Василь Кіндратович Лящук — сучасний український поет, перекладач, член Національної спілки письменників України та Національної спілки журналістів України. Народився 1 березня 1948 р. в с. Старий Почаїв на Тернопільщині. Закінчив Старопочаївську восьмирічку, середню школу-інтернат для незрячих дітей у Львові, філологічний факультет Рівненського педінституту. Працював на журналістській та викладацькій ниві. Друкувався на сторінках багатьох газет та журналів.
На долю Василя Лящука випало чимало випробувань. Він народився повністю незрячим на праве око, а ліве мало лише три відсотки зору. А проте найбільше в дитинстві любив читати й малювати. Нині дякує Богові, що не народився повністю сліпим і має уявлення про яскраві барви світу. На жаль, у 43-річному віці темрява назавжди огорнула поета… Однак йому вдається бачити зором свого серця те, чого не бачать багато зрячих людей. Він безмежно цінує те, до чого зрячі зазвичай залишаються байдужими, — можливість самостійно рухатися, працювати чи просто дивитися у вічі іншій людині…
Найбільший вплив на вибір його професії зробила мама, яка все життя мріяла стати вчителькою, знала напам’ять Шевченкового «Кобзаря», багато пісень українською, російською та польською мовами, хоч закінчила лише п’ять класів школи. Василь Лящук сумовито-жартома говорить: «Художником пензля не міг стати через відсутність зору, тому вирішив стати художником слова».
Писати вірші почав із восьми років, з чотирнадцяти — друкувався в газетах і журналах. Перший вірш насмілився показати вчительці, вона була дуже зворушена й заохотила до творчості.
На сьогоднішній день Василь Лящук — автор восьми поетичних збірок, серед яких: «Почаївська мозаїка» (1992), «Тьмі наперекір» (1998), «Ноша бджоли» (2000), «Запахла нехворощ і м’ята» (2010), «Волинські обереги» (2012) та інші. 2013 року побачила світ книга «Сонети Вільяма Шекспіра», які Василь Кіндратович перекладав упродовж майже п’ятдесяти років.
Творчий доробок поета увійшов до скарбниці великої української літератури. Його вірші про маму покладені на музику багатьма композиторами, кілька поезій введені до шкільної програми для позакласного читання для учнів 1–4-х класів.
Василь Лящук — віруюча людина. Він пригадує, як написав одного зі своїх віршів під час богослужіння в церкві. Коли всі стояли й співали, поет упав на коліна й заплакав, бо в той момент відчув, що живе на цій землі недаремно й Бог привів його сюди з особливою місією — через вірші закликати людей до спасіння.
Каяття
Просторі зали, темні кулуари:
Усе змішалось — будні і свята.
Дорогами смиренності — до Лаври.
Тернистими стежками — до Христа.
Вникай, мій друже, в кожне Слово Боже:
Відкриються всі тонкощі життя.
Є Біблія у вірних на сторожі,
Голгофський хрест і щире каяття.
Опам’ятайся, поки ще не смеркло,
Не будь рабом гріха — в Христі зростай!
Дорогою широкою йдуть в пекло,
А стежкою вузькою — до Христа.
Сонет 146 (переклад)
Душе моя, життя зерном гріховним
Не стань в догоду вічним бунтарям, —
Живи смиренно, і життям духовним
Не потребує розпису твій храм.
Душе! Ми — гості нині тимчасові.
Дивись на все прискіпливо згори,
Будь обережна в діях, думці, слові,
І Господу молитву сотвори.
Дерзай, душе, із кожним тижнем, роком,
Примножуй в небесах нові скарби.
Щоб тля й черва не з’їли ненароком,
Оті скарби безсмертними зроби.
Тоді тебе звінчає перемога,
Коли полюбиш і прославиш Бога!
Дорога
Суть прагнень зводиться до того,
Аби між плином суєти
Збагнуть тебе, моя дорого:
Чи рівна ти?
Чи вірна ти?
Рушаючи у Всесвіт з дому,
Не по кількох відчув роках:
Найкраще світ вивчать самому
І на своїх же
Помилках.
* * *
Вербою, калиною рясно росту,
Де чисте джерельце в Почаєві є.
Так, родом я звідти, молюся Христу,
Бо Ним переповнене серце моє.
Щоб люди не знали біди, ворожди,
Могутня держава щоб з миром жила,
Молитися Господу буду завжди
Й не забувати повік джерела.
Нехай воно, рідне, фонтанами б’є,
Лікує болящих, сиріт і вельмож,
Христом переповнене серце моє,
Хай Богові служить і людям також.
* * *
Здалось мені, що до потопу
Я в інших вимірах прожив.
Стихійно, мов черв’як, потонув,
Бо що не день, то все грішив.
А тут весь вік судилось бути
Мені лиш мрійником сліпим.
Й радіть, що Богом не забутий,
Що Він мене таким зліпив.
Хай буду глечиком у Бога,
Навіщо ранги і чини?
Аби не скривдив я нікого,
Нікому зла щоб не вчинив.
Щасливий в Господі Ісусі —
Він добру долю мені дав.
Моя родина — плем’я русів,
А те, що вбогий, — не біда!
Прийдіть до Ісуса
Прийдіть, маленькі і великі,
Як тільки спалахне зоря,
До свого сильного Владики,
До свого славного Царя.
Прийдіть, всі немічні й стражденні,
Слабі, нужденні — всі прийдіть.
І знамениті, й безіменні…
Йому — поклін, палкий привіт.
Аби не мучили спокуса
І біль за вчинені гріхи,
Прийдіть до любого Ісуса,
Втечіть від лінощів, пихи.
Прийдіть до Бога, духом кволі,
Бо навіть у недобрий час
Вас обігріє, заспокоїть,
Утішить мудрим словом вас.
Покиньте нині все негоже —
Покайтесь! Проти суєти
Йому скажіть: «Могутній Боже,
Хай буде так, як хочеш Ти!»
Не блукай
Не блукай між домами,
Коли вдома жнива,
Їдь частіше до мами,
Поки мама жива.
Пам’ятай, що не завше
Ти застанеш її,
Довгий шлях подолавши
З міста в рідні краї.
Може, в серці й заниє
Той могильний горбок,
Та боргів не покриє
Ні твій плач, ні вінок…
Тож хай навіть громами
Доля путь прошива,
Все одно — їдь до мами,
Поки мама жива.
Про Христа
Не може буть без взяточка бджола,
Без дзвону би дзвіниця не була,
Ні сторож з ліхтарем, ні церква з вівтарем
Не в силі всіх спасти й порятувати,
Окрім Христа, що був за нас розп’ятий.
Книги
А книги —
Мов крила.
Мов білі
Та смілі
На хвилі
Вітрила…
Щоб крига
Пітьмою
Нам серце
Не вкрила,
В нас
Книги —
Мов крила.
Уклали Аркадій Сльоза, Надія Доля