Ми з чоловіком одружилися п’ятнадцять років тому. Наші родини зробили для нас усе можливе. Кожна сторона допомогла, чим могла. Весілля було чудовим. Нам купили квартиру. Загалом, ми були всім задоволені й щасливі.
Перед весіллям приїхала бабуся нареченого, щоб вручити мені подарунок. Вона дістала із сумочки маленьку запаковану коробочку. Коли я її відкрила, усередині виявився перстень із діамантом.
Не треба бути експертом із коштовностей, щоб зрозуміти, що це дуже дорогий подарунок. Такого величе-е-зного діаманта я ще ніколи в житті не бачила.
Бабуся сказала, що це її подарунок мені на весілля. Я зрозуміла, що бабуся кожній нареченій у родині купує дуже дорогу прикрасу. Таку, яка супроводжує жінку все життя, щоб цей дарунок нагадував про бабусю. По правді кажучи, бабусі не потрібно було дарувати подарунки, щоб її пам’ятали. Вона була великодушна, мила й чарівна жінка, усі її дуже любили. Але традиція є традицією, і хто я така, щоб її заперечувати, особливо, коли це коштує… 5000 доларів.
Так, стільки коштував перстень.
А звідки я про це довідалася? Зараз дізнаєтесь і ви.
Реакція мого тата була такою: аморально прикрашати себе такими коштовностями, коли інші люди голодують. З іншого боку, мені теж було якось незручно носити такий перстень, тому що крім докорів сумління були ще й інші незручності (перстень був завеликий для мене).
Весілля минуло. Сім післявесільних днів були дивовижні й чудові. Суботу ми провели з обома родинами. Вечірня суботня трапеза була казкова, з піснями й щирими розмовами. Так само гарно було й наступного ранку. Після сніданку ми вийшли прогулятися по набережній, і раптом я з жахом помітила, що на пальці немає персня. Після невеликого замішання чоловік сказав: «Побіжу пошукаю в будинку, може, ти забула його в кімнаті». Я очікувала в напрузі, гризучи нігті. Щось мені підказувало, що, швидше за все, він його не знайде. Адже я знала, що перстень був завеликий, і згадала, що в якийсь момент перестала підтримувати його на пальці, забула про нього. Те, чого я найбільше побоювалася, трапилося.
Чоловік повернувся: «Персня немає».
«Ти шукав у шафі? На полицях?»
Так, він шукав скрізь, де тільки можна. Персня ніде не було.
Не було тоді в родині людини, яка б не знала, що загублено перстень вартістю 5000 доларів. (От вам і відповідь, звідки я знаю ціну. Коли ви губите дорогі речі, вам негайно повідомляють, скільки вони коштують. І це стосується не лише коштовностей.)
Свекруха піднялася до нас у кімнату й (який сором і ганьба!) разом із ще декількома тіточками почала ритися в усіх наших сумках та особистих речах.
Після безрезультатних пошуків, які тривали близько години, усі почали давати поради, де його варто шукати. Тоді я насмілилася розповісти, що перстень був для мене трішки великуватий. І, звичайно ж, одна з тіточок випалила: «А чому ж ти не сказала про це?» Я відповіла, що казала…
Напруга наростала.
Відновивши в пам’яті події кількох попередніх днів, майже з повною впевненістю можна стверджувати, що перстень було загублено на березі моря. Тому шукати його — однаково, що шукати алмаз у купі піску.
Відтоді обличчя всіх родичів чоловіка здавалися мені кислими. Розсерджені, вони думали про те, як я спромоглася загубити перстень. Навіть якщо мені не говорили, це було написано у них на обличчях.
Знічені й приголомшені, ми з чоловіком повернулися додому. Чоловік намагався жартувати, щоб розвіяти важке почуття, але я зігнала на ньому всю злість і образу, яку відчула сама на себе. Він вибачався й просив пробачення, але нічого не допомагало. Мені було нестерпно боляче як через втрату персня, так і через те, що вся провина лягла на мене.
Чоловік утішав мене, говорив, що моєї провини тут немає, що винуватий той, хто сказав мені надягти цей перстень, хоча він був завеликий. Зрештою він звинувачував себе. Він брав усю вину на себе, доки над ранок я не зізналася собі, що якщо це було випробування, то він його успішно пройшов.
