Я виріс у невеликому місті Кременець на Заході України. Цей районний центр відомий своїми давніми архітектурними пам’ятками. Тут і руїни замку на горі, і комплекс єзуїтського колегіуму XVIII ст., і колишній ботанічний сад із муром, і безліч інших давніх будівель. А в центрі міста височить Миколаївський собор, збудований у XVII ст. у стилі козацького (або як ще казали — мазепинського) бароко.
Таке розмаїття архітектурних і культурних пам’яток викликало в мене зацікавлення історією як свого краю, так і України загалом. Знаючи, що Кременець був досить великим центром польської культури, і в ті давні часи був розташований углибині Речі Посполитої і аж ніяк не був козацьким краєм (маю на увазі географію, а не силу духу), я зацікавився: яким чином і з яких таких причин у центрі міста виріс собор у стилі, власне, козацького бароко? Що змушувало тогочасних людей, перебуваючи під владою, що негативно ставилася до козаччини і будь-яких згадок про неї, збудувати церкву саме в мазепинському стилі?
Почати, мабуть, потрібно з того, що в козацьку добу церква була рушієм і центром не лише духовного життя українців, а й національних та культурних звитяг. Вона одна залишалась тим інститутом, що захищав знедолених, заступався за них, ніс освіту в маси й підтримував національну самоідентифікацію українців. Саме тому одним із видів боротьби із усім українським було тотальне окатоличення населення (з польського боку) і постійний тиск на й розмови про приєднання до Московського патріархату (з боку Російської імперії.) Тому й усі найбільші культурні та освітянські здобутки тієї пори (а це період у два століття) пов’язані із церквою і церковними діячами того часу. За умов загострення національних та соціальних протиріч, коли всі почуття проходили через церковне життя, спалахує гострий інтерес всіх прошарків населення до сакральної культури, до Божого Cлова. Розпочинається «…надзвичайно важливий у культурному відношенні процес: міська культура, якою була християнська культура за часів Русі, спускається з міста «вниз», трансформуючи традиційну народну культуру»[1].
Слід зазначити, що Україна тоді (як і зараз) перебувала на кордоні двох культур — західної і східної, тому відчувала вплив як однієї, так і іншої. Це проявилось у живописі та гравюрі, літературі та друкарстві. Проте насамперед цей вплив відобразився в тогочасній архітектурі.
Назва стилю «бароко» (за найпопулярнішою версією тлумачення) походить від португальського «perrola barroca», що означає «перлина неправильної форми». Цей стиль характеризують примхливі форми, щось навіть чудернацьке. Химерність ліній, складні динамічні форми, проте — ошатність і велика вибагливість до цілісності композиції — ось характеристики цього стилю. Витвори мистецтва в цьому стилі вирізняються великим декором (в основному з рослинними мотивами — квіти, листя, пагони), а архітектура — різноманітними арками, сходами, позолотою, ліпниною та карбуванням.[2]
Саме завдяки тому, що наша країна розміщена на перетині різних культур, і з’явився унікальний новий стиль того часу, який назвали українським, або козацьким бароко. Увібравши в себе кращі ідеї західної цивілізації, він застосував їх у тогочасному українському контексті, утворивши новий вид як архітектурної форми, так і цілого культурного пласту. І це не просто поєднання впливів пізнього Ренесансу, раннього Просвітництва та різних реформаційних течій, а системна взаємодія в епоху Гетьманської держави спадщини Київської Русі, греко-православної та греко-католицької культур, фольклорних традицій українського етносу, культурних надбань східнослов’янських народів та протестантського світу.
Проте пізніше його назвали «мазепинським бароко» на честь Івана Мазепи, котрий був гетьманом України з 1687 по 1709 рр. У часи його гетьманщини, за сприяння самого Мазепи, з’являється найбільше шедеврів барокової архітектури. Із великого переліку побудованого за кошт гетьмана для прикладу можна згадати: Троїцьку Надбрамну церкву, Успенський собор і Церкву всіх Святих над Економічною брамою в Києво-Печерській Лаврі, корпус Києво-Могилянської Академії, Троїцький собор Троїцько-Іллінського монастиря в Чернігові, дзвіницю та мури Софіївського монастиря в Києві. А взагалі, кількість відбудованих і новозбудованих по всій Україні храмів, зведенню яких сприяв чи виділяв кошт гетьман, уражає.
