«Знаю, Господи, я, що не в волі людини дороги її, не в силі людини, коли вона ходить, кермувати своїм кроком» (Єр. 10:23)
Сподівалася, що мене омине ця чаша, але в Бога Свої плани. Настав момент, коли лікар підтвердив мої підозри: «У вас рак третьої стадії». Це не було новиною, уже два роки я боролася з хворобою, що наступала, і все ж…
Рак із кожним роком уражає все більшу кількість людей. У нашій країні смертність від онкології посідає друге місце. А взагалі по Україні маємо таку невтішну статистику:
- за темпами поширення раку Україна є другою державою в Європі;
- щороку в Україні рак виявляють у 150 тис. людей;
- смертність становить 90 тис. пацієнтів у рік;
- щодня рак діагностують у 460 пацієнтів;
- щодня в Україні 260 хворих умирають від цієї хвороби.
Інакше кажучи, щогодини реєструють понад 20 нових випадків захворювання, а 10 жителів України вмирають від раку.
Поняття «рак» викликає в людей панічний страх через масштаби смертності, неможливість попередити його появу (до слова, я не маю шкідливих звичок і не працюю на шкідливому підприємстві), це позавікова хвороба (вона вражає і старих і малих), може мати дуже швидкоплинний фінал, не піддається простому лікуванню, і головний страх — найчастіше, це важкі й тривалі болі…
Я в жодному разі не хочу вас налякати, просто це наша реальність, і вона, щонайменше, насторожує. Сподіваюся, що ніхто не сперечатиметься — ми стали жертвами цивілізації. І тут постає риторичне запитання: жертвами чи рабами?..
Були моменти, які змусили мене не поспішати діяти за відомим шаблоном: діагностика, хімія, опромінення, операція, хімія, опромінення тощо. У «чик-чирик і все в порядку», судіть мене, як хочете, але я не повірила. Не повірила, напевно, через те, що ця сфера медицини особливо розвинена, утім показники смертності невблаганні, а ще я кілька разів зіштовхнулася зі спекуляцією тих, хто пов’язаний із лікуванням цього захворювання на тлі загальної паніки. Я не хочу применшити самовідданість і професіоналізм багатьох лікарів, але байдужість і «сріблолюбство» з боку медицини загалом набирає обертів. Доводиться бути дуже пильним, що для хворої людини досить складно. Це те, що мене зупиняло від поквапливих рішень.
За цей час мені довелося познайомитися з історіями багатьох людей із такою ж проблемою. Кілька з них, незважаючи на начебто своєчасне, виснажливе й дороге лікування, померли. Серед них були ті, які померли, поклавши своє життя на долоню Бога й покладаючись на Його святу волю, спокійно підготувавши себе до неминучого для кожного з нас фіналу. Ще декілька пройшли лікування в онколікарні, молилися, вірили й видужали. Живуть, пам’ятають про свою хворобу й не припиняють лікуватися народними методами, але ведуть активний спосіб життя, тому що проживають кожний день як останній — теж кілька знайомих. Деякі отримали зцілення, незважаючи на те, що не зверталися до лікарів. Таке відбувалося й у лікарнях.
На той час, коли на моєму шляху з’явився лікар-онколог, який вселив мені довіру своїми професійними й людськими якостями, я вже більше стала покладатися не на людей, а на Бога, який, це я вже знала точно, хотів мене чогось навчити. Адже ніхто не знає свого строку, а провести шість місяців у лікарні важкохворою, а не вдома з дітьми, — це теж рішення. Хто знає, чи не останні вони?..
Це не від мене, це дарунок Божий, але всепоглинаючого страху перед невблаганним діагнозом і загрозливими симптомами в мене не було. Майже від самого початку я молилася, щоб Бог був моїм Цілителем. Були моменти паніки й сліз. Скажу відверто, моє ставлення до хвороб, випробувань і страждань за ці два роки суттєво змінилося. Це був час роздумів, упокорення, терпіння й молитов.