При кожній зустрічі з його родиною напруга витала в повітрі. Різні дрібні натяки робили моє життя нестерпним. Я їх не звинувачую. Але, як з’ясувалося, коли людину спіткає невдача, наприклад, коли вона загубить щось цінне, це коштує їй дорожче від самої вартості загубленого. Разом із перснем я втратила ту повагу й любов, які раніше відчувала до себе.
Начебто я їм набридла. Як можна бути настільки безвідповідальною, щоб загубити перстень за 5000 доларів? Вона що — маленька дівчинка?
Минали дуже довгі й смутні для мене місяці. Я відчувала, що вже ніколи не поверну поваги родини. Втрата персня стала якимось ярликом, печаткою, що свідчить, що я безвідповідальна й мені нічого не можна довірити. Я просто дратувала їх тим, що спромоглася втратити такий дорогий діамант.
Останньою краплею став випадок, коли ми купили дорогу вазу й один із братів чоловіка сказав йому: «Краще ти неси, ти ж знаєш…». Він сказав це при всіх, і я розлютилася так, як ніколи раніше. І сказала, що ноги моєї більше не буде в домі, де мене так принижують. І ще багато чого наговорила, навіть сама від себе такого не очікувала.
Потім настав період ворожнечі, яку мій бідний чоловік увесь час намагався пом’якшити. Він не все мені розповідав, але я зрозуміла, що він пішов на конфлікт із братами й сказав, що якщо вони й далі мене засмучуватимуть, він розірве стосунки з родиною.
Потім було примирення, дуже незручне. Свекруха попросила пробачення й сказала, що насправді любить мене більше, ніж усіх інших невісток. А я їй відповіла, що завжди це відчувала.
Уся ця історія забрала в мене багато сил. Так, ми помирилися, але це був дуже холодний мир.
Перелом стався через чотири місяці.
Ми одружилися через два дні після свята Шавуот, і чоловік був, за традицією, у фраку. Фрак зазвичай одягають лише на свята. І, звичайно ж, чоловік був на весіллі й під час семи післявесільних днів саме в ньому.
Наближався єврейський новий рік. Чоловік дістав із шафи фрак, надягнув його й запитав мене, чи добре він на ньому сидить. І раптом схопився за серце. Я перелякалася, подумала, що йому зле.
Він запустив руку у внутрішню кишеню й щось дістав….
Мій перстень, звичайно ж, а що ж іще…
Я дивилася на перстень протягом кількох хвилин не в змозі вимовити ні слова. А чоловік сказав: «Очевидно, я поклав його собі у фрак…»
Ми сиділи одне навпроти одного й просто плакали. Від хвилювання й, напевно, від напруги, яка залишала мене й переходила до нього. Він відразу подзвонив своїй мамі й повідомив, що перстень знайшовся. І тоді в наш дім почалося паломництво. Його батьки, його брати, усі раділи, і, нарешті, приїхали самі бабуся з дідусем, принісши нам велику радість. Усі полегшено зітхнули й, звичайно ж, просили прощення за те, що звинувачували мене в безвідповідальності. І відразу ж згадували й дивувалися, як їм не спало на думку, що перстень може бути в чоловіка. Невже він такий забудькуватий, що на нього не можна покластися? Чоловіка це трохи зачіпало, проте радість переважала. Із цього моменту я перетворилася в королеву родини. Усі зрозуміли, що помилилися стосовно мене і я дуже відповідальна людина, яка ніколи й нічого не губить.
Я почувала себе на небесах — раптом на мене вилилося море любові й вибачень. А чоловік, незважаючи на докори в його адресу, щиро радів, що його дружина щаслива й задоволена. Мир і згода запанували між нами на все життя. Але це ще не кінець історії.
При нагоді я часто дозволяла собі штрикнути чоловіка, нагадуючи про цей перстень. Чи йшлося про те, що йому не варто тримати при собі великі суми грошей, чи просто про людську надійність. Я говорила йому: «Краще дай це комусь іншому, щоб не згубити в пісочниці». Слово «пісочниця» стало для нас знаком, що нагадує про всю цю історію. Мені дуже соромно про це розповідати, але думаю, багато людей використовують слабкості близьких, щоб зачепити їх. І я, на жаль, не уникнула цього.
Чоловік тихо страждав і не скаржився. Іноді, коли я нагадувала йому про «пісочницю», я бачила, наскільки йому прикро. Тоді я відразу просила пробачення, і ми мирилися. Але сам він ніколи не скаржився.
