Школа сучасності з модулями, інноваціями, інтерактивністю, віртуальністю, інформаційними технологіями, репетиторством, електронними дошками і модифікаційним оснащенням. Школа сучасності з викликами часу, неврозами вчителів та учнів, вигоранням, булінгом, невизнанням авторитетів. Школа сучасності з багаторівневим і поверховим засвоєнням та накопиченням предметної інформації.
А далі — інтеграли життя, яке, на жаль, зі здобутими освітами стає полігоном нескінченних експериментів із ризиками згубних залежностей, свободою безвідповідальної «любові» через усепоглинальне нівелювання інституту сім’ї або ж дежавю розлучень, безбатьківством чи взагалі без пріоритету батька в родині, сирітством, насиллям — психологічним каліцтвом душ дорослих та дітей.
Якось в автобусі стала невимушеним свідком розмови двох подруг віком 20–25 років. На запитання «як життя?» одна з них відповіла: «Нормально, у мене вже шостий громадянський». «А в мене — третій», — відрапортувала друга. «Нічого, — почула у відповідь, — у тебе ще все попереду, гони його, якщо буде не такий»… Серце здригається від почутої легковажності, від непідготовленості молоді до справжнього щасливого життя.
Школа сучасності — без духовно-моральної основи — це школа майбутніх руйнацій доль, поколінь. «Згуба народу без Слова Божого», — ці пророчі слова Ф. І. Достоєвського болісно перегукуються з амбіціями сучасної освіти.
Освіта філософських інституцій гуманізму тріснула по швах, ледь склеєна альтруїстичними пориваннями чи двоєсутньою заморалізованістю нового покоління, що зчитує на підкоркових рівнях усі штрих-коди меркантильності і вписує в майбутні егошляхи свого життя.
Школа без духовності — не в ракурсі «краса спасе світ» чи то всеосяжності й многоликості знань, а без глибинного розуміння свого життєвого кредо як людини з усім арсеналом щастя, закладеного її Творцем, без підвалин духовно безцінної скарбниці святого Слова, на якому плагіатно вибудовуються всі конституційні основи суспільства.
Ні, не «опіум для народу», не стриножений фанатизм, а «світильник для ноги», компас реалізації життя, маяк цілі, міцна опора у виборі «чинити правильно» в усі часи.
Неперевершена ностальгія Любові вищих порядків, її агапепрояв убереже молоде покоління від майбутніх стагнацій зруйнованих мрій та розчарувань.
Душа, як і тіло, як і розум, прагне їжі, наповнення суттєвим сакральним. Чорні діри пустот зяють ополонками викликів часу, а за освітянські погрішності розплачуються нащадки.
Яка вона — школа майбутнього, якщо нинішнє покоління вкорінене на валютно-статусних стосунках, коли освіта на всіх рівнях вимірюється в грошових еквівалентах?
Як повернути втрачені константи морально-духовних цінностей, якщо багатовекторність та інформаційна перевантаженість забирає варіативні години, а часто самі керівники освітянських структур на місцях не надають особливого статусу викладанню «Християнської етики» чи то «Основ сім’ї» на противагу освітянам, що всією своєю суттю пройнялися життєвою необхідністю повернення духовності в сучасну школу, практичної підготовки молодого покоління до життя, вибудуваного на чеснотах моральних приписів святого Слова.
Учителі — вчорашні студенти вишів із закладеним пріоритетом філософсько-атеїстичного підґрунтя в силу ідейних парадигм. Тому так важливо донести спростування теорії еволюції самим Дарвіном, духовні орієнтири всупереч відстороненню та невігластву. Глобальна впорядкованість Усесвіту — прямий доказ абсурду світового хаотичного вибуху. Наука і Господні промисли йдуть поряд неантагоністично. Творець створив — наука відкриває Його закони, учитель — доносить їх до учнів.
Батьки — вчорашні діти безбожного покоління зі сформованим світоглядом релігійно-обрядового пристосування на часі. Тому так потрібний пізнавальний вектор у сфері духовності у вигляді проведення дискусійних альтернативних форумів освітян та батьків для духовної просвіти й повернення від невігластва поверхової номінальної обрядовості, осягнувши результативну значущість предметів духовно-морального спрямування як кодекс життя, вибудуваного на непохитній основі Слова Божого.
