Напередодні Пасхи, одного з найбільших християнських свят, багато людей у нашій країні роздумують про страждання Христа, Його хресний подвиг і те діло спасіння, заради якого Він і пішов на хрест.
Найчастіше в ці дні, а особливо — на Страсну п’ятницю — день, коли помер наш Спаситель, згадують слова, які Він сказав, уже висячи на хресті. Ці вислови, записані в різних Євангеліях (те, що на той момент урізалось у пам’ять авторів, які бачили ці муки, а потім хотіли у своїх книгах донести історію життя Ісуса Христа), так і називають «сім останніх слів Христа на хресті».
Сказані на порозі смерті, вони не залишали байдужими нікого: від простих читачів до геніїв людської думки, які через свої мистецькі твори намагалися розкрити власне сприйняття й сенс останніх слів Спасителя.
Усі ми розуміємо, що перед обличчям смерті людина говорить те, що вона вважає надзвичайно важливим. Ісус, який висів на хресті, через ці короткі сім фраз, понад силу висловлював те, що на той момент було в Нього на серці. Йому було нелегко сказати ці слова, адже засуджений на розп’яття помирав більше від задухи, ніж від болю й ран. Проте Його внутрішні переживання були настільки сильними, що слова мимоволі зривалися з Його вуст. То що ж це за слова?
«Отче, відпусти їм, бо не знають, що чинять вони!…» (Лк. 23:34) — слова, які були сказані на самому початку хресних мук, саме тоді, коли воїни кидали жереб, щоби розділити одежу Ісуса. Спаситель молився за Своїх кривдників, розуміючи, що через невідання вони роблять найбільший злочин у світі.
«По правді кажу тобі: ти будеш зо Мною сьогодні в раю!» (Лк. 23:43) — слова, які Христос сказав розбійникові, що висів поряд із Ним і просив заступництва перед Богом. Це твердження завжди було важливим для всіх вірних Богу людей, адже Сам Христос цими словами ствердив, що кожен, хто прийде із покаянням перед Богом, навіть перед лицем смерті, може отримати прощення й увійти в рай.
«Як побачив Ісус матір та учня, що стояв тут, якого любив, то каже до матері: “Оце, жоно, твій син!” Потім каже до учня: “Оце мати твоя!”» (Ів. 19:26-27). Будучи первенцем у Cвоєї матері, Христос, після смерті Йосипа мав опікуватися нею. На хресті наш Спаситель знайшов сили, щоби доручити піклування про Cвою матір улюбленому учневі.
«А коло години дев’ятої скрикнув Ісус гучним голосом, кажучи: “Елі, Елі, лама савахтані?” цебто: “Боже Мій, Боже Мій, нащо Мене Ти покинув?”» (Мт. 27:46). Ісус, у час надзвичайного смертельного смутку, звернувся до Бога, який переклав гріхи всього світу на Свого Сина. Це — крик болю Людини, яка відчула, що Батько, який завжди був поруч і завжди був підтримкою Сину в служінні, покинув Його. Окрім того, ці слова — це цитата із Псалма 21. (За традицією 21, 22 і 23 Псалми вважають Месіанськими — тобто такими, які відкривають особу й служіння Месії-Христа.)
«Потім, знавши Ісус, що вже все довершилось, щоб збулося Писання, проказує: “Прагну!”» (Ів. 19:28) — розіп’яті на хресті люди, окрім задухи, відчували невимовну спрагу. Промовивши це коротке слово, Христос спричинив виконання пророцтва про Свої муки, яке було записане в Пс. 68:22.
«А коли Ісус оцту прийняв, то промовив: “Звершилось!”…» (Ів. 19:30). Цим словом перед самою Своєю смертю наш Спаситель ствердив, що справа спасіння людства через Його жертву звершилась.
«І, скрикнувши голосом гучним, промовив Ісус: “Отче, у руки Твої віддаю Свого духа!” І це прорікши, Він духа віддав…» (Лк. 23:46). Це були останні слова на хресті. Окрім того, що ці слова знову ж є цитатою із Псалма (30:6), вони ще раз підтверджували, на кого покладався у Своєму служінні Христос, чию волю виконував і до кого повертався по муках Своїх.
