Штормовий вітер із пригорщами то дощу, то граду, то мокрого снігу гнав перехожих хутчіше ховатися по домівках…
Я йшла в дитсадок за трирічним онуком і думала: «Як‑то він дотупотить своїми маленькими ноженятами до дому? Ще застудиться й захворіє… Краще візьму його на руки, так буде швидше й тепліше. Аби тільки погодився. Він-бо в нас такий самостійний…»
З такими ніжними думками я увійшла в роздягальню садочка.
Малюк вийшов з ігрової кімнати, побачив мене й голосно заплакав: «Чому ти, а не мама? Я не піду з тобою! Я хочу з мамою!»
Я сторопіла від несподіванки…
Почала пояснювати, що мама зайнята…
На плач надійшла вихователька, заходилася вмовляти…
Малюк невдоволено буркнув «угу» й рушив до вішалки. А в мені закипала образа: «Я з такою ніжністю прийшла за тобою, а ти…» За кілька хвилин від ніжності й сліду не залишилося.
З роздратованим виглядом (який я цілком усвідомлювала, але неспроможна була змінити) допомогла йому одягнутися.
Відчужені, ми понуро попрощалися з вихователькою, вийшли на вулицю й майже мовчки дійшли до дому, де він радісно кинувся до мами.
Невдовзі мама пішла у справах, а малюк, наче й не було нічого, любісінько покликав мене гратися машинками й дивитися мультик.
Але в мене в душі була темінь. Я неохоче підтримувала гру й, добравши слушний момент, запитала, чи він розуміє, що образив мене в садочку?
Онук похнюпився, промимрив «вибач», і за хвилину знову завзято буркотів, забавляючись на підлозі своїми машинками. А мені так і не вдалося заспокоїтися до самого вечора. Штучно посміхаючись рідним, я уникала спілкування…
Уночі не спалося. На душі було глухо й тоскно. Нарешті я звернулася до Бога в молитві: «Господи, це ж маленька дитина, і я це прекрасно розумію! Він навіть вибачився!.. Де ж поділася моя радість? Чому так по‑справжньому важко на серці? Невже — через хвилинне вередування малюка? Чому я, доросла людина, через таку дрібницю втратила мир і радість на цілий день і ніч?»
Так розмовляючи з Богом, я почала потроху усвідомлювати, що тяжко на душі в мене не через малюка, а через… мене!
Мені було страшенно соромно за моє сердите обличчя й роздратування на цього маленького хлопчика. Тим паче, що все це відбувалося на очах у вихователів… Яка ганьба!
Недаремно апостол Павло написав: «Усяке подратування, і гнів, і лютість, і крик, і лайка нехай буде взято від вас…» (Еф. 4:31). І ще: «Духа не вгашайте!» (1 Сол. 5:12).
Достатньо було кількох хвилин, щоб моє роздратування вгасило Божого Духа…
Уранці я продовжувала молитися й просити Бога пробачити мені це роздратування, загладити все й повернути мені мир і радість.
Але морок не розсіювався…
Постало нове запитання: «Чому я так сильно образилася, чому взяла так близько до серця цей хвилинний епізод?» І знову поступово вималювалася відповідь: «Коли мене відкидають (навіть якщо це маленька дитина), це завдає сильного болю, тому що відкидання — протоптана стежина до моїх образ».
Коли у твоєму житті неодноразово траплялися люди, які тебе відкидали, з часом навіть найменше неприйняття може виявитися слабкою ланкою, протоптаною стежинкою до миттєвого виникнення образи, роздратування й навіть злості…
Часто ми намагаємося загнати образу всередину, але тоді втрачаємо мир і радість.
А відсутність внутрішнього миру — це така мука! Здається, що всередині взагалі зупиняється будь-яке життя. Утративши мир, живеш — не живучи, виконуєш усі справи через силу, душу огортає пітьма, на обличчі — кисла міна…
Що ж робити? Як не зіскочити на несподівану образу й не наламати дров зла? Невже залишається тільки бездарно грати роль, що, мовляв, усе гаразд?
Знову, звертаючись до Ісуса, я шукала відповіді, і вона (відповідь) прийшла.
— Мені треба добре запам’ятати своє слабке місце, і у випадках, коли відкидають (а цього на землі не уникнути), на якийсь час усамітнитися, почекати, доки заспокояться емоції, і якнайскоріше попросити Божої допомоги, щоб Бог наповнив мене прощенням, забрав біль і повернув мир моїй душі.
Ще недавно я саме так і робила, і Господь забирав біль і повертав душі радість і легкість… Тобто це вже було неодноразово випробувано, і Господь завжди діяв безвідмовно. Але зараз, у випадку з маленьким онуком, цей вихід забувся, очевидно, через те, що я, зігріта сім’єю сина, у якого зараз живу, втратила пильність і зовсім розслабилась. Моя опірність злу ніби атрофувалась. Ось і засмутила я Божу присутність раптовим роздратуванням і злою образою, та ще й на кого? — на трирічного малюка…
Коли я визнала все це в молитві перед Богом, — мир, радість і життя миттєво повернулися до мене. І їх неможливо було сплутати ні з якими земними радощами!
…Навіщо я це пишу?
