«Я вибираю лагідність… Нічого не можна домогтися силою. Я буду лагідним. Якщо я підвищу голос, то зроблю це тільки в прославленні Бога. Стисну кулаки, але тільки в молитві. Якщо я буду вимагати, то тільки від самого себе» ( Макс Лукадо).
У твоєму імені – життя!
Моя дитино! Повір, навіть не знаю як правильно назвати тебе… І тільки через те, що ти колись була в мені, поруч, біля самого серця, мені дозволяється бути твоєю матір’ю. В іншому випадку я б назвала тебе Ніжністю, яка схожа до легкої пір’їни, що загубилась від хмари. Того ж вечора я назвала б тебе Прохолодою, бо пір’їна стала туманом, який проходив високими травами і лишав обабіч запилених доріг свої роси…
У той день, коли позаду залишилися праця, слова і думки, мої ноги поволі підіймалися східцями нашого дому. Назустріч вибігла ти, моя дівчинко, і поклала свої обійми на мої обважнілі плечі. Повір, що хотілося заплакати, чи то від твоєї потреби в мені, чи від ваги тих обіймів. Але я не дозволила собі тебе назвати Втомою.
Від тебе пахло дитинством, а я вже кілька місяців підряд вчила тебе користуватися парфумами. Твоє золоте і міцне, таки міцне, волосся трохи заплуталося. Коли я запитала, чому воно не доглянуте, ти відповіла:
– Сьогодні я гралася з вітром!
– А як справи з уроками? — мене цікавило твоє шкільне життя.
– Вони досить повчальні! Вітер — сильний, він нікому і ніколи не дозволяє оцінювати свою силу і слухає лише свого Творця. Мені приємно вчитися у нього та імітувати його голос.
– Чому?
– Бо він без крику…
Чи знаєш ти, моя дитино, як я назвала тебе того вечора? Простотою, бо не було лукавства в твоєму погляді. Проте, це далеко не всі імена, котрими я називала чи ще назву своє Серце, свій Подих, Щем, свою Кровинку, свій Злет і Глибину.
Якось ти попросила:
– Не доторкайся зараз до моїх думок, добре? У моїй душі їх так багато, як тих сивих птахів на нашій вулиці. Інколи голуби їдять насіння, інколи п’ють дощ, а ще я помітила, що вони навчилися дзьобами розбивати кригу на зимових калюжах і не ранитися. Якщо їх сполохати, вони полетять геть, і люди позбудуться пір’я.
– А навіщо людям пір’я? — обережно, напівголосно, майже поглядом, запитала я.
– Воно їм нагадує про те, що на світі живе Ніжність.
Тієї ночі я назвала тебе Мудрістю і вирішила, що завтра вранці обов’язково пораджуся з тобою, чим краще погодувати на сніданок сизих голубів і за кого найперше помолитися. Адже як тільки сходитиме сонце і його промені лоскотатимуть твій сон, я впевнена, ти будеш схожа на Лагідність, яку я вибиратиму щодня, моя перша Дитино!
Тепло твого дотику
Шкода, що розтанула картина, яку ти, моя Дитино, намалювала на снігу. Хоча, хіба могло бути інакше? Тільки чому за полотно ти взяла саме сніг?
– Він мокрий. Пензель не потрібно було опускати у воду, а тільки у фарбу. Це мистецтво без посередників.
– Економиш час?
– Швидше, зберігаю спокій. Водою ж є саме полотно. Правда, мертвою водою.
– Але що ти малювала?
– Що можуть малювати діти? Звичайно, що мрії! Зимою, коли холодно і кожен намагається зігріти сам себе, коли для дорослих сніжинки — це сніжинки, а для дітей — це холодні метелики, все відбувається досить просто. Ти на снігу малюєш квіти, але як тільки нахиляєшся до них ближче і хочеш зігріти їх своїм подихом, щоб бува не змерзли на морозі, вони починають плакати…
– То чи не краще вибрати звичайне традиційне полотно для картини? Воно і зберігатиметься довше, й інші його побачать?
– Ні. Такі картини несправжні, бо квіти на них ніколи не заплачуть від мого подиху.
– Людське тепло… Ти говориш про нього так, ніби достеменно знаєш, що це таке. Чому б тобі замість мрій не намалювати саме його, тепло, яке гублять і шукають дорослі все своє життя?
Моя Донечка почала бавитися з люстерком. Вона підходила до вікна, випрошувала у сонця золотий промінь, котрий, мов кошеня, стрибав на маленьке срібне скельце, а потім перебирався до її кімнати. Сьогодні і стіни ставали картинами.
Сонячними зайчиками на них малювалися хмари, веселка, літак і гул двигуна… Потім усе починало змінюватися, ніби одна за одною перегорталися сторінки. Можна було спостерігати за намальованими сценічними кулісами і дитячими декораціями. Йшла сонячна вистава, героями якої були люди, котрі шукали тепло. Довелося навіть відчинити вікно, щоб мати хоч якийсь музичний супровід. Та він виявився не «хоч якимсь», а справжнім та вдалим. Люди ж, заблукавши серед людей і холоду, все ще шукали тепло.
Згодом юна Художниця, перервавши театральне дій-ство, повернулася до мене і попросила подати долоню.
– Навіщо? — здивувалася я.
– «Найголовнішого очима не побачиш», — процитувала вона Антуана де Сент-Екзюпері. А від себе додала: «Його можна відчути собою», — і направила сонячний зайчик на мою долоню.
– Тепліє? — ніжно запитала Донечка.
– Тепліє! — слухняно відповіла я.
– А що розтає?
– Сліпота, — відказала я і засміялася від радості, що сьогодні мені вдалося зрозуміти Дитину в пошуках дорослого тепла.
