«…А Ісус йому каже: Іди за Мною і зостав мертвих ховати мерців своїх»
Євангеліє від Матвія 8:22
Біля Твого хреста,
на коліна вклякаючи, плачу,
Бо не бачать Розп’яття Твого
сьогочасні сліпці.
Чи простиш Ти нас, Боже,
чи Ти отаких нас пробачиш —
Оцей тлум людоловів,
людей, і людиськ, і людців?!
Через тисячі літ
Твоя мука мене пропікає,
І заходиться серце,
І квилить душа від жалю…
Але, Боже мій милий,
і я Тебе теж розпинаю,
Бо не завжди прощаю
й не всіх своїх ближніх люблю.
Не умію, не можу, не хочу…
Але розумію,
Що усі наші долі
в Твоїй всемогутній руці.
Біля Твого хреста
із страждань Ти торуєш надію,
Що і ми в сьогоденні —
Не суцільно пропащі мерці.
* * *
Сіється дощик із сірих небес,
Як сіявся тисячі літ.
Хтось у цей час піднімає свій хрест,
Забувши про гамірний світ.
Що тому світу до зранених рук —
Кожен в нім сам по собі.
Світ перейшов через тисячі мук
Й не потонув у журбі.
Кожного ранку такий молодий,
Як першого проліску цвіт.
От тільки хрест, що у кожного свій,
Тінню лягає на світ.
* * *
Якщо душу ти власну зрадиш
І дороги правди не знайдеш,
То під ноги лягає путь,
Що назавжди міняє суть.
Лиш у дзеркалі самоти
Раптом бачиш, що ти — не ти…
Та немає вже вороття:
Змарнувалось твоє життя.
* * *
Ще не було нічого і нікого,
Ще не було ні неба, ні землі,
Лиш відчувався спраглий подих Бога
У тій пустій безвартісній імлі.
І вечір був, а потім знову ранок,
І так шість днів — шість праведних трудів.
Яким він був, найперший той світанок,
Що над Землею радісно зацвів?
Як то було? Як все це почалося?
Як закрутилась на осі Земля?
Ішли дощі… світилося колосся…
І по планеті дибало маля,
І Єва, вся в пожадливому літі,
Й Адам, безпечний, сильний, молодий,
Не відали, що є біда на світі,
Бо їхній Авель був тоді живий.
Ще не було потопу і Розп’яття,
І ще Чорнобиль хижо не димів,
Та вже свистіло нагаєм прокляття
Крізь товщу літ земних до наших днів.
…Невже Господь створив оцю планету,
Цей дивовижний і прекрасний Храм
Для того, щоб тут мучились поети
І мав де веселитись вічний Хам?!
* * *
Яка ж многотрудна дорога!..
Нікого поруч, крім Бога.
Ох, людоньки, де ж це ви, де?
Тільки Він поруч іде.
Підтримує, щоб не впала,
А мені усе мало…
І Він не шкодує — дає,
Але що у цім світі моє?
Хіба рештки розтерзаних мрій?..
Та і хто в цьому світі мій?..
Нікого…
Крім Бога.
Ніна Дворницька,
член Національної спілки письменників України