Євангеліє від Матвія 21:33–41
В Ім’я Отця і Сина і Святого Духа!
Сьогодні Церква знову нагадує нам притчу Христову про виноградник — найсумнішу притчу, найбільш гірку, яка змальовує нам жорстоку правду про людський рід. Це притча про те, як Господь стукає до людей, чекає, що вони відгукнуться, посилає Своїх вісників і посланців. Але люди не хочуть їх прийняти, не бажають слухати, повстають проти них, аж до того, що повстають на самого Сина, посланого Небом. Але ж господар з цієї притчі не просто посилав своїх слуг до виноградника. Він чекав того, що робітники, які трудились у винограднику, віддадуть якісь плоди своєї праці господарю своєму, володарю, пану, тому що ні земля, ні виноградник їм не належали.
Якщо ми замислимось, то відразу збагнемо, що й нам усе дане, але ми не володіємо тим, що маємо. І саме життя нам дане. Ми його зараз маємо, а завтра можемо втратити, позбутися. І саме здоров’я нам дане, адже сьогодні маємо його, а завтра можемо втратити. І багато з того, що ми маємо, нам не належить, а є даром, який можемо втратити. І оскільки це дар Божий, то ми повинні його примножувати й щось повернути Тому, Хто нам це дав.
І от сумне видовище: приходять слуги, а їх б’ють і виганяють. Замість вдячності й повернення боргу — жадібність, лінощі, жорстокість… І це стосується не тільки давніх часів, а й будь-якого часу. Коли читаємо про життя служителів Божих, чи то пророків у Старому Завіті, чи то апостолів, подвижників у Новому Завіті — це ті нечисленні, хто справді був посланий розбудити людей, нагадати їм про Небо, сказати їм: доки будете спати у своєму житті, нидіти, відходячи безплідно? Скільки часу Господь чекатиме від вас плодів?
І ось ці люди, які пробуджували в нас совість, завжди зустрічали найбільше озлоблення. Історія святих Церкви ніби продовжує євангельську історію про Господа, який був відкинутий. Якщо пригадаємо великих подвижників — вони були переслідувані та ганьблені. Такі, як митрополит Пилип Московський, який умер від руки царського ката лише за те, що пробуджував у цареві совість і відверто докоряв
1 Мень О. Світло в пітьмі сяє. — Львів: Монастир Монахів Студійського Уставу. Видавничий відділ «Свічадо», 1995. — С. 188–191.
йому. Іван Золотоустий був скинутий Собором духовенства за наказом імператора лише за те, що викривав багатьох християн і вимагав від них, щоб вони ділилися із злидарями, які заповнили столицю.
Так бувало з дуже багатьма подвижниками. І преподобний Серафим Саровський, чудотворець, був на поганому рахунку в начальства, яке вважало його мрійником і диваком. Його осуджували, він терпів різні приниження. Так було до останніх днів. Ось один з останніх праведників, яких ми знаємо — старець Варсонофій Оптинський, прославлений на початку нашого століття, він умер у 1912 році. Таке на нього було гоніння властей церковних і світських, що вони змусили його покинути монастир, його, вже похилого старця, змусили блукати в чужих місцях тільки тому, що він жив не як усі, а намагався Слово Боже провіщати відверто і ясно. У людей це викликало заздрість, збентеженість, невдоволення. Старець гірко закінчив своє життя.
Так от, усі ці люди були нам послані. І Сам Господь стоїть на чолі страдників і знедолених на цій землі. Він Сам був неприйнятим Страдником, якого не зрозуміли.
Але притча ця стосується не тільки церковних часів минулого й сьогодення. Вона стосується кожного, тому що не тільки до своєї Церкви Господь звертається і посилає будителів совісті, але й до всього роду людського, до кожного з нас. Він постійно стукає й просить. Він постійно говорить нам: «Прокинься, встань, доки житимеш, як у напівтемряві? Доки будеш грузнути в гріху, як у болоті?»
І от, важкі обставини нашого життя, чи навпаки якісь надзвичайні, благодатні, благословенні хвилини, якісь особливі просвітлення, які нас відвідують під час молитви — усі вони означають, що Господь нас кличе, що Він бажає, аби ми принесли Йому свої плоди, своє серце. І як гірко буває Йому, коли ми цих знаків не приймаємо, коли один за одним ці знаки Божі до нас приходять даремно, і ми чинимо точнісінько, як оті жорстокі й ліниві раби: Бог кличе, Він вимагає, а ми стоїмо до Нього спиною…
Ось про що ця притча. І якщо сьогодні ми не хочемо опинитися у становищі цих байдужих рабів, які були відкинуті — «злих зле погубить», говориться у притчі — ідучи з храму, поміркуємо, якими нас бачить Господь, що Він про нас думає? Що Він думає про нашу молитву? Чи бачить Він, що ми часто прагнемо спілкуватися з Ним? Чи, навпаки, ми розглядаємо молитву як важкий гніт: так, за звичкою, щось швиденько пробурмочемо вранці, увечері щось пробурмочемо на сон грядущий і потім більше не повертаємось.
Чи що Господь думає про те, як ми духовно зростаємо? Адже Він бачить наше серце, Він знає, які ми були рік тому. Чи бачить Він, що ми виправились, змінились, що ми зробили кілька кроків Йому назустріч, нехай маленьких і несміливих? Чи бачить Він наші труди, наші діла? Він знає наше ставлення до людей, з якими ми живемо. І що б Він побачив, якби зазирнув у серце кожного з нас? Подумайте про це. Нехай це буде для вас суворим нагадуванням. Адже це перед людьми ми можемо видаватися кращими, ніж насправді, можемо ходити в машкарі, можемо зображувати з себе все що завгодно. Але Господь бачить наше серце до дна. Який же осуд Він винесе нашому серцю сьогодні?
Коли ми підходили до сповіді й до Святої Чаші, ми цим ніби засвідчували своє бажання прийти до Нього. І ось Його світло пройшло крізь нас. Спробуймо ж відчути, як це світло освітлює всі темні куточки нашої душі. Постараймося сказати собі: ні, ми не хочемо бути тими недбалими рабами. Ти, Господи, посилаєш мені Свої знаки і я постараюся слухатися їх, я постараюся сприймати їх, постараюся своє коротке життя перебудувати, зробити його гідним Твого поклику, Твоєї святості, Твоєї любові. І тоді, якщо Ти прийдеш до мене, коли життя моє буде зважене на терезах, коли прийде час збору цього винограду у винограднику, і Ти скажеш мені: «Мало ти зробив через власну неміч, але ось цей малий труд твій, який ти робив для Мене у прагненні свого серця, я приймаю з любов’ю».
Та куди сумніше буде, коли з’ясується, що в нас нічого немає, усе порожньо, усе безрезультатно. Тоді кінець нашого шляху буде таким же сумним, як кінець цієї притчі. Скільки разів бувало, що люди, які уявляли собі, що вони мають благодать і духовні багатства, виявлялися відкинутими. Хай не буде з нами цього! Тому-то Слово Господнє є не тільки словом потіхи, не тільки словом схвалення й любові, але також словом застереження, щоб захистити нас усіх від зла й загибелі вічної. Амінь.
Олександр Мень