Якось я мав розмову із одним своїм знайомим. У того задзвонив мобільний телефон і він, перепросивши, узяв слухавку. А я здивовано зауважив, що мелодією, яка стояла у нього на дзвінку, була всесвітньо відома пісня «О благодать». Здивування моє було викликане тим, що мій товариш далекий від релігії. І ось, коли він завершив розмову, я запитав, чи знає він, що за мелодія у нього стоїть на телефоні. Він відповів, що новомодних дзвінків не любить, а у розділі класики у нього було всього лише дві – якийсь класичний твір і ця проста мелодія. Тож він її і обрав.
Після нашої розмови, крокуючи далі, я подумав – якою ж сильною і, водночас, міжкультурною повинна бути пісня, щоб потрапити в число світових класичних творів. Який вплив вона має мати на людей, щоб її, незважаючи на навалу різноманітних музичних творів, пам’ятали досі. А ще – як мало людей знають реальну історію не лише її виникнення, а й життя її автора – колишнього розбишаки і богозневажника, морського шибайголови і работорговця, а пізніше – відомого проповідника і духовного діяча – Джона Ньютона.
Джон Ньютон народився 24 липня 1725 року в Вепінгу, поблизу Лондона. Його мати померла, коли йому було лише сім років, проте встигла прищепити певні біблійні істини. Та після смерті матері батько мав на хлопця свої плани: капітан невеликої флотилії, він хотів виховати із Джона справжнього морського вовка. Тому одразу ж відправив сина навчатися в інтернат.
У 11 років Джона влаштували спочатку на одне із суден, що плавало по Середземному морі. А пізніше він перейшов на корабель, що курсував між Африкою, Америкою та Старим Світом і займався работоргівлею. Там він почав вчитися «справжнього життя». Погані звички, жаргонні слова, вульгарна поведінка – ось що почав переймати юнак від своїх колег. І хоча наодинці зі своєю совістю йому було соромно за свою поведінку, втім, повертаючись на корабель, він знову ставав колишнім. Чим більше він виходив у море, тим більше ставав розбещеним, а докорів сумління ставало все менше і менше.
У 15 років у Джона почався релігійний підйом. Він багато розважав, молився, почав вживати вегетаріанську їжу, постився двічі на тиждень. Така поведінка була спричинена одним випадком із його життя: домовившись із друзями відвідати військовий корабель, він, як зазвичай, запізнився на човен, що доставляв усю компанію на корабель. І ось, стоячи на березі, він із жахом побачив, як човен перекинувся і всі люди, що були в ньому, потонули. Це нагадало йому, що його життя плинне, і підняло із пам’яті ті слова і повчання, які змалечку йому закладала мати. Він із жахом зрозумів, що може в будь-який момент постати перед Богом і відповідати за своє розгульне життя.
Батько, дивлячись на стан свого сина і не розуміючи його, вирішив діяти кардинально і записав його в далеке плавання. Проте Джон запізнився на корабель. (Саме тоді він закохався у Мері Кетлер, і три дні відпустки перетворилися на три тижні.) Гніву батька не було меж. Але дуже скоро Джон завербувався на військовий корабель «Харіджа», що виходив у море на боротьбу із французьким флотом. Це дало надію батькові на те, що в армії все ж зможуть приборкати його сина.
Але і там він регулярно отримував покарання за порушення статуту, постійні запізнення і ганебну поведінку. Перебуваючи у Плімуті, Джон дізнався, що його батько в 20 милях від порту. Він узяв на себе відповідальність за групу моряків, що сходила на берег. Проте, скориставшись моментом, першим утік до батька. Відтак Ньютон став ще й дезертиром.
Після принизливого покарання за дезертирство, Джон став поводити себе ще гірше. Він набув слави непокірного, ненадійного і конфліктного чоловіка. Не раз отримував зауваження за лихослів’я, хоча це стимулювало його, лишень, вигадувати нові нецензурні вислови. Однією із розваг у молодого чоловіка стало читання вголос віршів із Біблії, які він перекручував і виголошував непристойні «проповіді» на прочитане. Це призвело до відчуження від нього команди і, навіть, моральної війни. Йому давали найважчу роботу, морили голодом, а іноді навіть заковували в кайдани, неначе раба.
Таке ставлення пригнічувало Джона. І тому він, дізнавшись про набір команди на корабель, що плив до Сьера-Леоне, сам попросився про перевід. Його із радістю відпустили. Проте на новому кораблі характер його не покращився. Як він сам писав: «З того часу я став повністю зіпсутим. Я не лише сам грішив, але і вводив у гріх інших людей».[1]
У 23 роки Джон став капітаном корабля, що перевозив рабів. Цим він займався 6 років, аж до 1749 р., коли на кораблі спалахнула епідемія пропасниці. Похворіли всі: раби, команда і навіть сам капітан. Але, по милості Божій, Джон видужав. Та це не вплинуло на його поведінку. Стосунки із власником корабля були дуже напруженими, адже той не довіряв Джонові, знаючи його характер.
