Пробудження
Цей буденний ранок нічим особливим не вирізнявся: звичне дзеленькання будильника, той самий підйом через силу й думка: «Попереду ще один важкий день…». Нелегко прокидатися взимку, коли надворі темно й завиває вітер.… Ну все, досить скиглити, швиденько будити дітей, одягатися, снідати й притьмом у дитсадок і школу. «Боже, як же легко було прокидатися в дитинстві, ранок приносив багато сили й енергії. Допоможи мені повернути дитяче пробудження…». Поцілунком буджу молодшу доню, з-під ковдри з’являються рожеві рученята, а потім і усміхнене личко:
– Мамо, сонечко вже прокинулося?
– Ось-ось прокинеться, – відповіла я, намагаючись теж усміхатися.
– Ну, значить, я перша… – повідомило маля, вискакуючи з ліжечка назустріч новому дню.
Діти, на відміну від дорослих, уміють радіти життю. З якою завзятістю вони беруться за нові справи, не боячись помилок і розчарувань. Як успішно долають безбарвну нудьгу й одноманітність. Від початку дня й до його кінця вони накопичують знання, із захопленням прямуючи вперед.
Під час сніданку розмовляю зі старшою дочкою. У неї проблеми в стосунках із однокласниками, тому, не відкладаючи, це потрібно обговорити. Розмовляючи з нею, бачу, що неспроможна допомогти. Часи зараз настають страшні: діти непокірливі, дух зарозумілості й бунтарства цвіте буйним цвітом. Умовляючи її залишатися в такому «квітнику» лагідною й миролюбною, розумію, що самими лише вмовляннями тут не допоможеш. Залишається одна надія – на Бога, на те, що Він зробить чудо і попри все виростить з моєї дитини хорошу людину. Квапливо допиваю вже остиглу каву й поспішаю помолитися з дітьми, перш ніж ми вийдемо з дому й розлучимося на цілий день. Весь цей час їм доведеться прожити без мене, багато що впливатиме на них, і я не зможу це контролювати, але Бог зможе.
Дме північний вітер, і дорога видається нескінченною. Мені б хотілося помовчати, дещо обміркувати, але трирічна малеча мовчати не збирається, у віці чомучки вона так і сипле запитаннями:
– Мамо, мамусю! А чому сніг білий? – запитує вона, умудрившись на ходу захопити жменю снігу. Обтрушуючи її рукавичку, думаю: «А й справді, чому? Вода прозора, а її замерзлі кристалики білі?» Чи варто вдаватися в наукові пояснення? Доні просто хочеться поговорити.
– Сніг білий, тому що взимку дуже мало кольорових фарб, – почала вигадувати, поступово захоплюючись розповіддю. – Немає соковитої зеленої травички в жовтий горошок з кульбаб, немає золотої, як твої коси, пшениці й синіх, як твої очки, волошок. Усе навколо сіре й тьмяне, і, можливо, тому Бог створив чистий, білий, такий ошатний сніг, і прикрасив ним землю.
Якийсь час донька йшла мовчки, але незабаром вітер доніс до мене її наступне запитання:
– Мамо, а чому Максим у садочку увесь час б’ється? – тема різко змінилася.
– Ну, напевно, він в ігри грати не вміє. А ти навчи його хорошої гри, він битися й перестане.
– Краще ти навчи, бо я ще маленька…
– Гаразд, завтра в мене заняття у вашій групі, от ми й пограємо.
– А… чому буває завтра?
– Ну й запитання в тебе, одне складніше іншого, так відразу й не відповіси… Я тобі ввечері розповім, перед сном, замість казки, домовилися?
На цьому розмова припиняється, бо ми вже підійшли до дитячого садка. Усе, тепер попереду довгий робочий день. Як добре було в давнину: жінки не працювали, а сиділи вдома й виховували своїх численних дітей… «Зачекай, зачекай… – осікла сама себе. – Хіба ти до цього готова?..» Так… Сучасність із її емансипацією, фемінізмом та іншими вигаданими популярними жіночими течіями зіпсували наше світобачення і виправити його може лише знання біблійних принципів побудови життя. Ми – покоління, виховане радянськими жінками, що належали державі, а не своїм чоловікам, увібрали в себе перекручену уяву про сім’ю, і хтозна, скільки ще знадобиться часу й молитов, доки сестри, матері й дружини, дізнаються, нарешті, про своє справжнє призначення.
