«Мова — душа кожної національності, її святощі, її найцінніший скарб… І поки живе мова — житиме й народ, як національність. Не стане мови — не стане й національності: вона геть розпорошиться поміж дужчим народом… Тому й вороги наші завжди так старанно пильнували, аби заборонити насамперед нашу мову, аби звести та знищити її дощенту. Бо німого, мовляв, попхаєш, куди забажаєш…» Іван Огієнко («Українська культура», Київ, 1918)
На початку 2007 року українська та світова громадськість відзначила 125-річчя з дня народження визначного ученого, педагога, державного, громадського, церковного і культурного діяча Івана Івановича Огієнка. Сучасники називали його людиною енциклопедичних знань, праці й обов’язку. Історія і культурологія, літературознавство і мовознавство, журналістика і поезія, філософія і богослов’я, видавництво і педагогіка – такою різноманітною й багатою була сфера діяльності Івана Огієнка. На жаль, більшість творів І. Огієнка, а він є автором понад двох тисяч публікацій, і сьогодні ще є недоступною для українського читача: знаходяться вони за кордоном, а та незначна їх кількість, що у нас видавалася в 20-х роках, — ще донедавна перебувала в спецсховищах як заборонена. Щоправда в останні роки спостерігаються певні зрушення в цьому плані. 1992 року, в 110 річницю від дня його народження, відбулися дві всеукраїнські науково-практичні конференції — «Духовна і науково-педагогічна діяльність І. І. Огієнка в контексті українського національного відродження» (Кам’янець-Подільський) та «Іван Огієнко. Незабутні імена української науки» (Львів). На цих заходах було розглянуто та визнано неоціненний вклад І. Огієнка в розвиток української історії та культури. Найвідоміша його праця «Українська культура» вже витримала два видання, до того ж, масовими тиражами. У київських видавництвах побачили світ ще кілька Огієнкових книг. Народився Іван Іванович Огієнко (митрополит Іларіон) 15(2) січня 1882 року в містечку Брусилові Радомиського повіту Київської губернії (тепер Житомирської області) у бідній селянській родині Івана та Єфросинії Огієнків. Батько походив з давнього козацького роду, коріння якого сягають Полтавщини, його предок козак Максим Огієнко в часи Коліївщини став одним із організаторів відомого в історії Кліщинського повстання (неподалік Лубен). Згодом Огієнки переселилися на Київщину.Малий Іван, який був шостою дитиною в сім’ї, рано і сповна пізнав нужду й нестатки. Коли йому ледь виповнилося два роки, батько загинув унаслідок нещасного випадку. Мати у розпачі змушена була віддати трьох старших на утримання добрим людям, а сама зосталася з найменшим. У Йвана змалку проявився потяг до знань, і мати робила все, що могла, аби син вчився. У 1896 році, закінчивши початкову чотирирічну школу, він пішки йде до Києва (75 верст) з наміром вступити до військово-фельдшерської школи. Вибір зумовлений тим, що навчання в такій школі було безкоштовним, хоча засади одержання освіти й професії не зовсім задовольняли майбутнього вченого. Адже після закінчення чотирирічного курсу йому слід було обов’язково відпрацювати в лікарні протягом шести років.Новий, київський, період свого життя Іван розпочав з інтенсивної самоосвіти. Він читає багато книжок з історичної, літературознавчої тематики, пробує писати вірші.Після закінчення повного фельдшерського курсу Огієнко відпрацював помічником лікаря військового шпиталю в Києві лише половину зазначеного терміну і в 1903 році вступив на медичний факультет Університету св. Володимира. На інший (а мріяв він про історико-філологічний) дозволу з місця роботи не отримав. У Київському університеті окрім опанування фахових дисциплін, відвідує лекції з історії, філології, особливо його зацікавлює курс академіка В. Перетца, дослідника давнього українського письменства. Це, зрештою, й зумовило остаточний життєвий вибір: Огієнку вдається перевестися на історико-філологічний факультет і стати одним з найздібніших студентів, улюбленцем відомого академіка.