– А тепер відклади люстерко і подай мені свою долоню, — попросила я.
– Навіщо? — перебила Донька, — Ти ж добре знаєш, що вона завжди справжня…
Біла Пісня
Гортаю сторінки своєї старої записної книжки. Ти собі навіть не уявляєш, моя Дитино, як приємно вслухатися в своє минуле! Адже у ньому була і завжди будеш ти — моє крихітне Сонце!
Перечитую твої кумедні вислови, смачні дитячі кулінарні рецепти, проживаю по-новому події багаторічної давнини і захоплююся твоїми милими білими віршами.
Цитую того, якого ти вже давним-давно забула (і я б його забула, якби не пам’ять). «Якщо я люблю тебе, значить голос мій ніжний. Тоді я і серце моє спокійні за твої сили і за твою душу».
Або ще один. «Подивіться, як високо б’є фонтан із птахів! Густі чорні ворони здіймаються від землі. Їхні крила мріють доторкнутися до неба. А на вечірніх сутінках уже видно їхні тіні…»
Якось ти запитала:
– На світі живе білий вірш. А чи існує біла пісня?
– Звичайно, — відповіла я, мало що розуміючи в музиці.
– А яка вона, ця біла пісня?
– Найсправжніша у світі!
– Чи можна її десь почути? — допитувалася ти.
– Можна. Тільки поводитися з нею треба обережно, бо вона трохи полохлива, як чайка на березі річки; інколи надто тиха, тому потрібно буде добре в неї вслухатися, а в цілому — це справжній шедевр!
І ми відчинили вікно… На вулиці звучав вітер. Ти уважно, без боязні вслухалася в його білу пісню. Він склав її ще вчора ввечері: слова без рим, сила образів і мелодія власною душею заграна… Ось такою була біла пісня вітру! У ній дихало саме життя.
А потім долинув до нас грім. Він презентував нам свої короткі, далеко не ліричні твори. Але його білі пісні звучали велично. У них відчувалося дихання сили…
І ось, нарешті, зазвучав дощ. Його біла пісня тобі сподобалася найбільше. Вона була найвитонченішою, найдовшою і найпроникливішою з усіх, нами почутих, пісень. У ній говорилося про небо, яке плаче від того, що люди про нього забули.
І тоді ти, маленьке Дівча, вирішило написати для неба свою пісню. Ось твої слова:
Біла птахо, біла птахо,
Благаю тебе, зупинись!
Ти летиш над рікою
Голубою-голубою.
Бог з тобою.
Бог з тобою.
Я тебе обійму,
Нагодую й прийму…
Біла птахо, біла птахо,
В житті зігрітім — не заблукати б…
Маленьких діток на крилах несла.
А в небесах — весна. Весна!
Ці слова на музику поклав сам час. І вона почала жити — біла пісня поруч білих хмар. Небо почуло її, прийняло і полюбило. Воно завжди приймає те, що народжене серцем.
А вчора по радіо транслювали дивний твір — білу пісню морського прибою, а вже сьогодні вранці та ж станція передавала білу пісню молодого лісу.
Почувши це, ти зрозуміла, що запис записом, а ці твори потрібно слухати в оригіналі. А ще через трохи ти перейменувала їх, давши їм нові імена.
Зеленою стала пісня лісу, синьою — пісня моря, блакитною у дощу, темною у грому і сивою у вітру. Білим залишився тільки вірш.
Дитина світла
«Я — Світло для світу. Хто йде вслід за Мною,
не буде ходити у темряві той,
але матиме світло життя» (Ів. 8:12).
«Око — то світильник для тіла.
Тож, як око твоє буде здорове,
то й усе тіло твоє буде світле» (Мт. 6:22).
Доти, доки не проживу світло, я не зможу пояснити тобі, що це таке… Так думала матір, котра не розумілася у доньчиних очах.
Та настав день, коли я побачила світло в тобі! Зупинилася. Почала вдивлятися у нього, мов у щойно знайдене диво, боячись злякати його своїм подивом. А воно виявилося чистим і сильним, мов гірська вода. Прозорим, як колір неба на весні. І лагідним, як дотик пір’їни до щоки…
Все це я побачила в твоїй посмішці, моя Дитино! Світло жило в Тобі! Хоча, чому тут дивуватися? Адже з дитинства я називала тебе своїм Сонцем. Не маленьким Сонечком, як це робили інші мами. А цілим Сонцем! Ось воно і проросло у твоїй посмішці! Живе і добре світло!
Пригадуєш, я колись розповідала тобі про те, що вчені полюють на снігову людину. Ніби є очевидці, ніби є сліди, тільки «снігу людського» не знайдено. Скажи, а навіщо долати гори, пробиратися хащами у пошуках холодного погляду? «Снігових» людей достатньо і серед цивілізації! На день не одну таку холодну особистість зустрінеш, біля якої або змерзнеш, або застудишся. І, разом з тим, живуть серед нас «сонячні» люди — з полум’яним серцем та світлим поглядом. Біля таких і оживеш, і зігрієшся, і молитву складеш…
Тепер, — чи чекаю я на літо, щоб надихатися сонцем? Можливо. Тільки більше всього я щоденно чекаю твого повернення зі школи! Ти приходиш у наш з тобою дім, щоб жити в добрі! З тобою я відчуваю радість на дотик і життя на смак! Спасибі тобі, що воно — насолода!
Дитино щирого світла! Моя Дитино! Відвертай свої очі від зла, щоб бува твоє світло не забруднилося і не згасло… Бережи ці очі у Богові, аби тоді, коли настане трохи інший вимір часу, тобі дозволили побачити Світло вічності!
Олена Медведєва