За такий великий вплив на культуру того часу стиль козацького бароко почали називати «мазепинським», незважаючи на шалене очорнення імені гетьмана імперської владою Росії. Таким чином люди віддали шану тому, хто хотів піднести культуру свого народу на найвищий рівень.
Мазепа розумів, що ми несемо відповідальність перед Богом за ту землю, на якій живемо, і ця віра стимулювала його підносити християнські чесноти й цінності серед народу. Ні, він не був взірцем цих чеснот, радше — мудрим і хитрим політиком, дуже багатою людиною, що хотіла жити на своїй квітучій землі. Проте він розумів — лише віра в Бога та розуміння того, що ти даси звіт за те, як ти жив на цій землі подарованим тобі життям, може допомогти людині вижити навіть у хвилини найсуворіших випробувань. Бо тільки в Бога ми можемо знайти розуміння своєї життєвої мети. А це розуміння приходить тоді, коли весь народ починає поважати Бога, шукає справжньої побожності й постійно чує про важливість Божих Заповідей.
Мазепа й сам так жив — розбудовував, зміцняв, давав можливість розвиватись і квітнути на дорученій йому Україні. І саме це штовхнуло його піти проти молодого російського царя Петра І, який у гонитві за перемогою над таким же молодим шведським королем Карлом ХІІ залишив Україну сам на сам із польським військом (таким чином зламавши угоду 1654 р.) і просив Мазепу застосувати тактику спаленої землі[3] перед шведським військом. І Мазепа, що довгі роки будував і плекав рідний край, просто не витримав і відмовився виконувати наказ російського царя, ставши, таким чином, для нього «зрадником».
Ми знаємо відповідь Петра — каральна експедиція в Батурин, за спиною в козацького війська, і знищення 6000 населення, разом із жінками, старими й дітьми, знищення міста та спалення унікальних архітектурних пам’ятників, як у місті, так і навколо. Це була чітка й свідома акція залякування всіх тих, хто не захоче підкоритись волі російського монарха.
Проте від сумної сторінки історії нашого краю повернімось до предмета нашої розмови. Доба Мазепи характеризується надзвичайним розвитком усіх галузей мистецтва: архітектури, різьби, малярства, граверної орнаментики, прикладного мистецтва. Тогочасні меценати українського мистецтва — гетьман і козацька старшина — виявляли «великий хист до будування камінних церков — ніби просячи Бога простити їм не завжди чисті шляхи, якими вони здобули свої багатства».
По всій Лівобережній Україні Мазепою було споруджено 14 і оновлено 20 церковних храмів. Але попри значне багатство Мазепи, він один не зумів би забезпечити такий величезний розвиток храмового будівництва й створити цілу епоху в українській архітектурі. Зводячи величезну кількість церков і маючи незаперечний вплив на теренах України, гетьман мотивував інших багатих людей свого часу розбудовувати, покращувати або ж будувати нові церкви й монастирі в себе в обійстях. За визначенням сучасного історика Н. Яковенко, саме в цю добу «культура в Україні» перетворилася на «українську культуру»[4].
Козацтво, як передовий клас того часу, розповсюджувало цю культуру сакральної архітектури по всій Україні. Адже захопившись ідеєю західного світу щодо пошуків нових форм релігійних переживань, українці винайшли свій унікальний стиль, що характеризував мораль, чесноти й дух тієї епохи. Наприклад, однією з особливостей козацьких соборів була відсутність чітко виражених фасадів: вони однакові з чотирьох боків, повернуті водночас до всіх частин світу, до всіх присутніх на площі. Демократичність козацького п´ятиверхого собору не заважає йому бути й виразником суто барокового світовідчуття, зокрема складного відчуття неподільної єдності конечного і безконечного.
У козацьких соборах втілено ірраціональний образ світу. За своєю внутрішньою сутністю український козацький собор органічно вписується в картину духовних шукань європейського бароко. Зеленого та блакитного кольору бані соборів прикрашені золотом або обліплені, як небо, золотими зірками. Із середини підкупольний простір також світиться й сяє, як небо вдень, а вночі наповнюється глибокою темрявою. Козацькі собори стали втіленням народної мрії про небо на землі.
Приклад Мазепи надихнув багатьох інших можновладців та полкову старшину того часу зайнятися меценатством. Полковники Миклашевський, Розумовські, Лизогуби; а ще — Кочубей, Дунін-Борковський, Манієвський, Коровченко, Мирович, Терцик, Сулими, Думитрашко та інші будували своїм коштом величаві храми й веліли наліплювати на стінах своїх маєтків власні герби; малярі виконували портрети меценатів (їх також часто розміщували на стінах будівель), гравери вирізували величезні гравюри. Розбудовуються міста Київ, Чернігів, Переяслав, Суми, Харків, Ніжин та ін.