Та в якийсь момент прийшло усвідомлення, що всі віруси, бактерії й паразити створив Бог. Як і все твориво під дією гріха, вони зіпсували своє призначення й творять не благо, а зло, але Бог їх контролює. А значить, Він контролює й усі хвороби: «…Бога немає крім Мене. Побиваю й оживлюю Я, і не врятує ніхто від Моєї руки» (Повт. Зак. 32:39).
Людство досягло таких «висот» пізнання буття, що часто применшує велич біблійного Бога й звеличує людський розум. Людина зароджується, живе й умирає, і ніхто не владний над крайніми складовими буття. Тільки середню складову Бог частково віддав у наше розпорядження. Але ніщо не зупинить наш відхід до Творця. Смерті неможливо запобігти, до неї можна лише підготуватися.
А ми говоримо: «Є такі сфери науково-дослідної діяльності, у яких необов’язково насамперед запитувати: «Що говорить Бог?». Насправді ж, як написано в Книзі Приповістей, усяке знання починається зі «страху Господнього». Зустрівшись із будь-якою проблемою, найкраще почати із запитання: «Що говорить Бог? Яке ставлення до цього було б Йому до вподоби?»
Саме з такої позиції нам слід підходити до всіх важливих життєвих речей: народження, смерті, хвороби, грошей, сексу, економіки, політики. Одне слово, усього, що варте ретельного осмислення. Християнам усе в житті необхідно підкоряти авторитету Писання (Рим: 1:1). Чому?
По-перше, тому що Бог створив усе суще. Не тільки душу, але й тіло.
По-друге, Бог доручив нам вивчати тварний світ. Отже, усе твориво, зокрема наше тіло, підлягає дослідженню й частковому розумінню (доведеться із цим погодитися).
І, по-третє, ученим слід бути сумлінними людьми й твердо триматися істини. Бути обачними у своїх дослідженнях і правдивими у своїх звітах про них. Учені не повинні підробляти або псувати результати досліджень, переслідуючи особисті цілі.
Наш спосіб життя й мислення часто відходить від такого світогляду. Але якщо не метушитися в пошуках негайного видужання, запитання «чому?» й «за що?» повинні змінитися на: «Як я реагую?» і «Що говорить Бог зараз у моїй ситуації?»
«Ліки, якими перемагають рак, — дуже прості, й лікарі з ними «мають справу» щодня, і вони перед їхніми очами: як з благодаті Божої — і я їх знаю. Бог, однак, не відкриває їх, тому що в останні часи через цю хворобу наповниться рай…», — так писав старець Порфирій із Афона.
Приклад Йова, що був уражений «злим гнояком від стопи ноги його аж до його черепа», постійно перед моїми очима. Він нікуди не біг, не метушився, але й не можна сказати, що він нічого не робив. Тільки друзі, коли прийшли підтримати його в скорботі, мовчки просиділи з ним сім днів. Уся Книга Йова говорить про шукання й пізнання людиною змісту людського буття, і потужним крещендо звучить в останніх розділах відповідь Бога. Після чого Йов промовляє: «Я знаю, що можеш Ти все, і не спиняється задум у Тебе!.. Тільки послухом уха я чув був про Тебе, а тепер моє око ось бачить Тебе… Тому я зрікаюсь говореного, і каюсь у поросі й попелі!..» (Йов. 42:2, 5-6).
Час випробувань повинен бути тим часом, коли ми готові й хочемо, щоб Бог із нами розмовляв, хоча б трішечки, як із Йовом…
Приміром, якби зараз по землі (десь по землі, а краще — по сусідній вулиці) дотепер ходив Ісус: напоумляв, докоряв, наставляв і… зціляв. Ви б побігли по аптеках, лікарях і лікарнях за єдино можливим лікуванням? Ми говоримо, що, на жаль, Він не ходить. Але ж ми щорічно проголошуємо: «Воістину воскрес!» А значить, живий! Відтак усе те, що діяло при Його житті на землі, може діяти й зараз. Теоретично ми все це знаємо, але коли Бог допускає випробування, ми лякаємось і… біжимо. Але «біжимо» «всім серцем і всією душею й усім розумінням» не до Нього… Чому? Не віримо? А коли біжимо не до Нього, тоді хто ми? Християни за сутністю чи за назвою?