Дім
Добре, що робочий день усе ж таки закінчується. Я гостро відчуваю потребу в тиші, так хочеться залишитися наодинці зі своїми роздумами. Уже кілька днів поспіль у голові крутиться один рядок, і, знаючи себе, я розумію, що це паростком пробивається вірш. Поспішаю додому, щоб ще до повернення рідних встигнути попрацювати за письмовим столом, але дорогою згадую, що вдома нічого немає на вечерю, обов’язково потрібно прибрати, та й гора невипраної білизни помітно зростає…
Домашня робота – це така робота, у якій не можна поставити крапки. Приміром, якщо ти пишеш оповідання, то можеш розраховувати на те, що коли-небудь воно закінчиться, але з цією роботою так не буває. І ніщо так не вбиває творчу діяльність, як рутина, – але я для себе знайшла вихід. Я роблю не генеральне, а художнє прибирання, або готую на обід не просто борщ, а створюю нову страву з різних компонентів, вдало підібраних за смаком, тобто одноманітність намагаюся прикрасити творчістю.
Наш дім – це те місце, де ми проводимо чималу часу. Внутрішнє облаштування дому, як внутрішній стан душі, може багато чого розповісти про господаря. Є такі будинки, у яких просто занурюєшся в тепло. У такому домі панує мир і злагода серед усіх його мешканців. Тут усі чесні й відверті, ти перебуваєш у безпеці й хочеш повертатися сюди знову й знову. Але є будинки, що нагадують сховища темних таємниць. Потрапиш у таке місце, відчуєш якийсь тиск, ніби не вистачає повітря для дихання і свободи для рухів. Життя немов зупинилося, хочеться вирватися звідти й ніколи більше не повертатися… Ми у своєму домі для своїх близьких створюємо особливий світ, і якщо це світ добра та світла, то він захистить рідних від незгод, але якщо зло поглинуло дім, то де ж знайти сховатися?
Так розмірковуючи, я впоралася, або майже впоралася, з усією домашньою роботою. Тепер можна приготувати чай і сісти за письмовий стіл. Кладу перед собою чистий аркуш паперу… Дзвінок у двері: до мене прийшов друг.
Важливішими від стосунків із близькою людиною можуть бути лише стосунки з Богом. Справжня дружба – це подарунок неба. З другом ти можеш бути відвертим, як і з Богом, адже головне бажання справжнього друга – допомогти. Ми знайомі багато років, і мені завжди є що розповісти йому, але зараз краще вислухати. Відверта розмова від серця до серця має цілющу силу. Правда і добра порада лікують, і особливо тоді, коли гасне надія і немає сили рухатись уперед. Віра й розуміння друга в такі хвилини здатні втримати нас від темряви… За розмовою час пролетів непомітно. Потрібно забирати дітей зі школи й дитсадка і поспішати на служіння, сьогодні це репетиція церковного хору.
Служіння
Якби кілька років тому хтось сказав мені, що я співатиму в церковному хорі, – нізащо б не повірила. Спів у хорі – саме по собі складне заняття, а спів для слави Творця Всесвіту – особливе заняття, що вимагає посвяти й часу. Я пам’ятаю, як переді мною постав вибір, чому або, точніше, кому віддаватиму свій особистий час. Щоб прийняти зважене рішення, навіть словник узяла. Виявилося, що слово «служіння» має два значення: виконання певних обов’язків при наймі на тимчасову службу і добровільна праця, присвячення на благо комусь. Мені знову потрібно було вибирати: або я служу тимчасовим найманим робітником і деякий час для себе в мене все-таки залишається, або я стаю співробітником Бога назавжди й відмовляюся від часу для себе.
Як же тоді мені стало себе шкода! «Це несправедливо, – нарікала я, – маленькі діти й домашні справи й так забирають увесь мій час…» Але в молитві одержала від Бога відповідь, що тому, хто служить Богові, Господь Сам улаштовує дім. Багато чого мені тоді ще було незрозуміло, але вірити Тому, Хто дає тверду обіцянку, хотілося, – хіба можна було відмовитися від такої пропозиції?!
І виявилося, що справді легко служити й присвячувати свій час Тому, Кого любиш. Сили для Улюбленого ніколи не закінчуються, про примус немає й мови, не зауважуючи часу й утоми, ти шукаєш, чим же ще догодити. Ось такого служіння, я думаю, і чекає від нас Господь…
Любов
Я вчуся любити. Учуся в Бога й у дітей. Бог ніколи не припиняє любити, Він постійний. Чи можна собі уявити, що побут, неслухняність, усяке безладдя, життєві дрібниці раптом зробили б Господа злим, мстивим і дратівливим?.. Звичайно, таке й у голові не вкладається. Але нас, людей, неприємності просто виводять із себе: від мудрості й святості в такі хвилини не залишається й сліду. Ви зауважували, як у гніві сонце нашої любові миттєво заходить за обрій справедливості й на нас опускається пітьма?.. Того, кого ще кілька хвилин тому ми вважали єдиним і боялися втратити, розсердившись, хльостаємо до болю злими словами й не бажаємо більше бачити. Гнів застилає наші очі, відбираючи в нас спроможність бачити; зло й образа вражають розум, позбавляючи розважливості; свавільне бажання помститися відбирає близьких і наше майбутнє…
Як легко й невимушено люблять діти. Діти здатні довіряти й вірити, незважаючи ні на що. А ще вони легко піддаються добру. Це дорослим правда неприємна, а прохання бути слухняним звучить як виклик.
