Тетяна Саннікова
народилася 1953 року в Полтаві. Закінчила Одеське державне художнє училище
ім. М. Грекова, Одеський педагогічний інститут ім. К. Д. Ушинського. Кандидат педагогічних наук. З 1991 року викладала християнську етику в загальноосвітній школі. Зараз працює старшим викладачем на кафедрі менеджменту та розвитку освіти Одеського обласного інституту удосконалення вчителів.
Ми часто мислимо стереотипами. Так, побутує думка, що на Західній Україні більш релігійне населення, а на Сході – ще незоране поле для духовної праці. Сьогоднішня наша гостя з Одеси, Тетяна Василівна Саннікова, кандидат педагогічних наук, спростовує цю думку. Енергійна, з серцем, сповненим глибокої віри в справу, якій присвячено значну частину життя, відкрита – це лише кілька якостей героїні нашої рубрики.
– Тетяно Василівно, що таке духовність у Вашому розумінні?
– Поняття «духовність» є складним багатоструктурним поняттям, і в психолого-педагогічній літературі тлумачиться у світському та релігійному значенні.
Спираючись на антропологію К. Ушинського, який розглядав людину як сплав духу, душі і тіла, чимало вчених-психологів, зокрема Б. Братусь, В. Слободчиков, В. Зінченко, В. Знаков, намагалися поєднати ці аспекти духовності. Так, В. Слободчиков, розглядаючи феномен людини в цілісному аспекті, вважав, що духовність – це характеристика людини як індивіда (тілесне існування людини), як суб’єкта (душевне життя людини), як особистості, індивідуальності та універсуму (духовне буття людини).
Мені особисто імпонує розуміння поняття духовності, представлене філософами М. Бердяєвим, С. Франком, П. Юркевичем, І. Ільїним та сучасним філософом А. Алексеєнко, яка вважає, що духовність – це природний стан первісної людини. Після гріхопадіння духовність була втрачена, але інформація про Бога передавалася кожній особистості генетично. Науковець переконана, що духовність може відродитися, якщо людина знайде шлях до Бога. Засобом пізнання Бога, на думку А. Алексеєнко, може бути релігія, наука, мистецтво. Духовна еволюція людини в матеріальному світі відбувається релігійним шляхом і спрямовується на подолання розриву людини з Богом. Подолання цього розриву – особиста справа кожної людини. Людство не може здійснити це організовано й разом, бо тут спрацьовує закон вільного вибору.
Таким чином поняття «духовність» неможливо затиснути у раціональні рамки, бо у це поняття неможливо вкласти нескінченне, яке не охоплюється ні думкою, ні словесно.
Я розумію духовність як складний багатоструктурний феномен, який характеризує внутрішній світ індивіда і виявляє себе через моральність, збереження чистого сумління, відповідальність, служіння людям через добродіяння, ввічливість у стосунках. Розкриття сутності цієї категорії потребує своєрідного поєднання наукових і релігійних, естетичних і моральних поглядів.
– Чиїм завданням є духовне виховання: сім’ї, церкви чи школи?
– Усі три зазначені інститути мають на меті духовне виховання, і було б неправильно виокремлювати якийсь із них. На мою думку, щоб досягти зазначеної мети, слід поєднувати зусилля сім’ї, церкви і школи. У кожного з цих інститутів свої засоби духовного виховання. Родина – це вплив батьківських настанов, приклад старших, родинні звичаї, що сформовані національними традиціями у вихованні; церква – це релігійно-духовне виховання через Святе Письмо, службу Божу, релігійні свята; школа – державна установа, яка нерелігійними засобами намагається виховувати молоде покоління, навчаючи моральним знанням, моральній поведінці, моральним стосункам, залучаючи до скарбниці знань, мистецтва, сумлінної наполегливої праці.
Але слід зауважити, що вже дев’яносто років як з навчально-виховного процесу української школи вилучені християнські цінності. Це призвело до деформації духовної сфери дітей, девальвації духовних вартостей усього суспільства. Повернення у школи предметів духовно-морального спрямування, зокрема християнської етики, сприятиме формуванню цілісної людини та уявлень в учнів про духовні цінності, моральні норми та правила поведінки, необхідність їх дотримання у повсякденному житті.
Коли сім’я, церква і школа візьмуть за основу духовного виховання християнські моральні принципи, слід очікувати духовно виховане, високоморальне покоління.
– Хто може бути ідеалом для нашої молоді, нашого суспільства?