Благословенна школа, де серця вчительські унісонять відвічним покликом сіяти не тільки добре, а й вічне неперехідних істин духовних приписів Святого, повертаючись знов і знов до люстрації особистої душі в Його Світлі, відкриваючи в першу чергу для себе тріумфальні поступи креаціонізму як основної моделі світотворення в ракурсі стосунків людини і Творця, вдячності пріоритету благословенного життя без руйнацій молодого покоління, а значить — країни в цілому.
«БО ЦЕ ДЛЯ ВАС — НЕ СЛОВО ПОРОЖНЄ, ВОНО — ЖИТТЯ ВАШЕ, І ЦИМ СЛОВОМ ВИ ПРОДОВЖИТЕ ДНІ НА ЦІЙ ЗЕМЛІ…» (Повт. Зак. 32:47)
Надвічно сяють витоки основ
У вимірах незмірної любові,
І б’ється правди вишнє джерело
У цім воістину великім Слові.
Схрестилися кордони і мости,
Держав знамена і віків обнови.
Старіє світ та не старієш Ти —
З глибин Вселенських реченеє Слово.
У нім — блаженства подих із висот
І благодаті найщедріші крони,
Та вірний заклик до святих чеснот,
І простота великодум’я повна.
В нім — виклик злу, нечистому — війна.
В нім — біль безмежний за людськії душі,
Що люцифер у пута сповива,
Що й далі спокій надземельний рушить.
Прислухаймось до голосу велінь,
Знайдім у Слові слушную розраду
Та водами його благословінь
Омиймося, щоб просвітитись в правду.
Щоб сповнитися велетенських сил
З безвисся подарованого Духу
Любові і надії, й віри крил,
Сердець відчути унісонний стукіт.
Багато слів ми чуєм повсякчас
Хороших, добрих, перемудро-ново,
Але ніякі неспроможні нас
Цілити як Творця величне Слово.
Із Книги вічної цей вічний глас
До вічної любові закликає.
О, люди всіх народів і всіх рас,
Вас Слово свято до вінця збирає.
В долоні неба покладу думки,
Щоб не грішити, Боже, проти Тебе.
Не треба осуду і заздрості не треба,
Зарозумілість з серця забери.
В долоні неба серце покладу,
Хай в ньому оберіг Святого Духа
Охороняє від напастей душу
І боронить у будь-яку біду.
В долоні неба покладу життя —
Усе, що є, сповна і те, що буде,
Щоб понести оцю іскринку людям
Із серця найдорожчого — Христа.
Є речі, які важко зрозуміти
Для пересічного, який живе у світі.
Ні інтелект, ні ранги наукові
Не можуть пояснити їх основи.
Є речі, які важко осягнути,
Людськими вимірами їх не перетнути,
Ані комп’ютером, ні мікроскопом,
Не зрозуміть, чого не бачиш оком.
Є час, який не можна зупинити,
Є Той, який дарує право жити,
Бо автор є у кожного творіння,
Чому ж це не дається розумінню?
Є речі, що не хочемо прийняти,
Є шанс, який не прагнем вибирати,
Є цілі, що в розмитості міліють,
Є душі, що пустіють і ржавіють.
Дай, Боже, осягнути нам духовне
Дозрілим розумінням і оновленим,
Де простоти звеличені глибини —
У святості Отця і Духа й Сина.
О, мій Господь, до Тебе серцем лину,
Твою любов збираю по краплинах,
Як той нектар, як келихи роси,
Що проливає в душу Дух Святий.
О, мій Господь, у затишку Твоєму
Горить, як світоч, зірка Віфлеєму.
Її тепло відігріває душі,
І в Твій наймилосердніший притулок
Приходжу й я, дозволь переступити
Поріг Твій, насолоджуючись миттю
Найвищої гармонії Твоєї,
Щоб спраглим серцем, як води в пустелі,
Шукати і знаходити у вьому
Твій образ в безкінечном й святому.
О, мій Господь, із таємниць пізнання
Небесних манускриптів із Писання
Через мембрани днів знайти відбитки
Твоєї мудрості, що так майстерно виткав
Ти Всесвіту неосягненні далі
І нам відкрив небеснії скрижалі
В святому образі на страждущій землі.
О, Боже, як віддячити Тобі
За хрест Голгофський, прощення, спасіння
Й повернення в Твоє благословіння
Людини в досконалий Твій спокій.
О, Боже, розчиняюся в Тобі, як Ти
Своєю величчю в моєму дусі
Вирівнюєш шляхи й каміння рушиш.
