей, декількох кіз, які давали йому молоко, покрали чашки, тарілки і чайник. Ці крадіжки практично не припинялися.
Якось жителі острова переполошилися.
– Місі, подивися, що це? Горить корабель чи це дух? Чи, може, Бог наближається до нас?
Місіонер, якого вони намагалися вбити, раптом перетворився у їхнього захисника. Джон відразу здогадався, що це було військове судно, яке робило інспекційний вояж.
– Мені потрібно надягнути мій найкращий одяг, бо це корабель, посланий великою білою королевою, щоб вияснити, як ви себе поводите.
– Місі, а може це корабель вій-ни, на якому знаходяться гармати?
– Цілком можливо, – спокійно відповів Джон. – Не заважайте, я маю одягнутися.
– Місі, а чи можуть вони запитати, чи не крали ми у тебе речей?
– О, я переконаний, що вони про це запитають.
– Але ти не скажеш їм правду?
– Я не можу обманювати! Я завжди вам казав, що християни повинні говорити правду!
– Будь ласка, не говори, – закричали вожді, – ми все повернемо.
До цього моменту всі вожді клялися, що нічого не знають, а тепер розбіглися у різні боки: один ніс чайник, інший – ножі, виделки, третій – ковдру. Все було повернуто і складено великою горою біля будиночка місіонера.
З часом Джонові вдалося побудувати церкву на підвищенні, а також будинок і школу, переживши перед тим чотирнадцять нападів малярії. Поряд із ним був колишній людожер, а тепер християнин на ім’я Авраам, і його дружина, а також вірний друг Джона – собака Клуза. Вона завжди була насторожі і вчасно повідомляла про наближення ворогів.
Якось до острова підпливло декілька суден торговців. Вони знали як аборигени ставляться до Джона, тому вирішили «допомогти». Вони випустили на острів кількох хворих на кір. Ця хвороба для місцевого населення була смертельною, бо, на відміну від європейців, у них не було природного імунітету проти неї. Остров’яни божеволіли від страху перед невідомою хворобою і, звичайно ж, в усьому звинувачували місіонера, який «розсердив» їхніх богів.
Життя на острові стало неможливим. Усе частіше Джона намагалися вбити. Ноуво сказав:
– Тобі потрібно покинути острів, інакше ми вб’ємо тебе. Якщо нам доведеться вибирати між місією і торговцями, ми оберемо торговців, бо нам потрібна зброя.
Міаки знову став підбурювати дикунів. Вони прийшли з наміром убити Джона. Місіонерові нічого не залишалося, як просто схопити Біблію, ковдру і втікати. Йому вдалося дістатися до місії Матісонів, але Міаки зі своїми людьми прийшов і сюди. Вони підпалили паркан, вогонь міг швидко перекинутися на будинок, бо сильний вітер дув у його напрямку. Місіонери стали молитися і просити в Бога допомоги.
Джон вийшов на вулицю з незарядженим револьвером:
– Тільки спробуйте наблизитися до мене! Господь покарає вас. Ви знаєте, що наш Бог завжди з нами і допомагає нам!
Раптом з півдня донісся гуркіт. Дикуни добре розуміли, що це смерч. Ніхто не насмілився зачепити Пейтона. Вони кинулися врозтіч від дому, де знаходився Джон з друзями. Почався дощ. Він і загасив полум’я.
– Це правда! – гукали дикуни, охоплені жахом. – Це Бог Місі почав воювати за нього, як він і казав.
Незабаром, щоб урятувати місіонерів, приплив корабель «Блю Бел», на ньому вони переправилися до мирного Анейт’юму.
У серпні 1863 року Джон прибув до Лондона, де звітував про роботу перед тими, хто відправив його на місію. Він провідав батьків, адже п’ять років не бачив їх.
Джонові вдалося зібрати кошти на судно для місіонерів, щоб не бути залежними від торгових суден. На цьому судні Пейтон повернувся в Австралію зі своєю другою дружиною Маргарет. Джон знову хотів поселитися на острові Танна, але йому не дозволили. Його направили на острів Анива, де існувала легенда про великий потоп. Упродовж наступних п’ятнадцяти років Анива була місцем служіння Пейтонів, їхній дім став церквою і школою для місцевих жителів.
