Майже дві години шестирічний Василько, закусивши нижню губу, старанно майстрував щось із нового конструктора. Його старша сестра Ніна, котрій було вже 10 років, зазирала йому через плече й запитувала:
— Що ти робиш? Машинку?
— Ні! — відрубав Василько, не піднімаючи голови.
— А що ж? Літака?
— Ні, кажу!
— Робота?
— Не робота!
— Це що, таємниця? — насупивши губи, сказала Ніна. — Ну то й не треба.
— Незабаром побачиш! — пообіцяв Василько, продовжуючи крутити-вертіти конструктор у руках.
Ніна ще трохи посиділа з ображеним виглядом, і потім вийшла з кімнати, щоб піти на кухню. І одразу почула за спиною:
— Ось, дивись!
Вона повернулась і побачила в руках братика пістолет. Звичайно, він був іграшковий, зроблений із пластмасових деталей. Одначе вона одразу здогадалася, що це саме пістолет.
— А… пістолет… Краще б що-небудь толкове зробив, — майже по-дорослому покивала головою Ніна.
Васильку це не сподобалось. Він направив пістолет на Ніну:
— Піф! Паф! Я тебе вбив! Ти — мертва. А мертві не розмовляють.
— Сам ти мертвий! — розлютилася Ніна. — Я зараз мамі все розповім.
Проте Василько не слухав її, він пролетів повз неї, розмахуючи пістолетом.
— Піф! Паф! Усіх уб’ю! Усі мертві!
Хлопчик забіг на кухню, і знову пролунало:
— Піф! Мамо, я тебе вбив!
— Що?..
— Дивись, який пістолет я зробив! Правда, він схожий на справжнього? Правда? Чому ти мовчиш? Мамо!
Зі спальні прийшов тато, котрий досі мовчки спостерігав за тим, що відбувається.
— І що ж ти, Васильку, тепер від мами хочеш? Ти ж її щойно вбив. Вистрелив і вбив.
— Ні-і-і, це я не по-справжньому, — відповів Василько. — Тату, ти ж знаєш. Я й у тебе можу стрельнути. Піф! Паф! Бачиш, нічого не сталося.
— Він і в мене теж стріляв! Сказав, що я тепер мертва! — визирнула з дитячої Ніна.
— Синочку, ти що це робиш? — здивовано підняв брови тато. — Усю свою сім’ю застрелив? І з ким тепер житимеш?
— Тату, ну це ж просто гра така! — відповів Василько. — Дивись, який пістолет я сам змайстрував із конструктора.
Василько чекав, що татусь його похвалить.
Проте тато нічого не відповів, відвернувся від нього і пішов у спальню.
— От і залишайся тепер один! — сказала Ніна. — Без мами, без тата і без сестри.
— Які ви всі нетямущі. Це ж просто гра така.
— Вечері сьогодні не буде, — відповіла мама. — Я теж пограю у твою гру. Ти мене застрелив, хто ж готуватиме? І на роботу завтра тато не піде.
— А я до школи не піду! — зраділа Ніна.
— І взагалі, завтра ми з татом і Ніною підемо, ти тепер житимеш один.
— Не треба йти, — розгублено сказав Василько. Він готовий був розплакатися, хоча й розумів, що мама все це говорить «жартома». Проте чути такі слова йому було боляче.
Знову прийшов тато. Він обняв Василька й погладив його по голові:
— Синку, поміркуй, як можна все виправити?
— Потрібно всіх оживити? — Василько подивився на татуся вологими очима.
— Потрібно оживити.
Василько задумався.
— Я тепер зроблю чарівний оживлювач! — сказав він і почав щось крутити у своєму пістолеті. — Це вже не пістолет, а паличка–оживлялочка!
Потім він підійшов до мами й доторкнувся до неї «паличкою»:
— Оживай, мамусе!
Потім до тата:
— Оживай, татусю!
— І ти оживай, Ніно! — доторкнувсь «паличкою» до сестри.
Мама пригорнула Василька:
— Молодець, синочку!
— А вечеря буде? — запитав Василько.
— Буде, — усміхнулась мама.
— Добре, давай миритись, Васильку, — простягнула руку Ніна. — Адже ти мене теж оживив.
— Давай, — зніяковів Василько.
А тато несподівано підхопив Василька й підняв його так високо, що хлопчик наблизився до люстри й зажмурився від яскравого світла. Він засміявся від задоволення.
Тато сказав:
— Тепер, синочку, усе в порядку. Вбивати більше нас не будеш?
— Ні-і-і! — сміявся Василько. — Не буду! Ви мені більше живими подобаєтесь!
Тоді тато посадив Василька на коліна і став говорити серйозним тоном:
— У вбивстві нема нічого хорошого. На війні люди змушені вбивати своїх ворогів, але це не означає, що їм подобається це робити. Адже, якщо подумати, вони стріляють у чиїхось синів, батьків, братів, чоловіків. На них хтось дома чекає. А вони не повернуться. І їх ніяким «чарівним оживлювачем» вже не оживити. Тому навіть у думках не допускай такого, що ти когось убив. І звісно, не можна цьому радіти.
— Добре, я більше в цю гру не гратиму! — відповів Василько. — Краще міст збудую або гвинтокрил.
— Оце вже інша річ, — сказав тато. — Покличеш мене, коли все зробиш, гаразд? Я хочу подивитись.
— Гаразд! — радісно підскочив Василько й швидко побіг у дитячу кімнату.
Ольга Казьміна