«Верховна Рада України від імені Українського народу — громадян України всіх національностей, виражаючи суверенну волю народу, спираючись на багатовікову історію українського державотворення і на основі здійсненого українською нацією, усім Українським народом права на самовизначення, дбаючи про забезпечення прав і свобод людини та гідних умов її життя, піклуючись про зміцнення громадянської злагоди на землі України, прагнучи розвивати і зміцнювати демократичну, соціальну, правову державу, усвідомлюючи відповідальність перед Богом, власною совістю, попередніми, нинішнім та прийдешніми поколіннями, керуючись Актом проголошення незалежності України від 24 серпня 1991 року, схваленим 1 грудня 1991 року всенародним голосуванням, приймає цю Конституцію — Основний Закон України» (Конституція України, преамбула).
Природне право
Поняття, що кожна людина від народження наділена природно притаманними їй невід’ємними правами, лягло в основу так званої теорії природного права. Відповідно до цієї теорії фундаментом усякої справедливої законодавчої системи є об’єктивний моральний закон, який відображає добрий характер Творця. Оскільки Бог абсолютний та незмінний, моральний закон також має абсолютний і незмінний характер. Суспільство не створює моральний закон, воно відкриває його, подібно до об’єктивно існуючих законів природи. Закони ж суспільства є вторинними щодо цього абсолютного морального закону. Вони є його окремими додатками, які забезпечують дотримання принципу справедливості в різних конкретних формах суспільних відносин. Основні права дані людині Богом, а тому є невід’ємними.
Якою ж є роль уряду у встановленні та забезпеченні існування правового суспільства? Вона полягає в забезпеченні виконання цих невід’ємних прав.
Людина, сім’я та церква виникли раніше, ніж держава та уряд, а тому мають пріоритетність із правового погляду. Держава не владна над тими правами, які від початку були дані людині її Творцем. Ці права є невід’ємними — ані держава, ані її уряд не наділяли людину ними, отже, не мають права їх ані відміняти, ані змінювати, регламентувати, оскаржувати чи обмежувати. Навпаки, призначенням керівних структур є забезпечення та захист невід’ємних прав своїх громадян. У цьому, згідно із задумом Творця, — основа побудови громадянського суспільства.
Невід’ємними є усі ті права, якими людина наділена від початку світу. До таких, зокрема, належать право на життя, на волю, на сім’ю, на щастя, на працю, на власність, на товарообмін, на отримання вигоди, на самозахист, на віросповідання, на богослужіння, на світогляд, на власну думку, на свободу зібрань, на об’єднання, на пересування та на достойне життя.
Бог стоїть над суспільством. Його влада — вічна, нескінченна та незмінна. Політик же займає свою посаду лише на певний визначений термін і виконує свої посадові обов’язки тимчасово. Він — «Божий слуга, що карає тих, хто робить зло» (Рим. 13:5). Наскільки добре він це робить, визначається тим, чи виконує він Божу волю, захищаючи невід’ємні права громадян, чи навпаки, наживається на співгромадянах, зловживаючи своїм положенням.
З тексту преамбули Конституції України видно, що Верховна Рада, приймаючи Основний Закон, усвідомлювала свою відповідальність перед Богом.
У багатьох наших сучасників виникає запитання: «Яким чином факт визнання Бога може впливати на офіційне розуміння природного права як істотної складової конституційного права при звершенні конституційного судочинства?»
Для відповіді на нього звернемося до загальноправових принципів, які застосовуються при здійсненні конституційного судочинства у країнах західної демократії.
Законодавче закріплення природного права
Учення про права громадян, ідея зв’язку між політикою та правом простежується в працях давньогрецьких філософів — Сократа, Платона, Аристотеля, Епікура та інших. Ґрунтуючись на їхніх працях, мислителі Стародавнього Риму, зокрема, Марк Туллій Цицерон (106–43 рр. до Р. Х.) розвинули думку про державу як публічно-правову спільноту. Саме завдяки древнім римлянам була започаткована юриспруденція як самостійна наука та розроблено комплекс політично-правових питань у галузі держави й права. Теорія змішаної форми влади, теорія циклічності форм правління Цицерона наповнили особливим змістом ідею природного права, яку згодом розвинули Отці церкви.