Безліч композиторів у своїх творах звертались до цих слів. Можна згадати Генріха Шютца (автора першої німецької опери), Маркеданте, Сезара Франка, Джеймса Мак-Мілана — усі вони у своїх епічних творах хотіли розкрити глибину істин, які Христос сказав на хресті.
Не обійшов увагою ці слова й відомий австрійський композитор Франц Йозеф Гайдн (1732 — 1809) — представник віденської класичної школи, мелодія якого лягла в основу гімнів Німеччини й Австро-Угорщини.
Не будемо переказувати життєвий шлях цього великого композитора, зазначимо лише декілька штрихів із його біографії:
• Будучи сином майстра каретної справи, майбутній відомий композитор досить довго навчався музики самотужки. Співаючи в церковному хорі, він самостійно вивчав основи музичного мистецтва, грав на скрипці та клавікорді.
• Після того як у нього почав ламатись голос, його вигнали з хору й він залишився без засобів для існування. Проте саме тоді Йозеф Гайдн почав ще ретельніше займатись вивченням теорії музики й потрохи давати уроки співу, грав на скрипці під час народних свят і просто на дорогах.
• Тоді ж він почав прислухатись до народних мелодій, вивчати міські пісні, що вплинуло на подальшу його творчість. Однак за «занадто велику народність» у його творах він зазнав найбільшої критики від опонентів. Хоча ця прихильність до простих, легких, світлих і зрозумілих простим людям мелодій і принесла згодом йому популярність.
• Йозеф Гайдн був дуже плідним композитором, якого легко надихала зміна обстановки. Чого варте лише те, що за все життя він написав 24 опери, 14 ораторій і 104 симфонії! (До слова, симфонія — це великий музичний твір, що вимагає неабиякої працездатності, таланту й масштабного мислення. Окрім того, щоби написати подібний твір, потрібно достатньо багато часу.) У нього є і Лондонські симфонії, і Паризькі симфонії, Оксфордська, Траурна і навіть, Прощальна симфонія (коли учасники оркестру поступово сходять зі сцени, гасячи свічки, а твір закінчує лише одна скрипка).
Композитор писав у всіх жанрах: опери, концерти, вокальні твори та твори для фортепіано, дуети, тріо, квартети для різних складів. Особливе місце в його творчості посідала релігійна музика. Власне, участь у церковному хорі вплинула на все його життя. Адже першу свою месу (церковну літургію) Гайдн написав у 17 років.
Під впливом ораторій Генделя Йозеф Гайдн творить свої ораторії на релігійну тему. І якщо опус «Створення світу» пронизаний світлом життя й різноманітними вокальними експериментами (коли співаки виконують партії, що імітують спів пташок), то ораторія «Сім слів Спасителя на хресті» пронизана філософськими роздумами.
З-під пера митця ораторія вийшла 1787 р. Спочатку була написана, власне, ораторія, згодом — симфонічний варіант. Пізніше з’являється версія для струнного квартету (найпопулярніша в наш час). А в середині XX ст. в Лондоні було знайдено клавірну (фортепіанну) партитуру, на якій рукою композитора було написано: «Мною, Францом Йозефом Гайдном, ця версія ретельно перевірена й визнана як найбільш відповідна оригіналу». Хто написав фортепіанну версію до сьогодні не відомо.
Весь твір складався із 9-ти частин (разом з інтродукцією та фіналом). І всі частини, окрім фіналу, написані у важких, повільних, протяжних темпах. Саме такою музикою автор хотів підкреслити глибину страждань Спасителя. Музика кожної частини відкриває те, як розумів автор слова й події, що відбувались тоді. Він геніально різноманітними музичними засобами передавав то зітхання Христа (3-я частина), то доброту, яку Він дарував навколишнім навіть перед лицем смерті (2-а частина) і той невідворотний поступ фатального кінця (5-а частина).
Хоча твір був програмним (тобто написаним у певній послідовності) і досить довгим, Гайдн не закінчує ораторію простою констатацією факту розп’яття Христа. Остання, 9-та частина «Terremonto. Presto con tutta la forza» змальовує землетрус, як реакцію Бога й творіння на смерть Божого Сина.
Не можна сказати, що твір викликав однозначну реакцію публіки. Глибоко філософський і по-своєму революційно-новаторський, він був не до кінця зрозумілий тогочасному суспільству (та й сучасному теж — адже недарма найчастіше його виконують саме струнним квартетом). Хтось уважав ораторію невдалою спробою розповісти про біблійні події. А хтось сприймав твір як вершину композиторської філософсько-релігійної творчості. Проте для самого Гайдна цей твір символізував його власні духовні пошуки в той період і роздуми над значенням жертви Христа.
