Послухай, сину, я вимовляю ці слова в той час, коли ти спиш; твоя маленька рука підкладена під щоку, а біляві кучерики злиплися на вологому чолі. Я один пробрався до твоєї кімнати. Кілька хвилин тому, коли я сидів у бібліотеці й читав газету, на мене накотилася важка хвиля каяття. Я прийшов до твого ліжечка з визнанням своєї провини.
Ось про що я думав, синочку: я зірвав на тобі свій поганий настрій. Я нагримав на тебе, коли ти одягався, щоб іти до школи, бо ти лише доторкнувся до свого обличчя мокрим рушником. Я вичитав тебе за те, що ти не начистив черевиків. Я розсердився, коли ти кинув щось зі свого одягу на підлогу.
За сніданком я теж до тебе прискіпувався. Ти розлив чай. Ти жадібно ковтав їжу. Ти поклав лікті на стіл. Ти занадто густо намазав масло на хліб. А потім, коли ти пішов гратися, а я квапився на потяг, ти обернувся, помахав мені рукою й гукнув: «До побачення, тату!», я ж насупився й відповів: «Розпрям плечі!».
Потім, наприкінці дня, все почалося спочатку. Повертаючись додому, я помітив тебе, коли ти грався кульками, стоячи на колінах. На твоїх панчохах були дірки. Я принизив тебе перед твоїми товаришами, змусивши йти додому поперед мене… «Панчохи дорого коштують – і якби ти купував їх на власні гроші, то був би акуратнішим!» Уяви собі, сину, це говорив твій батько!
Пам’ятаєш, як ти увійшов потім до бібліотеки, де я читав,— несміливо, з болем у погляді? Коли я мигцем глянув на тебе поверх газети, роздратований тим, що мені заважають, ти нерішуче зупинився біля дверей. «Що тобі потрібно?»-різко запитав я.
Ти нічого не відповів, але рвучко кинувся до мене, обійняв за шию й поцілував. Твої ручки стисли мене з такою любов’ю, яку Бог вклав у твоє серце і яку навіть моє зневажливе ставлення не змогло висушити. Потім ти подріботів сходами вгору.
Отож, сину, невдовзі газета вислизнула з моїх рук і мною опанував жахливий, нудотний сором. Що зі мною зробила звичка? Звичка прискіпуватися, картати – такою була моя нагорода тобі за те, що ти всього лишень маленький хлопчик.
Але у твоєму характері так багато здорового, прекрасного й щирого. Твоє маленьке серце настільки ж велике, як світанок над далекими пагорбами. Це виявилося у твоєму стихійному пориві, коли ти кинувся до мене, щоб поцілувати перед відходом до сну. Ніщо інше не має сьогодні значення, сину. Я прийшов до твого ліжечка в темноті й, присоромлений, схилив перед тобою коліна!
Це слабке виправдання. Я знаю, ти не зрозумів би цих речей, якби я тобі сказав усе це, коли ти прокинешся. Але завтра я буду справжнім батьком! Я буду дружити з тобою, страждати, коли ти страждаєш, і сміятися, коли ти смієшся. Я прикушу свій язик, коли з нього буде готове зірватися дратівливе слово. Я постійно повторюватиму як заклинання: «Він тільки хлопчик, маленький хлопчик!».
Боюся, що я подумки уявляв тебе дорослим чоловіком. Однак зараз, коли я бачу, сину, як ти, втомлений, скрутився калачиком у своєму ліжечку, я розумію, що ти ще дитина. Ще вчора ти був на руках у матері і голівка твоя лежала на її плечі. Я вимагав від тебе надто багато, надто багато.
У. Лівінгстон Ларнед