Святе Письмо обох завітів наполегливо застерігає нас від ідолів; здається, для нас, людей, що живуть у світі, зовсім не схожому на світ апостолів і пророків, ці застереження просто зайві. Якась непотрібна архаїка.
Ніхто не скандує «Велика Артеміда Ефеська!», ніхто не приносить жертв Зевсові, ніхто, тим більше, не спалює немовлят у жертву Ваалові. Чи означає це, що вмовляння апостола «Дітоньки! Бережіться від ідолів» (1 Ів. 5:21) нас більше не стосується? Ні, на жаль. Ми живемо у світі, повному ідолів, — навіть якщо не помічаємо цього.
Одна з причин полягає в тому, що ми звикли відносити поклоніння взагалі — й ідолопоклонство зокрема — у сферу «релігії» як «організоване поклоніння надприродним силам». Але поклонятися можна і цілком поцейбічним реальностям — наприклад, власним задоволенням, як пише апостол про деяких, що «шлунок їхній бог» (Флп. 3:19), або генію божественного імператора — саме відмова поклонятися йому й викликала гоніння на християн I–III ст.
Ідол — це те, що є предметом поклоніння, не будучи при цьому Богом. Що таке поклоніння? Не просто прояв поваги — нам, наприклад, заповідано шанувати батьків, пастирів, царів і взагалі одне одного.
Поклоніння вбачає в комусь або чомусь цінність, що перевершує всі інші цінності. Поклоніння імператорові, наприклад, означало проголошення «я не визнаю над собою влади більшої, ніж твоя влада».
Якщо найвищою цінністю в житті є партія, нація, батьківщина, демократія, прогрес, наука, мистецтво — що завгодно, що не є Богом, — це ідолопоклонство. Причому всі ці речі не обов’язково погані самі собою. Утім, якщо саме вони, а не Бог, стоять у центрі вашого життя, ваше серце віддане ідолам, а не Богові.
Чому люди віддають свої серця ідолам?
Дві найглибші потреби людини — це потреба в спільності з іншими людьми і в осмисленості свого життя. Це частина нашої природи, більш глибока, ніж їжа або стать.
За словами отця Олександра Меня, в історії тисячі людей відмовлялися від усіх тілесних радостей і добровільно обирали життя в суворому самообмеженні, бо бачили щось важливіше й бажаніше.
Ця потреба в спільності та осмисленості сильніша, ніж навіть інстинкт самозбереження — послідовники релігій та ідеологій охоче віддавали свої життя, щоб підтвердити вірність своїм соратникам або переконанням.
Річ тут часто навіть не в обіцянках посмертної нагороди. Камікадзе вмирали за імператора і Японію, нацисти — за торжество арійської раси, а комуністи — за світле майбутнє всього людства, не вірячи в жодну посмертну відплату.
Вони вмирали, бо цінували єдність зі «своїми» більше за саме життя. Імператор і Японія, арійська раса або пролетаріат давали їм почуття того, що їхнє життя має сенс і цінність.
Квазірелігія, яка досі по всьому світу найбільш ефективно спонукає людей убивати або вмирати — націоналізм — який сам собою не цікавиться посмертною відплатою, хоча й може потрохи красти в християнства обітницю вічної розради своїм адептам. Люди йдуть вбивати й вмирати за свою приналежність до племені.
З погляду адептів кожної з цих ідеологій, прихильники інших перебувають у тяжкому божевіллі; з погляду будь-якого націоналізму, сусідський націоналізм є втіленням зла.
Ідолопоклонство залишається серйозною, якщо не сказати, головною, проблемою для нас, сучасних християн. Біда в тому, що ідол, по-перше, маскується, по-друге, поклоніння йому видається чимось само собою зрозумілим.
Почнемо з маскування. На ідолі зазвичай немає великого напису «Ідол. Приймаю поклоніння на порушення першої та другої заповідей». Ідол толерантний, він нічого не має проти християнства. Більше того, він не проти того, щоб саме його адепти й називали себе істинними християнами. Це Новий Завіт забороняє бути ідолопоклонником; ідоли, зі свого боку, нічого не мають проти Нового Завіту.
Люди шукають приліпитися до чогось — до нації, до політичної партії, до «світового співтовариства», до чого завгодно. До чогось, що дає їм почуття приналежності до чогось великого й хорошого, важливого й гідного. До якихось людей, про яких можна з невимовним почуттям сказати «наші».
А потім починають люто сперечатися про те, чия Артеміда Ефеська краща й достойніша поклоніння. Якби то тільки сперечатися — убивати одне одного. Усе це тяжке збочення.
Але сама наявність збочень указує на існування норми — певний природний потяг, який має свою належну мету, але збився з курсу й повернув на невідповідний об’єкт. Так і в духовній сфері — наше прагнення належати й жити осмисленим і гідним життям указує на щось справжнє і реальне.
Ми створені для спілкування з Богом і Його святими. Як сказав блаженний Августин, «Ти створив нас для Себе, і неспокійне серце наше, поки не заспокоїться в Тобі». Ідолопоклонство — це головна трагедія людської історії. Як сказав пророк, «бо дві речі лихі Мій народ учинив: покинули Мене, джерело живої води, щоб собі подовбати водозбори, водозбори поламані, що води не тримають» (Єр. 2:13).
У нас є спільність, до якої ми належимо, — це Небесний Єрусалим, де править Христос, де живуть ангели і святі. «Наші» — це святі з усіх народів. Наше життя сповнене глибокого змісту — ми покликані на службу самим Царем Усесвіту. Саме в Бога ми повинні шукати сенсу нашого життя.
Сергій Худієв
http://pravoslavnews.com.ua/articles/nacionalisty_ta_idoly/