– Ідеал – це людина, яка прагнула б до самовдосконалення та уподібнення до образу Божого; людина, яка б знала, що за всі добрі та погані вчинки вона нестиме відповідальність перед Богом, людьми і державою; людина, яка б у своєму житті прагнула дотримуватись християнських норм поведінки, які викладені у Десяти Заповідях Божих та двох заповідях любові Ісуса Христа; людина, яка любила б Бога і ближніх, як самого себе, яка у своїх діях і вчинках буде дотримуватись основного християнського правила: кожна людина – це творіння Боже, а отже, до кожної людини треба ставитися з повагою, любов’ю, пошаною, увагою й не чинити іншій людині того, що не хотів би, щоб чинили тобі; людина, яка була б готова прийти на допомогу будь-якій іншій людині, робити добро, бо тоді добро й повернеться до людини добром; людина, що має бути готовою до різних життєвих випробувань, що не впадатиме у відчай, а намагатиметься подолати ці перешкоди. Адже зло не може довго існувати й панувати.
– Як християнські цінності, моральні імперативи впливають на життя і поведінку школярів (із Вашого досвіду викладання)?
– Зважаючи на те, що я працюю на Півдні України, де обізнаність дітей з християнськими цінностями дуже низька (лише 12-14% дітей відвідують недільні школи), слід зазначити, що дітки виявляють велику зацікавленість щодо біблійних законів і зокрема християнських заповідей.
Звичайно, Десять Заповідей Божих, дві християн-ські заповіді любові, золоте правило морального закону – «як бажаєте, щоб вам чинили люди, так першими чиніть ви самі», складають ті моральні настанови, які покладаються в основу духовного виховання школярів й активно впливають на їхнє життя і поведінку.
– Яким має бути предмет християнської етики?
– На мою думку, це має бути духовно-просвітницький курс, а не курс релігійного спрямування. Треба добре розуміти відмінності релігійного і духовно-морального виховання.
Релігійне виховання частіше відбувається в родині та церкві (недільній школі), воно передбачає ознайомлення із віровченням певної релігії, ретельне вивчення текстів Святого Письма, духовну практику (сповіді, молитви, причастя тощо), моральні настанови.
Що ж стосується духовно-просвітницьких курсів, як основи християнської етики, то вони мають читатися саме у школах. Духовно-моральне виховання має на меті виховання молоді на прикладах християнських цінностей, заповідей, притч, біблійних історій і не спрямовується на навернення учнів до будь-якої релігії або релігійної практики.
– У нашій країні церква відділена від держави, тобто церква відділена від освіти. Чи можлива, на Вашу думку, співпраця між цими інституціями в сфері духовного виховання молоді?
– Хоча школа і церква мають споріднену мету – духовне виховання людини, все ж кожен із цих інститутів має свою специфіку і не може підміняти один одного. Функція школи – духовна просвіта і духовне виховання молоді. Церква має на меті проповідь Євангелії, навернення людини до Бога, воцерковлення людини, а потім душпастирський нагляд.
Зважаючи на досвід церковно-приходських шкіл минулого століття, слід зазначити, що вони займалися прозелітизмом і наслідки цього були негативні. Враховуючи, що Україна є полікультурною і багатоконфесійною державою, на мій погляд, не слід об’єднувати ці два інститути і розглядати школу як поле для євангелізації.
– Які форми роботи може запропонувати школа для покращення співпраці з батьками у духовному вихованні дітей?
– Чимало. Так, школа може проводити просвітницькі семінари для батьків, ознайомлювати із літературою з проблем духовного виховання. Також ефективною є участь у спільних із дітьми благодійних акціях, клубній позакласній роботі, позашкільній екологічній роботі, спільних духовно-краєзнавчих поїздках та екскурсіях учнів і батьків.
– Тетяно Василівно, окрім того, що Ви вчитель, Ви ще й науковець. Розкажіть нашим читачам, якою проблемою Ви займаєтеся?
– Тема дисертаційного дослідження, над яким я працювала впродовж 12 років, – «Духовне виховання молодших підлітків засобами християнської етики». Моє припущення, що коли засобом духовного виховання буде християнська етика, то можливо очікувати сумлінну, сильну духом, вольову і відповідальну особистість, яка завжди буде чинити по совісті, виявляти любов, співчуття, відповідальність, милосердя до іншої людини, – підтвердилося на практиці.
– Розкажіть, будь ласка, про своїх вихованців. Що найбільше вражає під час викладання християнської етики? Які зміни Ви помічаєте в дітях?