О, мій Господь, до Тебе знову лину,
Твою любов збираю по краплинах,
Як той нектар, як келихи роси,
Що проливає в душу Дух Святий.
Я в молитві приходжу до Тебе
У хвилини вечірньої тиші.
Відкриваються двері неба —
В Твоїй величі серце притишу.
Я прийду натщесерце босоніж
Свою душу «роздінути» щиро,
Щоб в небесній розмові з Тобою
Незвичайним наповнитись миром.
Щоб відчути Твій люблячий погляд,
Щоб зігрітися в Твоїх долонях.
Ти дозволь розуміть Твою мову,
Ти омий в чистоті Твого Слова.
Я приходжу до Тебе в молитві,
Коли все спочиває у тиші,
Піднімаюсь в невидиме крильми
Від надії, що Ти не залишиш,
І від віри, що Ти почуєш
Моїх сліз найщасливішу втому.
Я співаю Тобі: «Алилуя!»,
Я всім серцем вклоняюсь Святому.
Прислухаюсь до тиші у собі
Там, де вирують ще земні тривоги.
Знайду у серці острівець від Бога
Й присяду на ослінчику душі.
Прислухаюсь до тиші у собі.
Відчую особливу сферу духу.
Де не панують децибели звуків,
Де дивний мир у спокою душі.
Де оживають образи святі,
Де воскресають помисли високі,
Де Бог виводить із печер глибоких
В Господні лабіринти золоті.
Прислухаюсь до тиші у душі…
Весь світ, неначе в параної,
В коронавірусній чумі.
Мов час з небесної долоні
В фінал скотився до землі.
А знаю: заслужили, Боже,
За рубіконів міражі,
Ти надивився від Голгофи
На людства вивертні путі.
На виклики всі теомортні*,
На шпилі Вавилонських веж,
Що в мильних бульках велемовно
П’ялися до безбожних меж.
Ти надивився, терплять крони
Твоїх осмислених основ.
А людство вперто пнеться вгору
До Вавилонських знов підков.
У бунті ще протистояння
На вірусах всіх протиріч.
Одні — за пошуками манни,
Одні — пихатістю сторіч.
Та що ми, люде, проти Сили
У генах вірусних проблем.
Щоб встигнути б, хоч до могили,
Цвяхи зірвати із дилем.
Із вічності по краплях крові
Над людством — запитальний знак.
Просити прощення в Любові,
Яку втомились розпинать.
Скресавши наші «абсолюти»,
Бо людська одіж так брудна,
Бо навіть добрі всі маршрути
У «ореолах», кривизнах.
То, може, час скорити волю,
Відкинуть слави всі вінці
До ніг Голгофи, спасши долі,
Всі скіпетри — в Його руці.
Щоб підкорити серце строго
Під лейтмотив небесних нот.
Прости же і помилуй, Боже,
Щоб не потрапити в цейтнот.
Заплутались неслушні діти,
Ти освяти та онови.
Розбий об Свій могутній скіпетр
Вірус духовної чуми.
- Теомортія — Бога не існує, мертвість.
Зоя Степанівна Оксаніченко народилася й живе в м. Городищі Черкаської обл. З дитинства закохана в поезію. Свій перший вірш написала в 5‑му класі. Та поряд із цим захопленням займалась гімнастикою в ДЮСШ і мріяла стати тренером. Коли постав вибір між філологією і спортом, залишилась вірна своїй мрії й закінчила факультет фізичного виховання Черкаського державного педагогічного інституту. Однак для творчої натури було замало праці вчителем фізичної культури, то ж, навчаючись далі, присвятила багато років життя хореографії, що дає можливість створювати оригінальні художні образи. Зараз працює в рідному місті викладачем-методистом вищої категорії в дитячій школі мистецтв.
1996 року, переживши духовне прозріння, присвятила своє життя Богові. Член асоціації педагогів-християн. Разом з однодумцями неодноразово на різних рівнях відстоювала викладання предметів духовно-морального спрямування «Основи християнської етики» й «Основи сім’ї» в загальноосвітній школі (наразі християнську етику запроваджено в шести школах району).
Авторка поетичних збірок «Сонце на павутинні» і «Краплина неба», у яких поєднано філософські вірші, лірику, патріотику, духовну та соціальну поезію, а також байки в алегоріях сучасного життя.
