Наше життя завжди ґрунтується на вірі. Навіть коли ми її не помічаємо. Наприклад, коли ми сідаємо в літак, вірячи, що закони аеродинаміки можуть подолати земне тяжіння і літак злетить. Ми робимо якісь вчинки чи приймаємо рішення, довіряючи порадам своїх друзів. Упевнено можна сказати, що немає невіруючих людей. Ми всі в щось віримо.
Правда, хтось може сказати, що віра щодо побутових речей і непересічних цінностей різниться. Проте у своїй суті будь-яка віра — це переконання в якихось невидимих речах, які мають місце в нашому житті, навіть якщо ми їх не можемо осягнути нашими чуттями. Це — переконання серця, яке відображається в нашому житті. І часто, живучи за переконаннями нашої віри, нам доводиться чимось за цю віру платити, її потрібно відстоювати, доводити її дієвість.
В історії людства є достатньо прикладів того, як люди, маючи непохитні переконання, ішли всупереч всьому й доводили дієвість своєї віри. І світ не просто захоплювався цими людьми, а й намагався закарбувати ці подвиги віри, щоб вони стали прикладами для прийдешніх поколінь. Мистецтво ніколи не стояло осторонь, а різноманітними засобами намагалося відобразити життя таких людей.
Кінострічка відомого американського актора і режисера Мела Гібсона «З міркувань совісті», яка нещодавно вийшла на наші екрани, належить саме до таких творів. Будучи переконаним католиком, цей митець ніколи не боявся порушувати непрості питання віри, переконання, сміливості й самопожертви у своїх картинах. «Хоробре серце», «Страсті Христові», «Апокаліпсис» — усі ці фільми сповнені роздумами про вічні цінності й віру героїв. І ось через 10 років після виходу останньої стрічки подібного плану «Апокаліпсис», Гібсон знову звернувся до віри людини в Бога і життя, яке підпорядковане цій вірі. Його стрічка «З міркувань совісті» розповідає про життя Десмонда Томаса Досса, який, не бравши зброю до рук під час Другої світової війни, отримав найвищу воєнну нагороду — Медаль Пошани.
Переконаний адвентист сьомого дня (диякон церкви), цей молодий чоловік бажав допомогти своїй державі у важкі воєнні часи й пішов добровольцем на фронт як санітар. Через свої переконання він ледь не потрапив під трибунал, відмовившись брати до рук зброю. Урятувало його лише те, що за нього заступився його батько, ветеран Першої світової війни. За його сприяння сина звільнили з-під варти. До речі, саме небажання бути подібним на батька, який після війни так і не зумів знайти свого місця в житті й пристрастився до алкоголю, направило Десмонда до віри в Бога.
Відправляючись на фронт, від своєї дівчини Дороті, яка повністю підтримувала свого коханого, він отримав Біблію із закладкою на Першій книзі Царів, де описано протистояння Давида і Голіята. Ця історія для молодого чоловіка стала натхненням і прикладом, як можна пронести свою віру й переконання через усі випробування та негаразди.
Звісно, на передовій, із Десмонда часто знущались, звинувачували у небажанні виконати свій громадянський обов’язок. Але ставлення до нього кардинально змінилося після перших же боїв. Не зважаючи на ворожий вогонь і постійну загрозу смерті, не маючи при собі ніякої зброї, молодий санітар виносив із поля бою всіх поранених, до кого тільки зумів добратись. Він сам був декілька разів поранений, за ним полювали ворожі снайпери, проте він уперто повертався на передову, бажаючи спасати тих, за ким ніхто інший не міг піти. І Бог беріг його. Коли після війни Десмонда Досса запитали, скількох людей він виніс на своїх плечах, той лише всміхнувся і сказав, що десь близько 50. Хоча насправді, за найскромнішими підрахунками, їх було більше 75. А його бойові побратими стверджували, що цих людей було більше сотні. За свої заслуги в битві під Лейте, звільненні Філіппін і битві за Окінаву капрала Десмонда Томаса Досса було нагороджено Бронзовою зіркою, а згодом — найвищою воєнною нагородою США Медаллю пошани.
Після війни він провадив скромне життя в штаті Алабама. Ще в 50-ті роки ХХ ст. в Голівуді хотіли зняти фільм про його життя. Проте сам Десмонд не виявив ніякого зацікавлення подібною ідеєю, стверджуючи, що з його життя не потрібно робити шоу. І лише після смерті героя 2006 року до цієї теми знову повернулись.
Коли Мела Гібсона запитали, чому він узявся за екранізацію саме цієї історії, він визнав, що це оповідь про справжнього «некостюмованого» героя. І якби Десмонд Досс був на той момент живим, він, Мел Гібсон, волів би бачити його в кріслі президента Сполучених Штатів.
Після виходу стрічки у світ, вона тріумфально була представлена на багатьох кінофестивалях, завоювала багато нагород: була номінована на премію «Оскар», де отримала перемогу у двох категоріях — кращий монтаж і кращий звук; здобула премію «Супутник», а також була відзначена премією Австралійської академії кінематографії і телебачення як найкращий фільм року. На Венеціанському кінофестивалі, після завершення перегляду стрічки, весь зал 10 хвилин аплодував стоячи.
Повертаючись до змісту кінострічки, хочеться звернути увагу на наступне. Нині подібних до Досса людей мають за диваків. У часи ситуативної етики й толерантності такі непохитні переконання досить рідкісні. Проте такі життєві історії показують, що саме завдяки переконанням і глибокій вірі в Бога, людина може пройти будь-які перешкоди й залишитись людиною. Адже подібна віра базується на тому, що Великий Бог, залишаючись вірним Своїй обіцянці спасти людей, Сам зійшов у світ і на Голгофському хресті заплатив за всі гріхи людства. І саме ця подія є визначальною в нашій вірності Богу. Нашу віру, стійкість і переконання ми можемо черпати саме з цього акту Божої любові. Вірність Бога народжує вірність у наших серцях і дає наснагу пронести цю віру через усе життя.
А ще — неможливо осягнути віру в Бога, не живучи життям віри. Її неможливо пояснити розумом чи природними причинами. Її можна лише отримати, довірившись Творцю, як дитина. Неможливо навчитися віри, не живучи за її принципами. А її принцип простий — якщо ти хочеш пізнати глибину віри і мати непохитні принципи життя, то чини так, як каже Бог. І нехай світ тебе не зрозуміє, нехай глузує; якщо ти вірний Богу, то Він Сам за тебе заступиться і покаже життєвість Свого Слова і Своїх Заповідей.
Кожна людина хоче, щоб її життя залишило добрий слід на цій землі. Проте нам слід пам’ятати, що своїм власним життям ми залишаємо найбільший слід у серцях тих, хто нас оточує. Можна сказати багато правильних слів, утім у пам’яті залишиться те, як ми прожили життя, що було для нас головним і чи справді те, що ми проголошували, у нас проявлялося.
Жити по вірі, будучи свято переконаним у дієвості Божих слів і повелінь, діючи за велінням совісті, просвітленої Словом Божим, — ось що стовідсотково впливає на серця людей. Ось що відкриє їм шлях, яким потрібно йти в цьому світі за Господом. І ми зможемо без слів донести Його любов до навколишніх і змінити чиюсь долю, відкривши велич і вірність Бога.
Олег Блощук