Зовсім недавно мій син закінчив школу. І на святковій лінійці, приуроченій святу останнього дзвоника, горді вчителі звітували про досягнення й здобутки: стільки-то медалей, стільки-то відмінників тощо. Приємно було стояти й слухати, відчуваючи гордість за те, що моє дитя вчилось у досить успішній школі.
Кожна школа звітує про свої досягнення. Кожна школа пишається своїми випускниками. Про них розказують усім і з радістю показують фото своїх знаменитостей. Здавалося б, наша держава мала би розцвісти, маючи стільки чудових учнів. Проте минає час і ці люди кудись зникають. Зникають — не в сенсі геть пропадають, а просто розчиняються в морі подібних собі. Пізніше ми можемо почути: той не виправдав сподівань, той скотився, той почав робити не те. І люди кажуть: «Як це можливо: він подавав такі надії?!» У чому проблема?
Ви помітили, що вся похвальба — усі ці золоті медалі, олімпіади, призові місця — це шана формальним, зовнішнім успіхам. Успіхам у знаннях та уміннях, результатам реакції розуму та кмітливості. Тобто це те зовнішнє, та планка, яку хтось десь поставив і до якої усі тепер мають дійти. Та зовнішня мета, знак успіху, до якого всі тягнуться. Але в школах дуже рідко зустрінеш планку людяності, чуйності, сили духу й відкритості серця. Немає того, що потім, у дорослому житті, знадобиться набагато більше, ніж тригонометрична функція.
Та й, власне, усі ті перевірки, соціологічні опитування й тести, які запускає наша система освіти, вони сконцентровані саме на кількісні показники. Вони сконцентровують учителів на питаннях: скільки зробили, який матеріал опанували, чого досягли. Тобто виключно зовнішні видимі результати. І за цими показниками, досягненнями, успіхами не згадують — а якої якості людей ми випускаємо? Хто вони як особистості?
Дехто може сказати: «Але ж це не функція школи. Школа навчає і дає знання. Є ще суспільство, сім’я, церква, інші соціальні інститути…» Ви маєте рацію. Проте порахуйте — скільки часу протягом навчання дитина проводить у школі, а скільки вдома. Якщо взяти середні й старші класи (саме тоді, коли формується особистість) і хоча би так, на пальцях, порахувати кількість годин, які діти проводять у школі, то вийде, в середньому, приблизно 6 годин. Тобто чверть доби діти перебувають у навчальному закладі. А якщо відділити 8 годин на сон і, нехай, 1,5 години на домашні справи (я напевне забагато накинув, але нехай), то на те, про що ми кажемо, що має формувати особистість, залишається приблизно 8 годин. Ці прості, можливо, примітивні розрахунки, приводимо для того, щоби було очевидно — школа має величезний вплив на особистість і її формування. Прямо, чи опосередковано, школа впливає на дітей і прищеплює їм ті цінності, які потім будуть проявлятись протягом усього їхнього життя.
У часи своєї молодості (за радянської доби) я стикнувся з тим, що слово «гуманітарій» було, якщо не лайливим, то, принаймні, синонімом якоїсь меншовартості. Я розумію чому — тоді цінували технічну освіту, були потрібні представники точних наук, одним словом «технарі», як їх називали. Чому? Бо були великі будівництва, ми йшли до світлого техногенного майбутнього. І нікого не хвилював стан серця, адже всі ми були гвинтиками великої радянської системи.
Минули роки, а ситуація кардинально не змінилась. Ви лишень подивіться, скільки уроків математики? І скільки уроків образотворчого мистецтва? Але вдумайтесь у саме слово — образо-творчого, тобто того, що стимулює творити образи, розвиває фантазію й уяву. (Я не проти точних наук, мій батько був учителем математики й фізики, відповідно, я мав знати ці предмети «на зубок»). Просто це показує, що хоче виховати система, на що вона спрямована.
У чому ж проблема школи? Невже у неправильних викладачах? Чи програмі? Мені здається, у неправильно поставлених акцентах.
Оскільки людина складається із зовнішньої та внутрішньої частин (тіла і духу), то й навчання має складатися із цих частин.