Утім пізніше життя його налагодилось, і він навіть думав кинути морську справу і залишитись на одному з островів. Та Бог зробив так, що його і ще одного молодика, який працював разом із Джоном, забрав корабель «Грейхаунд», що перебував у тих широтах. Молодий Ньютон був на кораблі як пасажир, що дало йому змогу зануритись у «веселе» життя із головою. І повторилась колишня ситуація: безбожна, розгнуздана поведінка молодика сприяла побудові муру відчуження і ненависті між ним і командою. Його позаочі почали називати «Йоною», тобто людиною, що приносить нещастя кораблю, на якому він перебуває. І нещастя не забарилося.
Корабель, виконавши всі свої операції біля берегів Африки, вирушив у Англію. Судно було старе, а шлях додому – сім тисяч кілометрів. У північній Атлантиці їх захопив шторм нечуваної сили. Корабель тріщав по швах, його заливали велетенські хвилі. Саме тоді Ньютон із жахом зрозумів, що може стати перед Богом, Якого він висміював. На його очах велетенська хвиля змила за борт матроса, який за наказом капітана щойно став на його місце. Вперше в житті Джон звернувся до Бога, прохаючи про Його милість і прощення. Перебуваючи в центрі страшної стихії, він схилився в молитві перед Богом і, немов блудний син, знайшов прощення в Небесного Отця.
Шторм лишився позаду і поволі, латаючи розтрощений бік корабля і постійно відкачуючи воду, вцілілі матроси попливли далі. Без їжі та води вони зуміли добратися до Ірландії. На берег зійшла уже зовсім нова людина. Він відчував себе Савлом із Тарсу, якого пробачив Господь і змінив його сутність: перетворив богоборця на апостола церкви.
Від того часу життя Джона Ньютона змінилось. І, хоча він проплавав ще деякий час на работорговельних суднах, пізніше він відмовився від цього і став палким прихильником боротьби із работоргівлею і натхненником Вільяма Вілберфорса в його кампанії проти рабства.
У 1758 р., зважаючи на його благочестиве життя і проповідницьку діяльність, йому запропонували посаду архієпископа Йоркського, від якої Джон відмовився. А в 1764 р. став спочатку куратором, а потім простим англіканським священиком у невеликому містечку Олні. Саме там і народилась всесвітньовідома пісня «О, благодать».
Ця пісня є автобіографічною й описує шлях грішної людини до Бога. Шлях того, кого лякала і, водночас, вабила чудова Божа благодать. І описує те, що може зробити любов Божа із кам’яним серцем. Ця проста і натхненна пісня стала улюбленою для мільйонів християн у всьому світі.
Протягом подальшого життя Ньютон у співавторстві із другом-поетом Вільямом Купером для своєї громади написали близько 348 гімнів англійською мовою, 280 із них були написані особисто Ньютоном. У них оспівувалась віра в Бога, жертва Христа і спасаюча милість Бога до грішників. Усі псалми були зібрані у збірку «Гімни Олні», що була анонімно видана в 1779 р. Багато із них і сьогодні використовуються в традиційній англіканській месі. А деякі співають по церквах усього світу, і ніхто навіть не здогадується, хто є автором цих чудових рядків.
Служіння Ньютона було надзвичайно успішним, і громада за кілька років зросла у декілька разів. Це було спричинено тим, що сам Джон піклувався про людей і не боявся визнавати свої колишні гріхи. Він відкрив одну із перших недільних шкіл в Англії. Таким чином люди реально бачили спасаючу силу Божу у житті їхнього священика.
У церкві Олні Джон Ньютон ніс служіння 16 років, після чого його запросили бути священиком у Лондоні. Там він перебував 27 років. Уже в столиці він прославився як чудовий проповідник, реформатор і письменник. Саме там він налагодив дружні й довірливі стосунки з багатьма впливовими людьми того часу, що дало йому змогу бути дотичним до вирішення всіх важливих суспільних подій того часу.
У віці 82 років, 21 грудня 1807 р., він відійшов у Царство Того, Хто змінив великого грішника Своєю благодаттю, Кому він повністю присвятив залишок свого життя, Кого оспівував у всіх своїх гімнах.
На його могильному камені вирізьблена епітафія: «Колись безбожник і гульвіса, раб рабів у Африці, який по великій милості Господа і Спасителя Ісуса Христа збережений, відновлений, прощений і визнаний гідним проповідувати ту віру, яку він так довго намагався зруйнувати».
Олег Блощук
О благодате! Ти спасла
Мене від тисяч бід:
Був мертвим – Бог життя послав,
Сліпим був – бачу світ.
Ти перш вселила в серце страх,
Затим спокій дала;
Скорботу вилив я в сльозах,
Твій мир смерть подолав.
Я стільки горя пережив,
Незгод і чорних днів,
Та знав – зі мною Ти завжди,
Ведеш в Отцівський дім.
Словам Господнім вірю я,
Моя вся сила в них,
Він вірний щит, душа моя
На всіх шляхах моїх.
Як плоті стихне гомін вже,
Прийде борні кінець,
Мене в небеснім домі жде
І радість, і вінець.
Минуть ще тисячі років,
Забудемо про смерть,
А Богу будемо співать,
Як в той найперший день.
Переклад з російської Євгенії Рудницької