«Коли хто приходить до Мене, і не зненавидить свого батька та матері, і дружини й дітей, і братів і сестер, а до того й своєї душі, той не може бути учнем Моїм!» (Лк. 14:26). Чи не суперечить цей текст іншим уривкам Біблії, зокрема: «Шануй свого батька та матір свою…» (Вих. 20:12) чи «Люби свого ближнього, як самого себе» (Мт. 22:39)?
Ні, не суперечить, хоча, на перший погляд, звучить парадоксально. Аргументована відповідь складається, як мінімум, з трьох пояснень.
Найперше, важливо зазирнути у контекст слів Христа. Вище євангеліст Лука описує випадок, який трапився з Ісусом на вечері в «одного з фарисейських старшин». Коли хтось із присутніх «спровокував» Ісуса (14:15), Він відповів притчею, висновок якої проголосив у кінці: «…Бо багато покликаних, та вибраних мало» (14:24). Чому ж Ісус так сказав? Тому що «запрошені» «герої» цієї ілюстрації відмовили «Пану» прийти на приготовлену Ним трапезу (14:17–18а). Їхні відповіді були більше схожі на обман, аніж на необґрунтовані відмови. Один оглядав поле після того, як його придбав. Другий випробовував волів, яких купив, а останній одружився. Хто «оглядає» поле після купівлі? За подібною хиткою логікою «вибачалися» і двоє інших чоловіків. Отож, Ісус звертається до багатьох, які приходили до Нього (14:25) з потужним словом — «зненавидіти рідних», маючи на увазі радикальність процесу слідування за Ним, тобто готовність залишити всі свої важливі «справи» (купівля поля, волів, створення сім’ї), коли Він покличе до цього. Христос не говорить про байдужість і неповагу до рідних, але підкреслює Свою першість і виключність у житті справжніх християн. Адже Він Бог! Йому належить першість у всьому!
По-друге, бути учнем означає вчитися у вчителя, наслідувати його приклад і виконувати проголошене ним (Мт. 10:24–25а). Це навіть не потребує особливого доведення. Тому Ісус не міг вкладати буквальне значення у Свої слова, або розуміти «ненависть» у цьому контексті як байдужість стосовно рідних. Адже Він Сам піклувався про життя Своїх близьких (Ів. 19:25–27) і навіть умирав за них на хресті. Хоча часом дії Христа стосовно рідних здаються неординарними. Як, наприклад, у тому разі, коли рідні прийшли до Христа, бажаючи поговорити з Ним, а Він назвав рідними всіх, хто виконує волю Небесного Отця. От і знову ми повернулися до радикальності процесу слідування за Христом. Він не вчить гріховно ставитися до рідних, кричати, гніватися, грубо висловлюватися, але попри їхні бажання, маючи «дух поваги», робити те, чого від нас хоче Бог. А що Він хоче від нас у конкретних ситуаціях — це вже інше питання.
І нарешті, приведу ще один аргумент — це 27 вірш 14-го розділу: «І хто свого хреста не несе, і не йде вслід за Мною, той не може бути учнем Моїм!» — з наступними поясненнями. Хрест — це знаряддя смерті. Якщо тлумачити буквально, нести хрест — означає постійно вмирати. Як це розуміти? Так, що наш Учитель умер на хресті незаслужено і цим самим виявив радикальність у виконанні Божої волі. Пам’ятаєте, як Він молився у Гетсиманії про смерть на хресті, що наближалася? «Отче Мій, коли можна, нехай обмине ця чаша Мене… Та проте, не як Я хочу, а як Ти… (Мт. 26:39). Отож, нести хрест — це вмирати для своїх «хочу» і «не хочу», і подекуди навіть для тих бажань, які здаються «святими», виправданими. Як, наприклад, служити батькам, замість того, щоб приносити публічні жертви Богові (Мт. 15:1–11). Тому що найкраща жертва — це послух Йому (1 Сам. 15:22), коли ми на користь Бога приносимо свої бажання на «жертівник Його слави» (Рим. 12:1–2).
Текст Лк. 14:26–27 добре «перегукується» з Мт. 6:24, де написано, що «одне серце не може служити двом богам», які різняться у суті, як і з одного джерела не може текти гірка і солодка вода водночас (Як. 3:11). І хоча ми не зможемо очиститись від гріха у цьому житті до рівня абсолютної Божої святості, радикальність у послуху Богові незмінна (Євр. 12:14). Саме через ціну, яку ми готові платити, аби слідувати за нашим Учителем, можна побачити, хто є справжнім учнем. Отож, «ненависть до рідних» перевіряє нашу життєву посвяту. За ким останнє слово у моєму житті?
Артем Приступа