Стрімкий перебіг політичних подій помітно вплинув і на формування національної свідомості Огієнка, визначення його місця в громадському русі. В цей час він знайомиться з М. Грушевським, Б. Грінченком, П. Житецьким, активно співпрацює в низці українських газет, зокрема «Раді», «Громадській думці», стає членом «Просвіти», бере безпосередню участь у випуску «Записок українського наукового товариства в Києві» (будучи коректором, а згодом — і редактором). Така активність студента-філолога в позалекційний час не могла не бути поміченою адміністрацією університету. Незважаючи на те, що він з відзнакою закінчує 1909 року повний курс і одержує рекомендацію факультету про залишення його на кафедрі та призначення професорської стипендії, ректорат відповідає на це відмовою. Нова сторінка наукової й громадської діяльності починається для І. Огієнка у 1917 році, коли в результаті розвалу «тюрми народів» — Російської імперії — український народ одержав можливість створити свою незалежну державу. З утворенням Центральної Ради, а згодом і Української Народної Республіки, на порядок денний постала гостра потреба активного впровадження української мови в державні інституції, навчальні заклади, у виданні для різних верств населення україномовних підручників, посібників, в унормуванні самої мови. За цю відповідальну справу серед перших береться І. Огієнко, вже як професор новоствореної кафедри української мови і літератури Київського університету. Ставши членом Ради новоутвореного Міністерства освіти, Огієнко виступає з ініціативою про заснування Українського народного університету, який згодом перетворюється в Український державний університет. 1918 року Директорія УНР призначає професора Огієнка міністром освіти, а згодом — міністром ісповідань. Незадовго до цього в Кам’янці-Подільському відкривається Державний Український університет, і вчений їде до міста над Смотричем очолити роботу з організації цього закладу, ставши, по суті, його першим ректором. У відділі рукописів Центральної наукової бібліотеки ім. Вернадського АН України зберігся примірник Запрошення на відкриття нового університету за підписом ректора І. Огієнка. У ньому, зокрема, читаємо: «Новий університет, що вже з самого географічного положення найближчий до високої західноєвропейської культури, не буде звичайним університетом східного типу: при Кам’янець-Подільському Державнім Українськім Університеті закладається вперше на сході слов’янства богословський факультет і, крім того, на історико-філологічнім факультеті вже відкрито дві нові національні кафедри: одна польської, друга єврейської літератури й історії. Вірний кращим традиціям європейських університетів, новий Кам’янець-Подільський Державний Український Університет матиме на цілі невпинну наукову працю на користь рідної української культури» [1 Центральна наукова бібліотека ім. Вернадського. Відділ рукоп. Ф. 81. Од. зб. 23927.].З 1920 по 1924 рік І. Огієнко проживає з сім’єю у Винниках неподалік Львова, що належав тоді до Польщі. То був чи не найтяжчий, найдраматичніший період життя вченого. Поселившись після виснажливих переїздів у чужих людей, не маючи постійного заробітку, сім’я довго переживала матеріальну скруту. Але і в цій, здавалося, безвиході Огієнко не припиняє наукової роботи.8 січня 1926 року вже зі Львова він відважується написати листа до тодішнього секретаря Академії наук радянської України А. Кримського. Він виклав розгорнуту програму своїх наукових досліджень в галузі історії й теорії української мови, історії українського друкарства, українського правопису. Програма ця й сьогодні видається гідною подиву й захоплення. Звертався І. Огієнко до найвищої інституції офіційної української науки після того ще двічі — у січні і в квітні 1927 року. Але відповідь з Києва так і не надійшла. Не знаходячи виходу із скрутного матеріального становища (у них з дружиною було вже троє дітей), Огієнко пристає на пропозицію Варшавського університету і підписує контракт по вільному найму на один рік, не приймаючи, однак, польського громадянства. Та через кілька років, у 1932-му, з посиленням у Польщі антиукраїнської політики, уряд цієї країни дає вказівку адміністрації університету звільнити з професорської посади І. Огієнка без попередження. Як згодом з’ясувалося — «за спротив полонізації православних студентів». 