Моїй мамі пішов 93‑й рік.
Уже три роки вона не ходить: лежить або сидить. Бачить вона — одним оком, чує — одним вухом, та й сидить — лише якщо підперти. А от читає своїм прооперованим оком — багато і з величезним задоволенням, як колись тато…
Якось я попросила маму поберегти зір. «Не хвилюйся, — сміючись, відповіла вона, — цьому кришталику лікарі дали гарантію на 500 років». Здається, на старість у мами посилилось почуття гумору, і вона весело сміється за кожної слушної нагоди.
…Щоранку я підходжу до мами, коли вона прокидається, і запитую: «Мам, як ти?», і вона незмінно відповідає: «Усе гаразд».
— Ну й хвалько ти, матусю! — жартую у відповідь.
— А хіба погано, що я — хвалько?
— Ні, чудово. Що більше ти хвалишся, то краще!
— Я хвалюся Божими милостями у своєму житті, — пояснює мама. — Я бачу, чую, розумію, можу читати; у мене нічого не болить. У всіх моїх рідних усе більш-менш добре. Це все — милості Господні. Усе моє життя — це Божа милість.
Мамині слова змусили мене замислитися: «Моя мама — у такому становищі — хвалиться Божими милостями, а чому ж я не хвалюся ними? Адже в мене милостей незрівнянно більше. Щоранку, на відміну від неї, я бачу синє небо, дихаю свіжим повітрям, рухаюся, можу щось робити…
І мені дуже захотілося пригадати Божі милості, як співаємо у пісні:
Милості Господні пригадай,
Сміло йди, надії не втрачай,
Пригадай, Він грішних полюбив,
Дивуватись будеш,
що Він Сам звершив.
До того ж, рік добігав кінця, а в цей час людям властиво підбивати підсумки…
Однак, тільки-но я почала пригадувати події року, що минав, — як у свідомості запульсувало: «А яке найяскравіше враження було за весь цей рік?» І відразу ж сяйнула думка: ось воно, найяскравіше пережиття року!
Саме ним я й хочу поділитися з вами.
Це враження справили на мене слова Тимура Расулова (проповідника зі Самари). В одній зі своїх проповідей він висловив таку думку:
«Розбійників по обидва боки від Ісуса Христа тримали на хрестах цвяхи. А Ісуса цвяхи не тримали. Його взагалі нічого не тримало на хресті. Бог Ісус Христос міг — і ті цвяхи, і тих, хто їх забивав, — перетворити на порох, розкласти на молекули… На хресті Христос тримав Себе Сам».
«Спробуйте потримати руку над вогнем, — сказав Тимур, — ви не зможете. За мить відсмикнете руку. Ваша рука втримається над вогнем, лише якщо її там прив’язати… А Ісуса ніхто не тримав. Він у будь-яку хвилину міг зійти з хреста».
Ось і вся думка…
Але вона мене буквально обпекла! Маючи намір поділитися цією думкою у своєму блозі, я вирішила сфотографувати свою руку над вогнем на підтвердження назви оповідання. Я запалила газ і спробувала потримати руку над вогнем, наводячи на неї об’єктив камери, але не встигла клацнути, як рука відсмикнулася. Намагалася ще кілька разів — результат той самий… Довелося прилаштуватися так, щоб рука була нібито над вогнем, та й то не над газом, а над клаптиком запаленого паперу…
Можливо, якась вольова людина змогла б протримати руку над вогнем довше, ніж я, і встигнути сфотографувати, але, все одно, вона не могла б тримати руку над вогнем довше кількох хвилин. Маючи свободу, вона обов’язково відсмикнула б руку через інстинкт самозбереження…
Тоді мене й вразило це відкриття: якою ж внутрішньою силою треба було володіти, щоб, маючи повну свободу й владу, — не «відсмикнути руки», не припинити своїх пекельних мук! Він же (Христос) — не вигаданий герой, а реальна Людина! І Він добровільно тримав Сам Себе на хресті, терплячи палючий біль і, водночас, благаючи в Отця милості для Своїх убивць! Він же відчував усе так само, як ми, і — не «відсмикнув руки», не зійшов із хреста!
…Мою руку ще трохи пекло після вогню. Ось — рука, ось — вогонь… Добровільно витримати такий біль просто неможливо!
У мене волосся стало дибки…
Цілий день я ходила з цим відкриттям: Він Сам тримав Себе на хресті. Не цвяхи! А Він — Сам!
Обпікала думка: як затерся, заялозився в моїй душі біль Ісуса, якого Він зазнав замість мене!»
Щоб вам не здавався смішним мій «експеримент», — підіть на кухню, потримайте руку над вогнем і, коли відсмикнете її, — саме тієї миті — подумайте про Ісуса, Який не зійшов із хреста. Запевняю вас, ви по‑новому відчуєте вдячність до Нього. Вдячність — за все. Тому що все в нашому житті — це, виявляється, Його велика милість, — результат Його неймовірної мужності й терпіння!
Інакше, ми всі давно вже були б у пеклі, при першій же нашій грубій витівці… Та що там — витівці, — при першому недоброму слові!
Адже Божа умова: «будьте святі» і Його попередження: «заплата за гріх — смерть» — не залишили б нам жодних шансів без Спасителя.
Яке щастя, що Він не «відсмикнув руки» — не зійшов із хреста, маючи повну свободу й владу зробити це!
Схоже, моя старенька немічна мама має рацію: «Усе моє життя — це Божа милість».
«Всі Господні стежки — милосердя та правда» (Пс. 24:10).
«Дякуйте Господу, добрий бо Він, бо навіки Його милосердя!» (1 Хр. 16:34).
Рясних Божих милостей і благословень усім, хто читав ці рядки!
Людмила Орленко