Зовнішня частина: навчати чогось так, щоби це практично знадобилось у житті. Тобто — знати, розуміти, використовувати. Ті практичні навички, яких людина буде потребувати в майбутній професії. Ті базові знання, якими людина буде керуватись у різноманітних життєвих колізіях.
Проте є внутрішній бік. Внутрішнє, або назвемо його «душевним» — це коли прищеплюємо любов до чогось — до мови, математики, астрономії. Та любов, яка спонукує людину присвятити чомусь більше часу і, зрештою, покласти на це все своє життя.
Але є ще один рівень навчання. Його можна назвати глибинним навчання. Це — навчання серця. Тобто коли вчитель формує серце дитини — її серцевину, те, ким та людина буде все своє життя. Те, що стане стержнем усіх учинків, світоглядним принципом у непростих ситуаціях і фундаментом майбутніх здобутків. Саме про це й казав древній Соломон: «Над усе, що лише стережеться, серце своє стережи, бо з нього походить життя» (Пр. 4:23). Сформувати серце учня, а не просто передати йому голі знання — ось справжній виклик для педагога.
І проблема нашої освіти не в непрофесійності вчителів (хоча таке теж є і люди обирають цей фах чи з безвиході, чи з незнання та нерозуміння, чи тікаючи від армії). Проблема в тому, що вчителів привчають через різні акредитації та перевірки звертати увагу, насамперед, на зовнішні показники. А все решта — якось воно буде… Не буде. Без свідомого виховання й роботи із серцем — не буде. Кількість ніколи не переростала в якість. Навпаки — цілком можливо…
Коли ж ми подивимось, як Бог заповідав навчати дітей і звернемось до Книги книг, то побачимо, що саме виховання серця й незмінності Божих законів завжди мало бути на першому місці в освітньому процесі:
«Тільки стережися, і дуже пильнуй свою душу, щоб не забув ти тих речей, що бачили очі твої, і щоб вони не повиходили з серця твого по всі дні життя твого, а ти подаси їх до відома синам твоїм та синам твоїх синів…» (Повт. Зак. 4:9).
«Сину мій, не забудь ти моєї науки, і нехай мої заповіді стережуть твоє серце, бо примножать для тебе вони довготу твоїх днів, і років життя та спокою! Милість та правда нехай не залишать тебе, прив’яжи їх до шиї своєї, напиши їх на таблиці серця свого…» (Пр. 3:1-3).
Чим наповнене буде серце людини, такою вона і буде. Серце визначатиме не лише вчинки, але й мотивацію вчинків. Саме на це звертав увагу Ісус Христос Своїх учнів: «Добра людина із доброї скарбниці серця добре виносить, а лиха із лихої виносить лихе. Бо чим серце наповнене, те говорять уста його!» (Лк. 6:45).
Велич людини не в тому, що вона знає чи що вона вміє. Її велич — у стані серця, у здатності жити за тими моральними принципами, які не залежать від часів і обставин. Її велич — у відображенні величі Бога.
Учителі, які прочитають мій опус, можуть сказати: «Що я один можу зробити проти цілої системи? Я це розумію, але як усе змінити?» Зрозуміло, що система, яка вибудовувалась роками і яка викорінювала все, що їй не підходить, буде довго вмирати й змінюватись роками. Проте питання в іншому — чи змінюся особисто я?
Адже в кожного з нас є той учитель, що впливав на наше серце й формував нас у нашому житті. Яким учителем хочете стати ви? Чи тим, який просто навчить щось знати чи робити, чи тим, який вплине на дітей і увійде в історію їхнього життя? Процес змін починається з кожного із нас і не залежить від зовнішніх оцінювань. Станьте тими, хто впливатиме на серця людей. Станьте тими, хто своїми словами, учинками і, власне, стилем життя буде дороговказом для тих, хто лише починає вчити.
І хочу вас запевнити, як той, кому пощастило мати подібних учителів у житті: якщо ви достукаєтесь до сердець дітей, то, зрештою, у їхньому й вашому житті можливо все.
Олег Блощук,
магістр теології, викладач народних звичаїв, свят та обрядів, пастор євангельської християнської церкви «Скеля», м. Рівне