Слова і вчинки Ісуса Христа виділяють Його серед усіх історичних постатей, відомих людству.
Життя Ісуса Христа є найвищим прикладом моральності, у ньому виявилося все найкраще, що є в людських взаєминах. Безліч текстів у Євангеліях показують безмежну любов і милість Ісуса Христа до хворих, грішних, Його безкорисливу поміч нужденним.
Лк. 18:35-43 – Ісус зціляє сліпого, що сидів при дорозі.
Лк. 19:2-10 – Ісус змінює життя Закхея.
Ів. 4:4-29 – Ісус вказує шлях спасіння самарянській жінці.
Ісус ніколи не оцінював людину за її соціальним статусом, за чистотою її одягу чи рівнем культурного поводження. Стан людського серця, усвідомлення особистої неправоти перед Богом – ось що цінне для Ісуса. Він говорить про це у притчі про митника і фарисея (Лк. 18:9-14).
Ісус ніколи не вимагав плати за надану допомогу, але завжди високо оцінював жертовність інших, як то дві лепти – дар бідної вдови (Мк. 12:42-44).
Мотивом усіх вчинків Ісуса були любов і співчуття до людей, безкорисливе прагнення зцілити людське серце, повернути людині образ і подобу Бога.
Наука Ісуса Христа ґрунтується на двох біблійних заповідях: любові до Бога і любові до ближнього. «Люби Господа, Бога свого, усім серцем своїм, і всією душею своєю, і всім своїм розумом, і з цілої сили своєї»: (Це заповідь перша!) А друга (однакова з нею): «Люби свого ближнього, як самого себе!» Нема іншої більшої заповіді над оці!» (Мк. 12:28-31). Вірші стверджують, що головним мотивуючим фактором істинної моральності повинна бути любов. Не бажання щастя або успіху, а саме любов. Не любов до самого себе й навіть не до суспільства, а любов до Бога й Творця. Світ належить Йому, Він створив його для Свого задоволення й для здійснення Свого задуму. Цілком логічно, що найперший обов’язок кожного повинен полягати в тому, щоб жити згідно з волею Творця, любити Його просто з подяки за людське існування. Порушуючи першу й найвищу заповідь, люди стають винними в найбільшому гріхові – нездатності любити Бога.
Щодо заповіді любити ближнього, як самого себе, то Ісус її не придумав, Він цитує Старий Завіт (Лев. 19:18). Важливість цієї заповіді цілком очевидна. Якби ми всі неухильно виконували її, світ став би раєм.
Ісус Христос показав приклад справжньої дружби. Він не соромився спілкування з тими, ким нехтувало суспільство, Він хотів бути для них другом (Лк 19:2-10). Ісус прийняв дружбу митника й прийшов до нього в дім, знаючи, що багато хто не схвалює такий вчинок. Дружелюбність Христа дивним чином змінює серце Закхея: «Став же Закхей та й промовив до Господа: «Господи, половину маєтку свого я віддам ось убогим, а коли когось скривдив був чим, – верну вчетверо» (Лк. 19:8).
Ісус воскрешає Свого друга – Лазаря (Ів. 11:1-46), незважаючи на те, що цим викликає на Себе гнів первосвящеників і фарисеїв: «…від того дня вони змовилися, щоб убити Його» (Ів. 11-53). І знову ми бачимо безкорисливість Ісуса, турботу не про себе, а про інших.
Ісус Христос був зразковим громадянином. Він належав до поневоленого народу, позбавленого державної самостійності. Римських завойовників мало турбували потреби євреїв, яких вони обкладали непосильними податками. У таких умовах Ісусові, що має всю владу на землі й на небі, вдалося виявити якості ідеального громадянина. Ісус ставиться до влади шанобливо, але без лестощів. Він платить податок у храмі (Лк. 17:24-27), допомагає людям, які мають відношення до влади, коли вони цього потребують. Так, Ісус зцілив слугу римського сотника (Лк. 7:2-10), а коли воїни прийшли в Гефсиманський сад схопити Його, Він не оборонявся, але навіть зцілив раба первосвященика, якому Петро відтяв вухо (Лк. 22:45-51).
Ісус Христос – неперевершений учитель. Він був Учителем за Своєю сутністю і прикладом для всіх учителів в усі часи.
Його навчання відрізнялося послідовністю. Те, що Христос говорив, і те, що Він робив, було тісно пов’язано. Він ніколи не робив того, що суперечило б Його словам. Саме після чудесного нагодування п’яти тисяч Ісус, звертаючись до народу, каже: «Я – хліб життя» (Ів. 6:35); після зцілення сліпонародженого Ісус відкриває істину: «Я Світло для світу» (Ів. 9:5). «Я воскресіння й життя», – проголошує Господь і на підтвердження Своїх слів воскрешає Лазаря (Ів. 11:25).