Будучи великим композитором і увійшовши до числа представників класичної віденської музичної школи (до слова, він дружив із Моцартом і був учителем Бетховена), Гайдн і його творчий спадок мали величезний вплив на тогочасну музичну думку й розвиток музичного мистецтва. Через написання великої кількості творів на духовну тему, через новаторства, які він привніс у цей стиль музики, митець показав наступним поколінням композиторів, як можна втілювати в музиці біблійні сюжети й оспівувати вічні слова.
Цього року в деяких містах України напередодні пасхальних свят звучала ораторія Ф. Й. Гайдна «Сім слів Спасителя на хресті». Вона викликала жвавий інтерес у слухачів і була досить символічною в тих обставинах, які переживає зараз наша держава. Її виконували в концертних залах і соборах, повністю й лише окремі частини, повний варіант і струнним квартетом.
Проте, не зважаючи на подібний ажіотаж, головним є наступне: чи розуміємо ми справжній зміст Христових слів? Чи усвідомлюємо велич і глибину подвигу Христа на Голгофському пагорбі? І як ми особисто ставимось до того, що зробив Спаситель на хресті заради кожного з нас?
Олег Блощук
На багатьох концертах між частинами ораторії звучала поезії. До прикладу, ось таке поєднання поетичних рядків сучасних українських поетів: Володимира Сада, Василя Мартинюка, Марії Звірід, Олександра Войтицького, Надії Кметюх, Юрія Вавринюка, Наталії Давидовської.
Перед початком інтродукції
Над кулею земною звівся хрест,
Зловісна тінь упала на Голгофу.
Це — не караючий Отцівський перст,
Це жертва, щоб спинити катастрофу.
Скорботна чаша випита до дна.
Земне життя наблизилось до скону.
За гріх людей Він заплатив сповна,
Звільнивши підзаконних від закону.
Прощав, любив, навчав, творив дива,
Показував зразок життя святого.
Та ще не всі сказав Христос слова,
Ще не було тріумфу перемоги.
Весь шлях Христа — мов спалах в майбуття,
Не блиск промов чи згусток філософій.
Вже близько смерть, та сіяли життя
Сім слів, що прозвучали на Голгофі.
До І частини
Тебе, Ісусе, увінчали терном,
Зневагу замість слави воздали.
Бичі сичали над тобою ревно —
І плоть Твою тяли.
Усе терпів: ні докору, ні крику.
Ніс хрест і давсь, щоб розп’яли на нім.
І Ти молився, Сущий з первовіку:
— ПРОСТИ, МІЙ БАТЬКУ, ЇМ.
І кров віддав, розп’явшись на хрестові,
Став жертвою, став хлібом для святих,
Воскрес й вознісся в небеса любові,
І нас збереш на них.
А ми, відкуплені, у вічності з Тобою
Тебе вінчатимем натхненною хвалою.
До II частини
Ліворуч і праворуч від Ісуса
Висять злочинці, певно, за розбій.
Один не має сил знести спокусу,
Сичить в зневазі лютій, наче змій:
«Як ти Христос — зійди з хреста із нами,
Як ти Спаситель — нас спаси й себе».
А другий йшов до Господа з гріхами,
Надіявся на милість із небес.
«Згадай мене, мій Господи, благаю
У Царстві, що в небесному краю».
«ПО ПРАВДІ, Я КАЖУ ТОБІ, БО ЗНАЮ,
ЗІ МНОЮ БУДЕШ НИНІ У РАЮ».
До III частини
Серце її не лишив одиноким,
Мами Марії…
Навіть стікаючи кров’ю жорстоко,
Дав їй надію…
Він із хреста нахилитись не може, —
Руки прибиті…
Мама цілує зранені ноги
Об камінь розбиті.
Що відчувало зболене тіло?
Мамині губи?..
Спогади в давнє дитинство летіли…
Як їх забути?
Місячне світло, мамині очі
В тихій зажурі…
Теплий, як райдуга, легкий місточок
Пам’ять хитнула.