1933 року він заснував у Варшаві науково-популярний місячник «Рідна мова» (виходив до початку Другої світової війни), а з 1935 року — журнал «Наша культура». Одночасно береться, здавалося б, за непосильний труд — переклад українською мовою Біблії, пише низку задуманих ще в Україні наукових досліджень. Чехословацький університет у місті Брно, пошановуючи великий внесок ученого в дослідження слов’янської культури, а також високо поціновуючи монументальну працю «Українська літературна мова XVI-го ст. і Крехівський «Апостол» 1560 р.», присуджує у 1931 році йому ступінь доктора філософії.З початком Другої світової війни подальша життєва доля Огієнка складається несподівано. Керівництво Української Автокефальної Православної Церкви, турбуючись про достойну заміну досвідчених, сильних духом і знаннями проповідників для чисельної української пастви, розкиданої за останні десятиліття дорогами Європи і Америки, зупиняє свій вибір на докторові Огієнку і рекомендує його кандидатом в єпископи. Це відбулося 1940 року на Соборі православних єпископів у Польщі. Того ж року він приймає чернечий постриг (по смерті дружини у 1937 році так і залишився удівцем) й обирає церковне ім’я Іларіон — на знак спадкоємності духовного подвигу першого митрополита Київського часів князя Ярослава Мудрого — Іларіона, великого патріота й філософа українського християнства. З цим іменем був рукоположений у сан архієпископа Холмського і Підляського УАПЦ, а з 1943 року одержав титул митрополита. З метою відродження української церкви митрополит Іларіон здійснює тривалі поїздки по Словаччині та Швейцарії, а в 1947 році переїздить до канадського міста Вінніпега, яке тоді вважалося одним з найбільших світових центрів українських переселенців. Там у 1951 році його обирають першоієрархом Української Православної Церкви в Канаді, де він і залишається до останніх днів свого життя.Діяльність І. Огієнка як православного митрополита та історика української церкви — тема окремої розмови. Варто лише зазначити, що, перебуваючи на цьому важкому й відповідальному посту, він ні на мить не переставав дбати про розвиток української мови й культури на далекому континенті, писати українознавчі праці (а їх за 25 років життя на канадській землі було написано понад п’ятдесят) і видавати все це для українського читача. Назвемо лише деякі з канадських видань, яких так бракує сьогодні в Україні: «Граматично-стилістичний словник Шевченкової мови», «Нариси з історії української мови», «Навчаймо дітей своїх української мови», «Книга нашого буття на чужині», «Наука про рідномовні обов’язки», «Релігійність Т. Шевченка», художні твори у кількох томах. У Канаді Огієнко написав і цілу низку досліджень, присвячених історії української церкви. Серед них — «Українська церква за часів руїни (1657 — 1687)», «Українська патрологія: підручник для духовенства і українських родин». А ще раніше, у Празі, 1942 року, вийшла друком найважливіша його праця з цієї тематики — «Українська церква» (у двох томах).Вільно володіючи староєврейською, польською, німецькою, англійською мовами, професор Огієнко не лише дослідив десятки, сотні написаних цими мовами різноманітних рукописних і друкованих книг, ввівши їх до наукового обігу, а й багато з них переклав українською. Особливо інтенсивною, довготривалою і плідною була його праця над перекладом різноманітної богословської літератури для потреб Української Автокефальної Православної Церкви. Будучи одним з ініціаторів проведення Всеукраїнського Церковного Собору в Києві (січень 1918) щодо відродження української церкви, учений і водночас міністр ісповідань провів велику організаційну роботу з метою активного впровадження в практику православної церкви української мови. Для цього його стараннями була створена спеціальна комісія з досвідчених філологів, теологів для перекладу українською мовою богослужбових книг, творів церковних діячів, житія святих та інше. Опісля, вже в еміграції (Тернів, 1921), Огієнко заснував видавництво «Українська Автокефальна Церква», для якого сам підготував низку україномовних