Цицерону належить формулювання трьох основних принципів справедливого управління, а саме:
Влада делегується народом.
Уряд має діяти лише на підставі закону.
Влада може бути виправданою лише моральними чинниками (Божий закон справедливості є найвищий, йому мусить підпорядковуватись держава, жоден із встановлених людьми законів не має порушувати його).
Він учив, що державою повинна керувати людина, наділена чеснотами, здатна вчитися та застосовувати на практиці знання про державу та право. Інакше державний діяч неспроможний бути мудрим та справедливим.
Теорія природного права вплинула на формування сучасної міжнародної правової системи. У XIII ст. вона починає закріплюватися у низці національних законодавств. Так, у 1215 р. в Англії була прийнята «Велика хартія свобод» (Magna Charta Libertatum), яка захищала громадянські права та регламентувала дії короля з відновлення цих прав у випадку їх порушення.
У 1525 р. в Німеччині затверджується подібний документ «Дванадцять статей» (Zwolf Artikel), який безпосередньо захищав права селян. Зокрема, Стаття 11 із «Дванадцять статей» проголошує: «Ми ніколи не потерпимо й не дозволимо, щоб супроти Божої честі й правди у вдови та сиріт віднімали їх майно… І ті, котрі повинні були б захищати та оберігати нас, обдирали би та обчищали б нас, і, якби у них було би більше прав, вони би відняли і все інше. Цього Бог більше не потерпить і це повинно бути усунено».
У 1689 р. в Англії був прийнятий «Білль про права» чи «Акт, який декларує права та свободи підданого та встановлює наслідування корони» (Bill of Rights — “An Act declaring the Rights and Liberties of the Subject and Settling the Succession of the Crown”), який пізніше увійшов до британської конституції як одна з основних її частин. Білль став одним із перших документів, які затверджували рівні права й свободи всіх громадян, зокрема — свободу подачі петицій королю, свободу від штрафів та конфіскацій майна без рішення суду, свободу від жорстоких покарань та страт, свободу слова, свободу виборів та парламент.
Майже на століття пізніше (1776 р.) американські колонії проголосили незалежність, заявляючи в установчому документі: «Ми виходимо з тієї самоочевидної істини, що всі люди створені рівними та наділені їхнім Творцем певними невідчужуваними правами, до яких належить також життя, свобода та прагнення до щастя. Для забезпечення цих прав людьми створюються уряди, які черпають свої законні повноваження від згоди тих, ким керують».
Далі у цьому документі, відомому як «Декларація незалежності», написано: «У випадку, коли яка-небудь форма правління стає нищівною для самих цих цілей, народ має право змінити чи скасувати її та започаткувати нове правління, засноване на таких принципах та формах організації влади, які, як йому видається, найкращим чином забезпечать людям безпеку та щастя… Коли низка зловживань та насильств, які незмінно підкоряються одній меті, свідчать про підступний намір примусити народ змиритися з необмеженим деспотизмом, повалення такого уряду та створення нових гарантій безпеки на майбутнє стає правом та обов’язком народу».
Важливо зазначити, що згідно з теорією природного права така дія, як повалення уряду, який утискає невід’ємні права власних громадян, є не знищенням законного суспільного устрою, а його відновленням. Уряд, який узурпує повноту влади, перестає відповідати своєму призначенню, руйнуючи підвалини громадянського суспільства. Усунення такого уряду народом повертає суспільне правління до початкового Божого задуму. Подібні ідеї простежуються й у французькій «Декларації прав людини та громадянина» (1789 р.).
А в 1791р. Сполучені Штати Америки приймають перші 10 поправок до Конституції, які отримують назву «Білль про права».
Важливо відзначити, що всі перераховані законодавчі акти апелюють до уявлення про невід’ємні права людини, якими її наділив Творець. Наслідком поширення теорії природного права та її закріплення у національних законодавствах стало не лише проголошення верховенства права вищою формою суспільного правління (яка отримала визначення «правове суспільство»), але й низку видатних практичних результатів, найважливішим із яких справедливо вважають законодавчу відміну работоргівлі та власне рабства в усіх розвинених країнах.