Один із найяскравіших прикладів зцілення, описаний у Старому Завіті, — це приклад царя Єзекії. «Тими днями смертельно захворів був Єзекія. І прийшов до нього Ісая, Амосів син, пророк, і сказав до нього: «Так сказав Господь: «Заряди своїм домом, бо ти вмреш, а не видужаєш». А той відвернув обличчя своє до стіни, і помолився до Господа, говорячи: «О, Господи, згадай же, що я ходив перед лицем Твоїм правдою та цілим серцем, і робив я добре в очах Твоїх». І заплакав Єзекія ревним плачем… І сталося, Ісая не вийшов ще з середини міста, а до нього було Господнє слово, говорячи: «Вернися, і скажеш до Єзекії, володаря Мого народу: «Так сказав Господь, Бог батька твого Давида: «Почув Я молитву твою, побачив Я сльозу твою! Ось Я вилікую тебе, третього дня зійдеш ти до Господнього дому!» (2 Цар. 20:1-5). Він зважив усі шляхи свої й віддав їх Богові.
Маємо безліч прикладів лікування без покаяння й Божої милості, як от у Мк. 5:25-35, коли жінка після дванадцяти років хвороби «чимало натерпілася від багатьох лікарів, і витратила все добро своє, та ніякої помочі з того не мала, а прийшла ще до гіршого». Але почувши про Христа, говорила: «…коли хоч доторкнусь до одежі Його, то одужаю». Цікава реакція Христа: «Твоя віра, о дочко, спасла тебе; іди з миром, і здоровою будь від своєї недуги!».
У Як. 5:14-16 знаходжу силу церкви, владу, яку мають служителі Христові на землі (хоча й тимчасово, адже ми все одно смертні), творити справи, які й Ісус творив (Ів. 14:12). І, нарешті, подальше лікування, на яке скеровує Господь (2 Цар. 20:7).
У всіх цих уривках близько 80 % значеннєвого навантаження припадає на молитву, покаяння й надію на Божу милість і лише 20 % — на лікування. У наших головах співвідношення як мінімум 50 % на 50 %. До випробувань я думала ще гірше, напевно, 80 % до 20 %. Ми дуже багато думаємо про себе й свої можливості. Саме в цьому ми не жертви, а раби цивілізації.
На завершення, я хотіла б поділитися свідченням однієї жінки, яка вже багато років живе активним життям, знаходить благодатні моменти й не перестає вірити, незважаючи на важку, виснажливу хворобу.
«Лише подумайте, яку велику спокутну силу має Бог, щоб узяти у Свої руки заплутаний клубок зла й страждань мого життя й сплести з нього щось прекрасне для Своєї слави, не упускаючи при цьому жодної ниточки, нічого не викидаючи через непридатність і непотрібність, не вважаючи ніякий біль безглуздим або шкідливим, але обертаючи всяке зло у велике благо. Яка ж це сила, що може видобути дорогоцінне з нікчемного й на гребені хвилі, яка хотіла мене розчавити, піднімає мене у Свою присутність так близько, як ніколи?
А яка це могутня надія для кожного, хто відчуває, що задихається в цій хвилі! Завдяки цій надії я здатна переносити страждання, і питання, зцілить мене Бог чи ні, не тривожить мене. Страждання не тільки не може позбавити мене найважливішого й найдорогоціннішого, сенсу мого життя — близького спілкування з Христом і життя прославлення Його, але навіть дуже наближає мене до моєї мети».
Дай Боже усім нам не втрачати віри, а зміцнятися вірою у важкі моменти життя, через які Бог обов’язково нас проводитиме, щоб поставити наші серця в правильне становище перед Собою, щоб ми мали майбутність і надію (Єр. 29:11)!
Вікторія Чикаловець,
педагог, журналіст, душеопікун