Ісус Христос не відокремлював Своє вчення від реального життя. Земне існування і смерть, рай і пекло, молитва, діти, тривога, гроші – все це було складовими Його вчення. У Його навчальній програмі не було того, що учні мали б засвоїти, тому що коли-небудь воно їм, можливо, знадобиться. Близькість Ісуса до реального життя особливо виявляється в Його притчах: про сіяча, про пшеницю й кукіль, про розчину, про закинутий невід тощо (Мт. 13).
Ісус Христос активно спілкувався з людьми. Він знав, що найкращий спосіб передачі істини – це спілкування. У розмові Христос незмінно звертає пильну увагу на найбільш насущні потреби кожної людини. Після того, як люди були захоплені Його особистістю, владою Його слів і чудесами, вони приходили до Нього з усіма своїми особистими потребами.
Можна виділити дві особливості в навчанні Ісуса Христа. Його слова були Божим одкровенням. Ісус сказав: «Сам Я від Себе нічого не дію, але те говорю, як Отець Мій Мене був навчив» (Ів. 8:28). Його слова мали владу: «Бо навчав Він їх, як можновладний, а не як ті книжники їхні» (Мт. 7:29). У його словах ніколи не було припущень, боязкості або виправдань, Він знав Своє вчення і ніколи не затинався, викладаючи його.
Багато людей на цьому хотіли б поставити крапку, визнаючи і шануючи Ісуса Христа як світового Учителя, засновника великої релігії і приклад високої моралі. Але постать Ісуса Христа стоїть набагато вище і сяє набагато яскравіше від усіх релігійних діячів, філософів і мислителів світу разом узятих, тому що Ісус Христос є Богом.
Його прихід у світ, а також багато життєвих моментів були з дивовижною точністю передвіщені за багато століть до Його народження (див. «Слово вчителю», № 1, с. 31).
Жоден з відомих учителів або пророків не говорив про себе, що він є Богом. А Христос Сам Себе називає Господом: «Поправді, поправді кажу вам: Перш, ніж був Авраам, – Я є» (Ів. 8:58).
Ісус має владу прощати гріхи: «Але щоб ви знали, що Син Людський має владу на землі прощати гріхи» (Лк. 5:24), «Хто ж це Такий, що прощає й гріхи?» (Лк. 7:49).
Його смерть дає законну підставу для справедливого прощення людських гріхів: «…кров Моя Нового Заповіту, що за багатьох проливається на відпущення гріхів» (Мт. 26:28).
Після розп’яття і смерті Він воскрес із мертвих, а після Свого воскресіння вознісся на небо, звідки призначеного часу знову прийде на землю: «…Я знову прийду й заберу вас до Себе, щоб де Я – були й ви» (Ів.14:3), «І побачать тоді Сина Людського, що йтиме на хмарах із силою й великою славою!» (Лк. 21:27). Все це вказує на те, що Ісус дійсно був Богом.
Саме тому Він висуває як головний критерій істинної моральності особисту відданість Йому Самому: «Блаженні ви, як ганьбити та гнати вас будуть… ради Мене» (Мт. 5:11), «Хто більш, як Мене, любить батька чи матір, той Мене недостойний» (Мт. 10:37), «Отже, кожного, хто Мене визнає перед людьми, того перед Небесним Отцем Моїм визнаю й Я» (Мт. 10:32).
І тепер перед кожним, хто зустрічається з цим Іменем, постає запитання: «А ким для тебе є Ісус Христос?» Життя людини набуває істинного змісту, а душа отримує вічне спасіння лише тоді, коли вона визнає Ісуса Христа своїм Господом і Спасителем.
Валентина Бондарчук народилася в Росії, у Брянській обл.
Після закінчення Харківського індустріально-педагогічного технікуму 1976 р. переїхала в м. Здолбунів Рівненської обл., де більше двадцяти років працювала майстром виробничого навчання та викладачем спецдисциплін. Закінчила Український національний університет водного господарства, Донецький інститут післядипломної педагогічної освіти, сім років працювала практичним психологом. Має нагороду «Відмінник народної освіти України». 2003 року закінчила Українську біблійну семінарію. Зараз працює у відділі освіти МГО «Надія – людям», м. Рівне. Заміжня. Має двох дорослих синів. Разом з чоловіком опікується одинадцятьма сиротами і дітьми з неблагополучних сімей.