Протягом останніх років «фабрика мрій» Голлівуд випустила значну кількість фільмів на біблійну або навколохристиянську тематику. Це — нетипово для сучасної кіноіндустрії. Адже здебільшого стрічки на релігійну тематику викликають величезні дискусії й суперечки в соціумі. Це не дивно, бо в сучасному толерантному суспільстві є величезний дефіцит тверезої, моральної, непохитної світоглядної позиції. Хоча людей, які дотримуються чітких моральних принципів, принижують і цькують, більшість завжди захоплюється тими, хто послідовно дотримується своїх поглядів і того, у що вірить.
2014 року резонанс у світі викликала стрічка «Бог не вмер», яка оповідала про протистояння студента-християнина й викладача філософії, атеїста за переконаннями. І хоча сама тема не була ні новою, ні сенсаційною, адже подібних історій є доволі багато, успіх фільму був неочікуваним. Окрім болючої теми, яку було порушено в фільмі, популярності картині сприяло й те, що в ній знімалися Кевін Сорбо — зірка Голлівуду (виконавець ролі Геркулеса в серіалі кінця 90-х), а також учасники популярного християнського гурту Newsboys, однойменний трек якого було використано у фільмі.
Після такої позитивної реакції соціуму вже не стало несподіванкою те, що за два роки, 2016 року, у прокат вийшла стрічка «Бог не вмер 2», як продовження теми протистояння в американському суспільству. І хоча режисер картини Гарольд Кронк не мав на меті зробити власне продовження попереднього фільму, він, показуючи нову проблему, майстерно переплів ідеї обох фільмів, використовуючи історію першої картини як тло, на якому розвиваються нові події. Тому в фільмі можна побачити як героїв попередньої картини, включаючи музикантів гурту Newsboys, так і нових персонажів. Варто зазначити, що у фільмі свою останню роль зіграв Фред Томпсон (1942–2015) — актор, юрист і американський політик.
Сюжет фільму оповідає про життя й боротьбу за свої християнські переконання простої американської викладачки університету Грейс Веслі. Будучи вчителем історії, вона не побоялась на питання своєї студентки Брук Таулі процитувати Біблію, базуючи на ній свою відповідь. Це спричинило те, що батьки студентки подали позов до суду зі звинуваченням у релігійній пропаганді в стінах навчального закладу. Власне, увесь фільм — це демонстрація судового засідання, на якому розгортається драма цькування людини за її тверді християнські переконання. І саме так картина порушує ті питання й болючі теми, які зачепили глядачів. Ми не будемо переповідати весь фільм, а згадаємо лише дещо із того, про що фільм аж кричить.
Перше, що зразу впадає у вічі — це бажання суспільства вилучити християнство зі свого життя, проте користуватися його благами. Тобто не потрібно говорити про свої переконання, проте потрібно бути правдивим. Так, можна відстоювати права якихось людей, проте дати запит на перевірку проповідей у прилеглих до школи церквах, чи не порушуються в них якісь неприємні чи нетолерантні теми. Можна судити людину за християнські переконання, проте заприсягати її на Біблії говорити правду й нічого окрім правди. Саме ця невідповідність дуже чітко проглядається в деталях фільму. Один із героїв фільму кидає фразу, що, мовляв, суспільство вже давно чекає, коли здійметься шум навколо цих «релігійних фанатиків». І він переконаний, що християн потрібно поставити на місце й змусити мовчати.
Але в контексті цього виникає низка питань: чи можна бути правдивим, не вірячи в те, що є не залежні від мене критерії правди? Як можна подавати історичні факти, коли мірилом їх історичності слугують доцільність і важливість не в науковому сенсі, а в конкретній соціальній ситуації? Як можна говорити про захист прав і свобод у суспільстві, яке надміру регламентує твою свободу висловлення й переконань?
Інше гостре питання, яке порушується в фільмі, — це розділення життя й віри. Тобто ти можеш вірити в будь-що, але це ніяк не має виявлятися на твоєму робочому місці. І доти, доки ти мовчиш, — ти прийнятий і бажаний у сучасному суспільстві. Ця тема стосується не лише головної героїні стрічки. Це стосується й пасторів, які обговорюють судовий процес і визнають, що їх теж змушують мовчати, мовляв, що вони — пастори, тобто люди зацікавлені. Більше того, пастора університетської церкви Дейва Хіла, (актор Девід А. Р. Уайт), який міг би дати ґрунтовні відповіді на багато питань, не хочуть брати в присяжні, мотивуючи це тим, що він свідомий християнин. Але така позиція світу є зрозумілою. Адже люди, які мають непохитну віру й тверді переконання в існування незмінних, вічних цінностей, як більмо на оці в сьогоднішнього толерантного суспільства, головною нормою якого є ситуативна етика.
