Приховані боввани

У нашій культурі існують приховані ідоли, утім ми абсолютно не зважаємо на їхній духовний підтекст. Маю на увазі деякі народні звичаї на свята. У сучасних реаліях, коли всі свята тотально комерціалізуються, багато деталей, зокрема духовних, зумисне замовчують, щоб не викликати загального спротиву.
Сьогодні згадаємо лише два свята — Хелловін і Різдво. І якщо Різдво — це давнє християнське свято, яке з певними відмінностями святкують у різних культурах, то Хелловін — новомодне комерційне свято, що має кельтське походження і яке на сьогодні популяризують на теренах України.

Хелловін

Це свято, із назвою «Надвечір’я Дня всіх святих», походить із шотландської та ірландської культур. Святкують його в ніч перед 1 листопада. Деякі християни трактують цю назву як «уявлення про пекло» (від англійських слів “Hell” — пекло, “ween” — гадати як виглядає, уявляти, презентувати). Так чи інак, проте весь антураж цього свята дає підстави для подібних думок.
Суть Хелловіну — заспокоїти душі померлих, які з тих чи інших причин бродять по землі. Окрім того, як вважається, ця ніч — це час, коли всіляка нечисть вилазить і має силу на землі, щоби спокушати слабких людей. Вона стукає у двері й різноманітними способами хоче завдати шкоди господарям домівок. Щоби не мати проблем, від таких візитерів легше чимось відкупитись і зачинити перед їхнім носом двері. Саме звідси походить сучасна весела дитяча забава, коли переодягнені діти стукають у двері й вигукують: «Солодощі або смерть!»
А відомий хелловінський гарбуз зі страшною пикою і свічкою всередині — це так званий «ліхтар Джека» з ірландської казки. Мовляв, жив собі коваль Джек, який був хитрим і скупим. Одного разу він вирішив обдурити смерть, яка прийшла за ним, і виторгував у неї роки життя. Він уклав із нею договір, що після закінчення життя його не заберуть у пекло. Так і сталося — до пекла його не взяли, але й у рай не пустили. Лише кинули жарину, щоб міг бачити хоч щось у потойбіччі. Тож «ліхтар Джека» — це світильник, яким начебто мають освітлювати дорогу душам, що не знайшли її після смерті, для того щоби ті бодай хоч якось потрапили в чистилище.
Власне, до середини ХІХ століття це свято не було надто розповсюджене навіть у Північній Америці (звідки сьогодні його експортують у всі країни світу). Пуритани Америки, релігійні емігранти, які були одними з перших поселенців у Новому Світі й заклали основи США, не схвалювали цього свята й досить холодно ставились до його проведення. Лише із хвилею ірландських емігрантів усередині 1800-х років Хелловін набув популярності й перетворився у велелюдне свято.
Утім, приймаючи це свято, весело відзначаючи його, люди не помічають, що самі себе привчають до деяких речей. Наприклад, достатньо поверхове ставлення до «піднебесних духів злоби» (Еф. 6:12) призводить до того, що ми легко зваблюємось усілякими «духовними» речами, лояльно ставимося до окультизму й забуваємо, що Богові огидні ці речі. Ми ігноруємо, що «нечисть» — це прислужники й демони сатани, ангела, який упав, захотівши бути рівним Богові. І всі його слуги — це занепалі ангели, які виконують лише волю свого володаря. А його воля — спотворити й знищити Боже творіння, «красти й убивати та нищити» (Ів. 10:10). Тож не слід ні нам самим забувати про це, ані виховувати дітей у легковажному ставленні до окультних практик.
Інша проблема, породжена таким легковажним засвоєнням Хелловіна — це віра в те, що після смерті душі ще ходять по цій землі і якось ще вирішується їхня доля щодо посмертного майбутнього. Насправді це абсолютно неправильно. І Христос, і апостоли чітко вказували на те, що наша доля щодо вічності вирішується саме на землі й до нашої смерті. І те, де ми будемо у вічності, залежить не від наших добрих справ, які десь там і потім ангели зважуватимуть на небесних терезах. Вона починається, вґрунтовується і чиниться вірою в жертву Ісуса Христа як Божого Сина, що прийшов у цей світ і віддав Себе за наші гріхи. Якщо цієї віри немає, то всі наші вчинки не варті нічого. І якщо ми не мали цієї віри тут на землі, то після смерті одразу ж потрапляємо в пекло. «І як людям призначено вмерти один раз, потім же суд, так і Христос один раз був у жертву принесений, щоб “понести гріхи багатьох”» (Євр. 9:27–28).
І навпаки, якщо ми повірили в Ісуса Христа як свого Спасителя, то навіть за мить до смерті ми можемо дістати шанс потрапити в рай. Як той розбійник, який висів поряд із Христом на Голгофі. «І сказав до Ісуса: “Спогадай мене, Господи, коли прийдеш у Царство Своє!” І промовив до нього Ісус: “Поправді кажу тобі: ти будеш зо Мною сьогодні в раю!”» (Лк. 23:42–43).