Теорія позитивного права
Вихідні положення теорії природного права (уявлення про Бога-Творця та права, якими Він наділив людину) погано узгоджуються з фундаментальними ідеями атеїстичного світогляду. Ось чому на межі XIX та XX ст. усе більшу популярність почала завойовувати альтернативна до неї теорія позитивного права. Розвиток ідеї можна відстежити в працях таких радянських науковців, як В. С. Нерсесянц, С. Ф. Кечекьян, А. А. Піонтковський, Я. Ф. Миколенко. З позиції атеїзму, який пропагувався в Радянському Союзі, виняткове право на звання наукової мала лише теорія позитивного права. Згідно з цією теорією, абсолютного морального закону не існує — суспільство саме створює всі закони. Уряд наділяє підданих тими чи іншими правами. Він же може й відібрати їх, отже, жодних невід’ємних прав не існує.
У концепції позитивного права такі поняття, як «право» та «закон» ототожнюються, вони є синонімами. Проте навіть у стародавньому Римі термін «ius» (корінь сучасного англійського слова justice — справедливість) означав право, правові зобов’язання, тоді як «lex» — закон. Аналогічне розмежування термінів зустрічається в сучасних німецькій, французькій та інших європейських мовах.
В основі ідеї позитивного права лежить філософія утилітаризму, яка стверджує, що добром є досягнення якомога більшого блага. Оскільки ж уявлення про благо як про відповідність абсолютній, добрій та досконалій волі Творця при цьому не визнається, люди самі, як боги, вільні вирішувати, що є добром, а що — злом (Бут. 3:15).
Виходячи з цього, якщо за благо прийняти виживання людини в умовах оточуючого середовища, яке змінюється, то провідною ідеологією суспільства буде помірний екологізм — максимально можливе збереження оточуючого середовища заради здоров’я людей. Якщо ж благом уважати саме збереження оточуючого середовища як такого, то ми маємо справу з радикальним екологізмом (а оскільки головною загрозою природі є сама людина, суспільство при такому підході повинно докладати всіх зусиль для зменшення впливу людської популяції на довкілля — аж до цілеспрямованого скорочення самої популяції).
Коли загальна соціальна рівність розуміється як найвище добро, провідною ідеологією буде соціалізм, а де благом вважається економічна рівність, ідеалом суспільства стає комунізм. Адже, як зауважив Вінстон Черчилль, «капіталізм породжує нерівне багатство, а комунізм — рівну убогість».
Отже, теорія позитивного права зрештою спирається на суб’єктивний характер уявлення щодо того, що ж є благом. Адже, якщо немає Божого задуму, немає й призначення. Тоді відсутні й об’єктивні критерії того, що ж є добром, а що — злом. На практиці ж уряд сам вирішує не лише, що вважати добром, але й хто вартий звання та прав людини, а хто — ні. Навіть, якщо йдеться про такі фундаментальні права, як право на життя та свободу.
Для прикладу, на залізничних платформах табору смерті Освенцім стояли уповноважені державні чиновники з СС і на власний розсуд проводили відбір новоприбулих в’язнів — кого одразу відправити до газової камери, а хто може ще попрацювати на благо Третього рейху. Причому всі ці офіцери були зразковими законослухняними громадянами, які добросовісно виконували свою роботу. Гітлерівські табори смерті функціонували у повній відповідності з німецьким законодавством того часу. З позиції позитивного права вони не здійснювали жодних злочинів.
Саме це стало головним каменем спотикання для військового трибуналу, який відбувся після закінчення Другої світової війни у м. Нюрнберг. Оскільки переможці зібралися судити переможених, правила гри були обговорені завчасу. Було досягнуто домовленості не згадувати таких «незручних» фактів, як пакт Молотова-Рібентропа щодо розділу Польщі, як знищення Дрездена авіацією союзників, як атомне бомбардування японських міст американцями, тощо. Процес повинен був зосередитись виключно на злочинах німецьких нацистів. Але й тут вийшла «заковика» — як можна судити німецьких громадян за законами Америки, Англії, Франції чи Радянського Союзу? Німецьких же законів вони не порушували… Саме на цьому й будував у суді свою аргументацію їх захист. Підсудних звинувачували в злочинах проти людяності. Саме ж поняття «злочини проти людяності» стосується порушення прав людини. Але «якщо немає природних прав, то немає й прав людини, а отже, неможливі й злочини проти людяності».