По-перше, тому що здогадуюсь, що не лише в мене є така протоптана стежинка до образ, які миттєво руйнують внутрішній світ, і не лише в ображеного, але й у ні в чому не винних навколишніх людей, стурбованих нашим похмурим настроєм…
По-друге, мені дуже хотілося поділитися з кимось тим дивовижним процесом внутрішньої розмови людини з Богом, коли через непомічений або невизнаний гріх людина втрачає Божий світлий мир і зізнається в цьому Небесному Батькові, а Бог у відповідь терпеливо пояснює, чим вона вгасила Його Духа, де й чому стався провал, у який момент протоптаною стежиною в душу пробігли непрохані «гості» (роздратування, образа і злість).
Лише після того, як Божий прожектор освітив мої завали і я цілковито усвідомила їх, Господь миттєво, немов за помахом чарівної палички, відновив у моїй душі Свій мир.
А по‑третє, на прикладі цієї історії хотілося поділитися думкою, яку Господь закарбував у моє серце під час однієї проповіді.
Ось слова з Біблії: «…В дверях гріх підстерігає. І до тебе його пожадання, а ти мусиш над ним панувати» (Бут 4:7).
На цей Божий заклик у людей буває одна з двох реакцій.
Перша: «Так, Господи, буду панувати».
Друга: «Але я не можу, Господи! Дай мені те, що Ти наказуєш!»
Друга реакція мені дуже близька. Я переконана, що направду, лише визнаючи себе немічною, а Бога — джерелом сили, миру й добра, ми можемо просити й реально отримувати від Нього все необхідне для панування над гріхом.
Коли я просила Бога допомогти мені з моєю внутрішньою заплутаністю, Він дуже тонко вів мене через завали до ясності.
І, озирнувшись на цей процес уже зі світлого «майданчика», я отримала невимовну радість від того, що Господь удостоїв мене такої великої честі — торкнувся моїх думок і перевів їх із протоптаної гріховної стежини на Свій світлий шлях!
В одному із псалмів є такі слова: «…Бо вони не вдивляються в чинність Господню й діла Його рук, — нехай їх поруйнує, й нехай не будує Він їх!» (Пс. 27:5).
Здавалося б, хто ж сам собі бажав би руйнування? Однак такою неуважністю та нехтуванням Божими діяннями наповнене моє життя. Незважаючи на те, що в спогляданні на Божі діла — наше велике благо, я дуже часто забуваю про це й зустрічаюся зі своїми проблемами віч-на-віч. І тоді, поступово задихаючись без свіжого Божого повітря, стрімко втрачаю внутрішні сили…
Розмірковуючи про це, я подумала, що, можливо, зважаючи на те, що наша пам’ять часто підводить нас, ми дані одне одному ще й для того, що хтось комусь нагадав, що пора звернутися по допомогу безпосередньо до Бога, а не залишатися сам на сам зі своєю проблемою: «…Побач, чи не йду я дорогою злою, і на вічну дорогу мене попровадь!» (Пс. 138:24).
А тим, хто готовий відкидати Божу участь у цьому внутрішньому діалозі, пропоную спробувати вилучити згадку про Бога з усього оповідання. Мабуть, майже до самого кінця ви зможете все достатньо переконливо пояснити самоаналізом і самонавіюванням… Однак в кінці з’явиться заковика. Бо ж іще ніхто не зумів за лічені хвилини наповнити свою спустошену або затьмарену душу непідробною радістю, миром і світлим весняним настроєм — без серйозної зміни обставин…
На це спроможний лише Бог!
P. S.
Виявляється, це було ще не все!
Господь спонукував мене шукати не лише причину конфлікту (протоптану стежину до образ), але й мій мотив.
А мотив був дуже простий: побачити, що малюк радий мені, що він любить мене. Начебто нічого поганого… Але в Флп. 2:21 написано: «Усі-бо шукають свого, а не Христового Ісусового».
Коли хлопчик запротестував, я явно «шукала свого»: хотіла потішити свою тиху гординю тим, що в очах дитини я цінна. А це аж ніяк не бажання прославити Бога через Його безкорисливу й безумовну любов!
А ще, Господь допустив таку прикрість, щоб я побачила, у чому реально намагалася черпати радість, і знову повернув мене до Слова: «Бо дві речі лихі Мій народ учинив: покинули Мене, джерело живої води, щоб собі подовбати водозбори, водозбори поламані, що води не тримають» (Єр. 2:13).
Хибність джерела моєї радості в цій ситуації була очевидна: вистачило найменшої напруги в стосунках з маленьким хлопчиком, щоб у душі здійнялася буря…
Цікаво, чому Господь провів таке ретельне розслідування цієї мініатюрної історії? Можливо, щоб відкрити мені Свої істини про стосунки з Ним і з людьми? Адже написано: «…як здобудеш дорогоцінне з нікчемного, будеш як уста Мої…» (Єр. 15:19).
Господь привів мої думки до таких висновків:
- Під час виникнення напруги в стосунках із людьми треба насамперед дослідити свої мотиви: чи не шукаю я свого замість Божого?
- Засмутившись, звернути увагу (і теж якнайшвидше!) на джерело, з якого я тамую спрагу по любові. Чи не порожній, не пошкоджений він?
- Відчувши благодатний доторк Господа до моїх думок і почуттів, не дозволити буденній метушні знецінити цю дорогоцінну близькість і надалі прагнути цих сокровенних бесід з Ісусом Христом, уважно вслухаючись у Його відповіді.
Можливо, ці рядки нагадають дорогоцінне й моїм читачам…
Благослови всіх вас, Господи!
Людмила Орленко