Пейтони попросили дозволу у вождя побудувати новий будинок. Їм дозволили це зробити на підвищенні серед дивних горбиків. Коли Джон розкопав один, то побачив кістки. Він запитав вождя, як вони сюди потрапили, на що той відповів:
– Ми не такі дикі, як на Танна, ми не їмо кісток!
Новий дім був чудовим. У ньому був великий підвал, де можна було заховатися під час тайфунів, і шість кімнат. З часом на острові побудували церкву, школу, притулок для дітей, які залишалися сиротами після міжусобиць, друкарню, склади.
У церкві Маргарет грала на фісгармонії, чим по-особливому приваблювала аборигенів.
Основною проблемою на Аниві була нестача води. Остров’яни прали і милися в морі. Для питної води у них були вириті ями, які наповнювалися в період дощів. Одна надія була на те, що вдасться викопати колодязь. Але поблизу моря вода могла бути солоною. Ідея з колодязем була для аборигенів безум-ством. Вони ніколи не чули про те, щоб «дощ» ішов з-під землі.
Аборигени не стали допомагати Джонові. Він разом з помічниками з місії працював з ранку до пізнього вечора. На глибині тридцяти футів земля стала вологою. Без сумніву, мала з’явитися вода, але чи буде вона придатною до вживання?
Того вечора Джон сказав вождю:
– Я думаю, що завтра мій Бог наповнить яму водою. Приходь, побачиш.
– О ні, Місі! Зупинися, поки не пізно! Якщо піде вода, то море прорветься з-під острова, ти провалишся в море і тебе з’їдять акули.
– Приходь завтра і побачиш.
Зранку Джон пішов до колодязя, спустився в нього і посередині вставив вузьку трубку. І, о радість! Вода почала поступово заповнювати дно колодязя.
– Чашку! – закричав Джон.
Він скуштував води. Вона була холодною і просто чудовою. Він наповнив чашку і передав її вождю. Той приклав чашку до губ і вигукнув:
– Дощ! Це справжній дощ! Місі, як ти про це дізнався?
Пізніше Пейтон говорив, що ця вода зробила більше, ніж довгі роки навчання.
Вождь Намакеї сказав своїм людям:
– Ніколи ще боги Аниви не відповідали так, як відповідає Бог на молитви Місі. Якщо він може викликати дощ з-під землі, то чому нам не вірити у все інше, про що він говорить?
Нарешті дикуни стали ходити в церкву. Вони спостерігали за тим, як Маргарет спілкується зі своєю дитиною, і деякі вожді привели своїх дочок та попросили, щоб їх виховували в місії, щоб вони стали християнками.
Дружина Джона, Маргарет, стійко переносила труднощі життя на острові. До маленького сина, який разом з ними приїхав на острів, незабаром додалися ще дві доньки і син. Сини, як і батько, стали місіонерами, дочки вийшли заміж за місіонерів.
Син Джона разом із дружиною стали місіонерами на Танна. Джон Пейтон у 1896 році приїхав, щоб допомогти синові відновити тут роботу. Цього разу танійці були готові слухати Євангелію. Через три роки роботи Френка час розфарбованих людожерів на Танна зник безслідно. Та життя на острові не було легким. Дуже важко пережив Джон звістку про смерть свого маленького внука, першого сина Френка. Після постійних нападів малярії Френк також віддав своє життя острову Танна.
Останній раз Джон Пейтон відвідав острів Танна у вісімдесят років. На цей час з тридцяти островів Нових Гібридів двадцять п’ять були охоплені місіонерською роботою.
«Бог дав мені доручення, і життя моє буде продовжуватися, аж поки я його виконаю», – говорив Джон Пейтон.
автор Інна Дубовик
Використана література:
1. Кейбел М. В краю Тайфунов. – Одесса: Христианское просвещение, 1994. – 107 с.
2. Джонсон Р. Агенты Божии. – Bielefeld: Christliche Literatur-verbreitung, 1994. – С. 115-139.