видань. Найперше — «Шкільні мотиви», «Український православний молитовник», тексти церковних відправ на Різдво, Пасху, Трійцю. Крім того, в цьому видавництві побачили світ і його власні наукові дослідження «Українська мова як мова богослужбова», «Українська вимова церковнослов’янського богослужбового тексту», «Церковний рух на Вкраїні» тощо. Всього ж митрополит Іларіон здійснив і видав близько п’ятдесяти перекладів богослужбових книг рідною мовою. Такий обсяг роботи, виконаний однією людиною лише в одній галузі, сприймається як справжній життєвий подвиг. Та найбільшим його подвигом у цій справі є, безперечно, перекладена із староєврейської Біблія. Над нею він працював понад двадцять років. І ще більше десяти літ пішло на те, аби видрукувати її достатнім тиражем.Один із перших україномовних перекладів Біблії, як відомо, було здійснено наприкінці XIX століття Пантелеймоном Кулішем. Вийшла Біблія 1903 року незначним тиражем. Однак вже на двадцяті роки — час активної українізації — з лексичного і фразеологічного боку вона була застаріла, адже саме тоді в українському правописі сталися суттєві зміни. Крім того, П. Куліш здійснював свій переклад Старого Завіту місцями не дослівно, а у вільному переказі, що спричинило значні відхилення від оригіналу. Тому І. Огієнко, приступаючи до цієї надзвичайно складної роботи, поставив перед собою два завдання: по-перше, найточніше передати зміст оригіналу, дбаючи передусім про змістову точність багатозначних слів, і, по-друге, забезпечити переклад милозвучною сучасною літературною мовою. Робота пожвавилася після того, як Британське і Закордонне Біблійне товариство уклало з перекладачем угоду (1936 р.) про видання книги. Повністю переклад було завершено 1940, а друкування тиражу — аж 1958 року. Вихід у світ повної україномовної Біблії став помітною подією в усьому загальнохристиянському світі. Для прикладу, член ревізійної комісії з оцінки перекладу німець Мартін Гофман так оцінив працю українського вченого: «Це велике щастя, що переклад… не був знищений війною. Він такий гарний, що його друкування буде «un eveniment extraordinare» («Слово істини», 1948, № 5). «Українська Біблія в перекладі професора д-ра Ів. Огієнка, — зазначає один з авторитетних знавців Святого Письма К. Костів, — класична й найкраща з цих досі існуючих перекладів чи не між всіма слов’янами» («Віра й культура», 1955, № 10).Огієнкова Біблія, як і десятки інших перекладених і виданих за кордоном богослужбових книг, виконують і сьогодні, окрім релігійної, ще одну важливу місію — забезпечення українському народові його невід’ємного права читати й пізнавати Святе Письмо своєю рідною мовою.Помер І. Огієнко 29 березня 1972 року у Вінніпезі, де і похований. Світлий приклад многотрудного життєвого шляху, залишені ним в сотнях книг полум’яні рядки сколихнули за рубежем не лише все свідоме українство. У виданій потому Українським науковим богословським товариством у Канаді спеціальній книзі пам’яті («Жалобна книга в пам’ять митрополита Іларіона», Вінніпег, 1973) видрукувані сотні відгуків, співчуттів на смерть великого українського вченого і патріота, які надійшли від урядових і політичних кіл з країн американського і європейського континентів, керівників світових наукових, громадсько-політичних, просвітницьких, релігійних, миротворчих, благодійницьких організацій та об’єднань.
Я взяв своє серце малими руками
Й віддано поклав Україні до ніг,
І юна любов розцвілася між нами
І став я орати твердий переліг.
Й нікому вже більше не дав я любові
Бо другого серця кохати не маю
І вірним зостанусь, аж дошки соснові
Єдину любов мою спинять без краю.
Використана література:
1.”Віра і культура”, 1955, № 10.
2. “Слово істини”, 1948, № 5.
3. Тимошик М. Невтомний сівач на українознавчій ниві // Огієнко І. І. Історія українського друкарства. — К., 1994.
4.Тимошик М. «Смиренний богомолець за кращу долю українського народу»: Маловідомі сторінки життя й діяльності Івана Огієнка // Огієнко Іван (Митрополит Іларіон). Історія української літературної мови. — К., 1995.
5. Централньна наукова бібліотека ім. Вернадського. Відділ рукоп. Ф.81. Од.зб.23927