Різдво

Про святкування Різдва годі багато писати. На сьогодні достатньо різноманітної інформації і щодо християнської складової цього свята, і щодо народних звичаїв, які увійшли в це свято. Ми зазначимо лише деякі речі, які не помічає більшість людей.
Найперше — це його назва. Часто Різдво називають Колядами. І це справді так, бо святкування народження Ісуса Христа припадає на язичницьке свято Коляди. Хто такий Коляда? — Згідно з поганськими віруваннями, це бог нового, молодого чи малого Сонця. Він син Даждьбога й уособлює молоде, нове Сонце, що в той час народжується. Саме від перської назви цього бога — Календа, походить наше сьогоднішнє слово «календар», адже свято відзначало початок чогось нового.
Коли ми називаємо Різдво Христове Колядою, то мимоволі прив’язуємо це свято до дохристиянського змісту. І саме тому в його святкуванні починають відновлюватись якісь практики, підтвердження яким ми не знаходимо в Біблії.
Таким є, приміром, відродження дідуха. Відбуваються навіть художні виставки з визначення найкращого дідуха, у різдвяні дні на площах встановлюють велетенські снопи із різного збіжжя, які уособлюють дідуха цілого міста. Але що таке дідух?
Дідух, або дідів дух — це сніп, що уособлює в собі символ урожаю, достатку; це символ захисника роду, дух захисника родини чи домівки.
Ця традиція походить із дохристиянських часів, коли наші пращури поклонялись мертвим і вірили, що вони захищають їхній дім. До речі, слово «пращур» — теж родом звідти. «Пра» — той, що був раніше, а «щур», або «цур» — один із духів, переважно колишніх поважних предків, який є захисником родини (ось звідки походить приказка —
«цур тобі, та й пек», тобто — щоб до тебе діло мали домові захисники-духи). Слов’яни вірили в захист духами предків своїх домівок. І сніп, який складали із зажинкового (першого) збіжжя або, рідше, — із обжинкового — символізував цей дух. Його ставили на найкраще місце — на «красний» кут, на свіже сіно і клали біля нього особливий хліб.
Ось такий звичай ми сьогодні відновлюємо й поволі вносимо в наш християнський контекст. Однак Христос і апостоли закликали відвернутись від марнот такого поклоніння, стверджуючи, що є єдиний Бог, а всі решта «боги» — то знову ж, слуги диявола, які хочуть замаскуватись під благородною личиною. А для тих, хто називає себе християнином, має бути один Бог. «Бо хоч і існують так звані боги чи на небі, чи то на землі, як існує багато богів і багато панів, та для нас один Бог Отець, що з Нього походить усе, ми ж для Нього, і один Господь Ісус Христос, що все сталося Ним, і ми Ним» (1 Кор. 8:5–6).
І останнє — кутя. Мене завжди дивувало, що її, таку солодку, потрібно споживати в Святвечір першою. (Мама ж учила, що солодке до їжі не можна!) Проте, коли ми захочемо дізнатись, що таке кутя, то нас чекає велике здивування, що вона ніякого стосунку не має до християнства. Кутя — ритуальна їжа часів святкування Коляди, яка в своїй суті є ритуальним наїдком для задобрювання духів. Нею годували в святвечір худобу — щоби духи не цідили молоко і не переводилась живність, нею кидали на вітер у зимовий вечір – щоби духи берегли домівку. Нею обкладали дерева, її носили до вуликів — щоби не переводилися бджоли. А ще — її залишали на ніч, щоби духи померлих предків, які в цю ніч можуть прийти до столу, мали чим почастуватись і не гнівались.
Звісно, ми цього всього не робимо. Багато із нас навіть не знає, що кутя призначалася для цього. Але сам факт того, що на столі в честь Христа стоїть їжа, що призначається духам, — не просто недобра традиція, а привнесення в поклоніння Богові поганських звичаїв. І в час, коли ми маємо вшановувати Христа, як Сина Божого, що прийшов у нашу реальність, ми паралельно задобрюємо духів, від яких, як ми думаємо, залежить наше життя.

Що я, щирий українець, можу сказати на це?.. Перше — що не всі наші звичаї й обряди є добрими й духовно нейтральними та безпечними з погляду християнства. Пригадаймо, що на всі улесливі слова сатани, якими той спокушав Христа в пустелі, Ісус дав чітку відповідь, яку Бог проголосив Мойсеєві як заповідь: «Господу одному вклоняйся, Йому одному служи!» (Лк. 4:8). Додати нічого.

Звісно, прочитавши цю статтю, хтось скаже: так у тих же американців чи англійців свої традиції, які теж суперечать Біблії. Так, це правда. Проте, коли ми живемо на теренах нашої країни й маємо свої звичаї, наш обов’язок розтлумачити свої звичаї у світлі Слова Божого. Щоби поклоніння Богові не перетворювалось у казна-що, навіть якщо ті традиції витоками із сивої давнини. Зрештою, саме тому, що ці традиції із сивої давнини. Щоби молоде покоління, знаючи звичаї рідного краю, поклонялось і шанувало Бога так, як Він сказав, і так, як Він відкрив у Своєму Слові.
Подібна інформація має стати захистом і застереженням. Нагадуванням про те, що моє святкування та вся атрибутика мають прославляти Бога й лише Його одного. Це змушує мене постійно робити ревізію свого життя: чи не посів хтось інший місце в «красному» куті мого серця.

Олег Блощук,
магістр теології, викладач народних звичаїв, свят та обрядів, пастор євангельської християнської церкви «Скеля» м. Рівного