– Можна впевнено наголосити, що ті учні, які переймаються християнськими цінностями: відвідують недільні школи, заняття з християнської етики, є членами дитячих організацій «Пласт» тощо, – це діти з іншими моральними установками. Вони відповідають за свої слова і вчинки, зберігають чисте сумління, вірні і надійні, на них можна покластися у будь-якій справі. Мотивація їхніх вчинків завжди моральна, у стосунках із оточуючими вони ввічливі, а що найпривабливіше – ці учні ініціативні й активні у благодійній діяльності та самовихованні.
– І наостанок, поділіться, будь ласка, кількома випадками зі шкільного життя, які зворушили Ваше серце.
– Якось у школі проходила різдвяна акція милосердя, спрямована допомогти безпритульним дітям. Відстежуючи мотивацію дій своїх учнів, я підготувала анкету, у якій поставила декілька запитань, а саме: «Чи будете брати участь в акції? Чому ви це робите (або не робите)?» Учні давали відповіді, пояснюючи свої наміри. Але одна відповідь мене схвилювала своєю жорстокістю. Хлопчик написав: «Нічого не принесу цим бомжам, вони самі винні, що живуть на вулиці, не ходять у школу, жебракують. Порву свої сорочки на ганчірки, буду мити підлогу, а безпритульним нічого не принесу».
Мене здивувала така позиція учня. І тоді я почала на заняттях з християнської етики пояснювати причини, через які діти і підлітки жебракують на вулицях, та говорити про наші можливості виявити до них милосердя. А коли акція добігала кінця і слід було відносити зібрані речі до клубу для безпритульних дітей, попросила згаданого підлітка допомогти нам. Те, що він побачив у клубі, докорінно змінило його ставлення до знедолених.
…Був зимовий день. У кімнаті клубу зібралося понад 25 хлопців і юнаків, які приходили вдень похарчуватися, погрітися, дехто погоджувався вивчати абетку і вчитися читати та писати, бо у п’ятнадцять років вони не могли написати своє прізвище. Повітря було наповнене запахом брудного одягу.
Роздаючи безпритульним різдвяні подарунки, теплі речі, канцтовари, ми пояснювали, що все це зібрано підлітками, які з альтруїстичних почуттів приготували усе це, поділилися власними іграшками, зошитами тощо. А потім я запитувала відвідувачів клубу, з яких причин вони тут і як бачать своє подальше життя. Щирі відповіді вражали нас усіх. Більшість дітей має батьків (або одного з батьків) п’яниць, засуджених, або ж є сиротами. Вони змушені жити на вулиці, щоб хоч якось прохарчуватися. Іноді вдаються до крадіжок, хитрощів, вимагань, бо не можуть повернутися додому з порожніми руками, терплять знущання з боку родичів, і тому покидають свої родини.
Згаданий учень школи після спілкування зі знедоленими докорінно змінив своє ставлення до них. Він розповідав у класі і вдома про те, що чув і бачив у клубі. Перебрав вдома власні речі і приніс цілу коробку одягу, іграшок, солодощів. У стосунках із однокласниками зник яскраво виражений егоїзм. Потім цей учень ініціював наступну акцію, під час якої школярі збирали засоби гігієни: мило, зубну пасту, щітки, шампунь, рушники, гребінці для безпритульних дітей.
Ця історія є прикладом впливу християнської етики на формування якостей особистості.
Інша подія, яка зворушила моє серце, відбулася у родині учениці, що відвідувала заняття з християнської етики. Пояснюючи Десять Заповідей Божих, як обов’язкові закони для людей, мені доводилося адаптувати їх для підліткового віку. Наприклад, я пояснювала, що в заповіді «не красти» мається на увазі не тільки не брати чужі речі, а й не списувати чужу роботу, видаючи за свою тощо. Щодо заповіді про перелюб я пояснювала, що Бог очікує від людей, щоб кожен чоловік мав одну дружину, а кожна жінка мала тільки одного чоловіка, щоб були міцні і щасливі родини, щоб діти мали обох батьків і не були покинуті.
Дівчинка, про яку згадується, була зворушена тим, що почула. Її батьки були на порозі розлучення. Коли після занять вона повернулася додому, то почала просити батьків не розлучатися, аргументуючи заповіддю «не чини перелюбу». Вона щодня запевняла батьків, що перш за все слід дотримуватися Божого погляду на шлюб, що варто простити образи і не позбавляти її батьківської опіки. І домоглася свого – батьки не розлучилися. Про цю історію свідчила мама дівчинки.
Розмовляла Світлана Филипчук