Мамині руки, мамина пісня,
Мамині сльози…
Хрест над землею високо звівся —
Дихать не в змозі…
«ЖІНКО, ЦЕ СИН ТВІЙ… — ледве промовив,
— ЦЕ Ж ТВОЯ МАТИ…»
Цінність синівського теплого слова
З чим порівняти?
До IV частини
Голгофський хрест. Ісус там помирає.
Стікає кров з пробитих ніг і рук.
Чоло повисло, серце біль стискає,
Душа страждає від жахливих мук…
Голгофський хрест став символом спасіння,
Він і тепер звершає чудеса,
Дає серцям надію воскресіння,
І направляє душі в небеса.
Пролита кров гріхи людей змиває,
Через прості молитви каяття,
Для них блакитне небо відкриває,
Дає надію вічного життя.
А потім морок. Ніч. Посеред дня
Раптово все довкола потемніло.
Притихла враз злорадна метушня,
Заклякло все, жахнулось, заніміло.
І в темряві, глибокій, світовій,
До неба голос зболений полинув,
Синівський голос: «БОЖЕ, БОЖЕ МІЙ!
ДЛЯ ЧОГО ТИ МЕНЕ ТЕПЕР ПОКИНУВ?»
До V частини
Мовчало небо, наче недосяжне.
Криваве тіло томиться з жаги.
Вуста спеклись. І ледве вчулось: «ПРАГНУ!»
І тільки людська черствість навкруги.
…Беззахисний перед катами,
За що зневажений так вами?!
За що знущаєтесь, о люди,
Щоб потім бити себе в груди?!
Христові муки пам’ятає
Червона рута, що зростає,
Мов краплі крові, по Вкраїні,
І плачуть, плачуть люди нині…
О! Що ви робите?! О люди!
Чи є в вас розум й серце в грудях?!
Опам’ятайтесь, помоліться!
І від гріхів тяжких звільніться.
До VI частини
…Над Голгофою ніч ридала,
Хижа тінь від завіси гусла.
Там Любов на хресті вмирала,
Оживляючи всохле русло.
Але з неба дивились очі
З тихим болем:
«Так треба, Сину».
Й тяжкий стогін:
«ЗВЕРШИЛОСЬ, Отче!»
Навпіл розірвав тканину.
Простягнувши пробиті руки,
Перший крок Бог робив із неба,
Щоб планету, зчорнілу в муках,
Як дитя, пригорнуть до Себе.
І завіса в пилу лежала
Непотрібною купою шмаття…
А Отцівська любов піднімала,
Як примирення, символ розп’яття.
До VII частини
Та Він вмирав.
Один.
Один на світі.
Пекельно-чорна падала вуаль.
А серце билось в грудях, наче в кліті:
Воно вже чує списа гостру сталь.
Але не спис підпер Йому легені,
І не вінок вразливо так пече,
Ні вигуки жорстоко-навіжені,
Ні ненадійне другове плече.
Йому болять майбутні всі століття,
Що розіпнуть уже не просто плоть:
Плювати в душу будуть і щомиті
На нову смерть без жалю поведуть.
Вмирати буде у серцях жорстоких,
В байдужості, упертості людській,
Коли гріхи колоти будуть в боки,
Як знов Голгофа — й Він вмира на ній.
Коли забудуть істинні дороги,
Коли зневажать жертвенну любов,
Коли у Ньому світ відкине Бога,
Він помирати буде знов і знов,
В серцях байдужих вкотре розіп’ятий,
Розміняний на грішні бариші…
Не так жахливо на хресті вмирати:
Найбільш болюче вмерти у душі…
Агонія. Важкі останні муки
І сильний голос (ні, не до юрби):
«МІЙ ОТЧЕ! У СВЯТІ НАДІЙНІ РУКИ
Я ДУХ МІЙ ЗАРАЗ ВІДДАЮ ТОБІ».
До фінальної частини
І мить була!
Розплющилась земля,
Просочена дощем, окоподібно,
В тім оці — коливався і зіяв
Солярний диск, просолений до срібла,
Тьмянів і сяяв,
Сяяв і тьмянів,
То сонцем, то рокованою вістю.
Заобрій у сталевій тятиві,
Нап’явшись, протинав світило вістрям.
І тричі обертався сонцем диск,
І сонце диском оберталось тричі,
І блискавки сухий короткий тріск
тисячоліття злущував з обличчя пророцтва,
ніби збігана земля вкривалася краєчком плащаниці…