Однією з ознак тогочасного престижу була наявність фамільного монастиря. У часи найбільшого економічного піднесення XVII–початку ХVIII ст. заможна козацька старшина могла опікуватись навіть не одним монастирем. Сам Мазепа опікувався і Київським Софіївським, і Вознесенським, Микільським, Братським, Глухівським, Успенським, Вознесенським у Переяславі та іншими монастирями. Звісно, можна сказати, що такий вид меценатства дуже схожий на вшанування свого егоїзму. І це так. Проте ми повинні зважати на настрої того часу: у піклуванні за храмами, книгами, живописом та іншими видами мистецтва багато хто із освічених людей того часу бачив насамперед збереження християнських цінностей українців і втілення їх у видимі форми тогочасної культури. Відомий дослідник історії нашої культури Тит Геврик[5] зауважував: «Усередині тридцятих років (ХХ ст.) сили централізації та русифікації дивилися на ці барокові будівлі як на втілення або сховище українських національних почуттів, якими б пасивними вони не були в той час. Ці будівлі були в очах влади (і в радянській термінології) свідками існування українських буржуазно-націоналістичних настроїв»[6].
Увесь цей пласт архітектурного спадку свідчить не лише про бажання зберегти культуру. Він ще раз засвідчує, що в часи війн, бунтів і потрясінь люди починають, зрештою, розуміти, що їхнє життя й існування як народу залежить, найперше, від Бога. Адже лише Він може дати майбутнє для спрагнених, і з Його Іменем вони можуть звершувати величні речі, що на межі життя, і створювати шедеври культури, які переживуть не одне покоління.
Пам’ятки цієї доби відкривають бажання людей увіковічнити лицарів доби Хмельницького, показати те, чого може досягти людина в пошуках своєї свободи, покладаючись на Бога. Гідність людини завжди залежить від Бога. Для всіх наступних поколінь ці видимі знаки релігійної архітектури стали не просто згадками минувшини, а символами духу, надії та відваги, котрі випливали із щирої віри в Бога.
А ще, дивлячись на ці пам’ятники мистецтва нашого народу, розумієш, що в переломні моменти історії душа людини підсвідомо рветься в Небо й відчуває — лише там можна знайти відповіді на всі ті негаразди й запитання, які виникають у головах людей, що живуть у скрутні часи. Ці запитання можуть бути висловлені й утілені по-різному. Але, у який би спосіб не була втілена та побожність, оте почуття Неба і Бога, яке наповнює людей у буремні часи, не залишає байдужим. І навіть через три століття, дивлячись на храми у стилі козацького бароко, ловиш себе на думці, що всі ці споруди всіма своїми лініями спрямовують твій погляд у небо — туди, де перебуває Господь, Творець усього існуючого, від Якого залежить життя кожного індивіда, народу, країни й усього сущого на землі.
Олег Блощук,
магістр теології, викладач народних звичаїв свят та обрядів, пастор євангельської християнської церкви «Скеля» м. Рівне
[1] Попович М. В. Нарис історії культури України. — К., 1998.
[2] Дані взяті із відкритої електронної енциклопедії Вікіпедія, сторінка — Мазепинське бароко.
[3] Тактика спаленої землі — це тактика, коли, відступаючи перед ворожим військом, руйнують усю інфраструктуру населених пунктів, знищують продовольство і, якщо вдається, вивозять населення. Роблять усе для того, щоб атакуючі не мали можливості поповнювати запаси продовольства.
[4] Яковенко Н. Нарис історії України з найдавніших часів до кінця ХVIII ст. — К.: Генеза, 1997.
[5] Геврик Тит (нар. 13 липня 1936, Дрогобич) — український архітектор та історик. Дійсний член Української вільної академії наук в Нью-Йорку, дійсний член і голова мистецтвознавчої секції Наукового товариства ім. Шевченка у США, колишній головний архітектор Пенсільванського університету (Філадельфія, США), громадянин США. Сьогодні він живе і працює в Києві як консультант розробок відомого проекту «Мистецький арсенал».
[6] Утрачені архітектурні пам’ятки Києва. — Нью-Йорк, 1987.