Яскравим прикладом цього може стати момент фільму, коли в директора навчального закладу питають про назву установи, яку вона очолює. Та відповідає, що повна назва навчального закладу — університет імені Мартіна Лютера Кінга-молодшого. На наступне запитання, чи знає пані директор про основне покликання людини, на честь якої було названо університет, директор відповіла, що знає, проте переконана, що правозахисна діяльність пастора й проповідника набагато важливіша за його переконання. І саме це вона й хоче донести студентам, які навчаються.
Засадничі питання фільму:
- чи може християнин захищати й сповідувати свої переконання, не зважаючи на тиск, який чинить на нього суспільство;
- чи мають право віруючі люди сповідувати біблійні принципи в суспільстві, яке, хоч колись і було побудоване на християнських засадах, сьогодні цурається їх;
- чи готові люди, які вірять у існування Бога, який не лише створив цей світ, а й послав Свого Сина, щоби викупити його, боротись і стати проти всіх, навіть не зважаючи на втрати й зневагу?
І ця історія не нова. Адже ще на зорі християнства, відповідаючи на подібне питання, апостол Петро сказав відомі слова: «Розсудіть, чи справедливо це було б перед Богом, якби ми більше слухали вас (людей), а не Бога» (Дії 4:19).
Проте жодні докази не допомагають головній героїні довести свою правоту. Навіть абсолютно чітке доведення існування Ісуса Христа як історичної особистості, правдивості біблійної звістки, ніяк не впливають на хід судового засідання. Вони лише загострюють протистояння й дають підґрунтя для ще більш дошкульних звинувачень. І саме тоді відбувається одна із найзворушливіших сцен фільму. Під тиском усіх звинувачень головна героїня починає зневірюватись і, плачучи, просить Господа підбадьорення на цьому нелегкому шляху. І яким же великим є її здивування, коли через кілька хвилин під її вікнами небайдужі студенти-християни зі свічками в руках, на знак поваги й підтримки, починають співати відомий християнський гімн «Великий Бог, коли на світ погляну». Наш Господь знає, як і коли потішити нас на нелегкому шляху слідування за Ним…
У фіналі стрічки відкривається ще одна тема. Зневірившись довести звичайними методами невинність своєї підзахисної, правозахисник Том Ендлер викликає Грейс як свідка і змушує в суді розповісти історію свого навернення до Бога й основу своїх переконань. Після її емоційних свідчень він звертається до присяжних із палкою промовою, у якій закликає визнати свою підзахисну винною на підставі її непохитної віри. Але водночас він закликає їх звільнити з державних установ усіх людей, які мають тверді християнські переконання, і найняти на їхнє місце толерантних виконавців, які не матимуть ніяких переконань. Вони не приноситимуть суспільству ніяких проблем і будуть виконувати лише те, чого від них хочуть. Вони будуть чітко дотримуватись корпоративно-ситуативної етики й говоритимуть лише те, чого від них очікують.
За те, що Том Ендлер, на думку судді, перейшов усі межі пристойності, адвоката штрафують, проте він досягає своєї мети — змушує присяжних подивитися на процес не лише з погляду порушення правової етики, а розглянути проблему права людини на власні переконання й права проголошувати їх.
Суспільство не лише хоче виштовхнути християнство на узбіччя життя, а й заборонити будь-які згадки про цінності, які несуть у собі визначення «християнські». Християнську етику замінюють на просто «етику», християнське милосердя — на «благодійність», Біблію — на книгу релігійних переконань, а віру — на заангажованість, вузьколобість і фанатизм. Але така підміна засадничих речей призводить суспільство до занепаду й вимирання. Адже за таких умов людина стає мірилом усіх цінностей і правил. А без абсолютного авторитету, на якому мають базуватись моральні правила і закони, таким авторитетом стає лише наше «Я». І тому не дивно, що в народі побутує приказка: «Закон як дишло — куди повернув, туди й вийшло».
Фільм закінчується щасливо — Грейс Веслі виправдали. Вона зберегла репутацію й можливість далі розповідати про Того, Хто її спас. Утім це не хепі-енд, а відповідь Бога на безліч молитов, які лунали до Нього про цю жінку. Це Його робота в реальній земній історії, Його близькість (іманентність) до кожної людини, яка щиро вірить у всемогутність Бога й незмінність Його істин. І це — потіха тим серцям, які готові заради Нього йти до кінця щодо своїх переконань.
Хоча суспільство хоче забути Бога та Його Слово, проте воно надзвичайно гостро потребує героїв із непохитними позиціями, на яких аніяк не зможуть вплинути ні люди, ні обставини, ні політичні ситуації. Цей фільм змушує задуматися, чи зможу я пройти до кінця під тиском і звинуваченнями? Чи зможу я лишитись вірним у несприятливих обставинах? Не знаю… Можливо, відповідь відшукаю в фільмі «Бог не вмер 3», який розпочали знімати цьогоріч…
Олег Блощук, магістр теології, викладач народних звичаїв, свят та обрядів, пастор євангельської християнської церкви «Скеля» м. Рівного