Урешті-решт усі сторони звинувачення, включаючи безбожний Радянський Союз, були змушені визнати як існування вищого абсолютного морального закону, що має пріоритет над будь-якими національними та міжнародними законодавчими актами, так і сам факт наявності в людей рівних та невід’ємних природних прав.
Прецедент Нюрнберзького процесу повинен був поховати теорію позитивного права навіки. Однак вона й досі популярна. І цьому факту важко дати якесь інше пояснення, окрім усе того ж прагнення людини бути богом, самостійно вирішувати для себе, що є добро, а що — зло.
Природне право в міжнародному законодавстві
Після Другої світової війни, коли злочини нацистського режиму стали відомі громадськості, виникло гостре усвідомлення необхідності створення єдиної правової системи на міжнародному рівні. Робота в цьому напрямку велася під егідою Організації Об’єднаних Націй за активного сприяння Елеонори Рузвельт, вдови американського президента. З вересня по грудень 1948 р. було проведено 85 засідань Генасамблеї ООН, голосування за проект документу проводилося 1400 разів. У результаті на 183-му пленарному засіданні Генеральної асамблеї ООН 10 грудня 1948 р. була прийнята «Загальна декларація прав людини», яка, зокрема, проголошувала: «Беручи до уваги, що визнання гідності, яка властива всім членам людської сім’ї, і рівних та невід’ємних їхніх прав є основою свободи, справедливості та загального миру; і беручи до уваги, що зневажання і нехтування правами людини призвели до варварських актів, які обурюють совість людства, і що створення такого світу, в якому люди будуть мати свободу слова і переконань і будуть вільні від страху і нужди, проголошено як високе прагнення людей; і беручи до уваги, що необхідно, щоб права людини охоронялися силою закону з метою забезпечення того, щоб людина не була змушена вдаватися як до останнього засобу до повстання проти тиранії і гноблення…» (Преамбула).
Таким чином, документ незаперечно відображає принципи теорії природного права: «Усі люди народжуються вільними і рівними у своїй гідності та правах. Вони наділені розумом і совістю і повинні діяти один стосовно одного в дусі братерства» (Ст. 1 «Загальної декларації прав людини»).
Головними проблемами «Загальної декларації прав людини» є її чисто декларативний характер та невизначеність способів нагляду за її дотриманням. Серйозним проривом у цьому напрямку стало прийняття у 1950 р. «Європейської конвенції про захист прав людини та основних свобод», у якій вперше було встановлено механізм захисту декларованих прав та заснований відповідний орган — Європейський суд із прав людини.
Зрештою, у 1966 р. Організацією Об’єднаних Націй був прийнятий «Міжнародний пакт про громадянські та політичні права». Пакт ґрунтується на «Загальній декларації прав людини», включає «Каталог прав», є міжнародним договором та має обов’язкову силу для всіх держав-учасниць. Функція нагляду за виконанням пакту покладена на Комітет із прав людини при ООН.
Загальна Декларація прав людини визнана документом, перекладеним на найбільшу кількість мов. Починаючи від 1948 р., вона вплинула на більшість національних конституцій, зокрема — Конституція України увібрала фундаментальні положення Декларації, як верховенство прав людини, рівність прав, їх непорушність, право на свободу.
День прийняття Загальної декларації сьогодні святкуємо як Міжнародний день прав людини.
Матеріал підготувала Юлія Гузюк, прес-секретар громадської організації «Кримська діаспора Рівненщини»
Для написання статті використані, з дозволу автора, матеріали книги Сергія Головіна «Біблія та політика: підвалини громадянського суспільства».
Стаття написана в рамках проекту «Правове навчання населення та розвиток громадянського суспільства», що реалізується в межах проекту «Українська регіональна платформа громадських ініціатив» за фінансової підтримки Європейського Союзу. Зміст цієї стаття є одноособовою відповідальністю ГО «Кримська діаспора Рівненщини» і за жодних обставин не може вважатись як такий, що відображає позицію Європейського Союзу.