Життя йшло нормально. У нас народилося семеро гарних, чарівних дітей, які люблять і шанують своїх батьків. Усі вони знали напам’ять історію про перстень: усі думали, що мама згубила його на березі моря, а виявилося, що неуважний тато забув його у своєму фраку.
***
Минуло п’ятнадцять років.
Я надягала перстень на великі свята й вислуховувала безліч компліментів. Але одного разу мені прийшла думка обміняти перстень на іншу прикрасу.
Я вирішила зробити сюрприз для чоловіка й звернулася до свекрухи, щоб та розповіла мені, де бабуся купувала ювелірні вироби. Вона назвала мені ім’я відомого ювеліра, і я вирушила до нього. Простягнула перстень зі словами: «Це було куплено у вас, і я б хотіла, щоб ви це оцінили».
Оглянувши перстень, він здивовано присвиснув і сказав: «Цей діамант дуже гарний. Він коштує величезні гроші, понад шість тисяч доларів, я із задоволенням обміняю його на те, що ви захочете. Але, щоб ви знали, його придбали не в мене».
«Як це не у вас?» І я назвала йому бабусине ім’я. Він сказав: «Так, вона дійсно завжди купувала в мене всі свої коштовності, але цей перстень я їй ніколи не продавав. Напевно, вона купила його в іншому місці».
Повернувшись додому, я вирішила переглянути скриньку з коштовностями. В одному відділенні лежали всякі квитанції й документи від ювелірів. Я шукала квитанцію на цей перстень і досить швидко знайшла її. Перстень дійсно було куплено не в того продавця, а в іншому відомому й дорогому ювелірному магазині. І тут я випадково помітила те, що, напевно, упустила б за інших обставин…
Я чекала, поки чоловік повернеться з роботи. Моє серце готове було вирватися з грудей. Коли він прийшов, я розповіла йому, що вирішила обміняти бабусин перстень і ходила до ювеліра, у якого бабуся звичайно купувала коштовності, і він сказав, що цей перстень коштує 6000 доларів.
«Чудово», — відповів чоловік.
«Так, — сказала я. — Але ювелір сказав, що цей перстень куплено в іншому місці».
«Ну, можливо», — була його відповідь.
«Ти говориш мені, що, можливо, твоя бабуся саме мій перстень купила в іншому місці?»
«У чому проблема?» — запитав він.
«Я скажу тобі, у чому моя проблема. — І сльози струмком полились мені з очей. — Моя проблема в тому, що протягом п’ятнадцяти років я навіть припустити не могла, який дивовижний у мене чоловік і яке в нього добре серце… якого я взагалі не заслуговую. Ти це зробив так майстерно й так прекрасно, як тільки можна було. Я загубила перстень, і ти пішов і потай від усіх, навіть не знаю, як тобі це вдалося, узяв позику й купив мені… новий перстень». І я вибухнула нескінченним плачем.
Мені важко передати те, що я відчувала. Який подарунок він мені зробив! Молодий хлопець, що бере позики в тисячі доларів, щоб його родина повірила, що в усьому винуватий він, а не його дружина. Я знала, що я перша жінка, яка одержала такий подарунок. Я маю на увазі не перстень, а ті п’ятнадцять років «винуватості», які перейшли від мене до нього. І ще як перейшли. Дотепер здригаюсь, коли згадую, як я йому дорікала саме в тих ситуаціях, коли мені найкраще було помовчати. Звинувачуючи його в слабкості саме в тих сферах, де він був сильний.
Ми сиділи, і він розповідав мені, через які митарства пройшов, щоб повернути борги. Він мені пояснив, що не було іншої можливості налагодити стосунки між мною і його родиною: вони повинні були повірити, що я невинна.
«Вони хороші люди, — сказав він. — Але в хороших людей теж є слабкості, і що вдієш, якщо це виявилося їхнім слабким місцем». Він витратив роки, щоб повернути борг, і особливо важко йому було зносити мої насмішки. Але саме вони нагадували йому про те, що він одержав у результаті, — щасливу дружину, мир і спокій у домі.
Узагалі ж, це історія не про діамантовий перстень, а про серце із чистого золота…
Розповідь із 3-ї книги серії «Люди розповідають про себе»
http://toldot.ru/tora/articles/articles_13911.html
Із цієї зворушливої історії можна взяти багато уроків, а також провести духовні паралелі, але ми залишимо це для вас, любі читачі…
«Як лице до лиця у воді, так серце людини до серця людини» (Пр. 27:19).