День наближався до кінця. Вечір зібрав усіх нас за сімейним столом. Кожний приніс додому те, що нагромадив у плині довгого дня: нові знайомства, зустрічі й звичайно ж емоції з цього приводу. Від цього наша сімейна вечеря була гучною і навіть дещо дивною, але однозначно – жвавою. Після численних обговорень у всіх деталях подій цього дня, а потім прибирання залишків вечері зі столу, мої сили закінчувалися. Але в маленької доні енергія ще вирує: смикаючи край мого халата й намагаючись вкласти в мою руку коробку з кольоровими олівцями, вона просить:
– Мам, мамусю, намалюй мені, будь ласка, будиночок з квіточкою у віконці, літачок із зірочкою, кицьку, собачку, рибку…
Я вже вирішую махнути рукою на невимитий посуд, але тут доню підхоплює її тато й вони летять на уявному великому птахові до маленького острова в теплих краях, де можна буде, заховавшись під пальмою, спокійненько побалакати й помалювати. Закінчуючи свої справи, я думаю про те, що добре виходить бути спокійною, коли тебе розуміють і допомагають. Але допомога не завжди під рукою; розуміння не завжди встигає за подіями, і я почала молити Бога про те, щоб Він подарував мені мудре серце, яке б незмінно зберігало мир і любов, незважаючи на втому від труднощів… «Мамо, про що ти думаєш? Ходи до нас. Ти вранці обіцяла казку розповісти», – долинає на кухню голос доні. Я гукнула старшу доньку й ми всі разом влаштувалися під теплим пледом.
– Так про що я обіцяла тобі розповісти? – запитую, приготувавшись.
– Про те, навіщо буває завтра.
– Отож, навіщо буває завтра…
Майбутнє
Завтра – це майбутнє, і добре, коли воно є в людини. Завтра – це надія. Надія на те, що настане новий день і принесе з собою нові зустрічі й нові знання. Дорога життя складається з безлічі завтрашніх днів, і ця дорога незмінно приводить нас у вічність. Там, у вічності, є дві країни. Одна з них країна вічного Життя, інша – вічної Смерті. Ви в яку хотіли б потрапити країну?
– Життя, звичайно, – серйозно відповіла старша дочка.
– Ну, тоді вам потрібно добре знати дорогу, що туди веде.
– А яка вона? – запитала молодша.
– Її ви впізнаєте по тому, що вона буде дуже, дуже…
– Вузенька, – вчасно підказав мені чоловік.
– Так, вузька й досить важка.
– Чому? – засмутившись, запитали діти.
– Тому що йти доведеться проти течії бурхливої ріки Долі, зберігаючи сміливість і рішучість, навіть коли всі проти тебе…
– Усі, крім Бога, – знову підказав чоловік.
– Так, на цьому шляху Він обов’язково допомагатиме, вчитиме любити людей навіть тоді, коли вони тебе ненавидять. Буде нелегко, але поступово крок за кроком, переборюючи труднощі, ви прийдете в країну вічного щастя.
– А інша дорога, яка вона? – поцікавилася старша дочка.
– Інша дорога простора й широка.
– Ну, то краще по ній іти.
– Це легкий шлях, тому по ньому багато хто йде, але цей шлях хибний: ти не опираєшся, а пливеш за течією, як усі, і бурхлива ріка Долі з темними водами несе тебе до берегів країни Вічної Смерті…
Діти нарешті заснули. У домі настала довгоочікувана тиша. Лежачи у своїй постелі, я мріяла про те, що колись мої дівчатка виростуть і, перш ніж зробити у своєму житті вибір, згадають цей вечір. І тут, уже крізь сон, я почула голос чоловіка: «Ти наша помічниця. Я люблю тебе». Гарячою хвилею в моє серце накотилося відчуття щастя! Я – помічниця, і бачить Бог, що мені це подобається! Подобається попри нескінченні турботи й утому. Подобається, тому що є ті, кого я можу любити, й ті, хто любить мене й кому необхідна моя допомога. А ще тому, що із цією допомогою будується наше майбутнє.
…Намагаючись не шуміти, я закуталася в ковдру й підійшла до вікна. Місто спокійно спало. Крізь шибку було видно, як над будинками на фіолетовому нічному небі сріблилися зірки. «Господи, як добре, що з Тобою моя сім’я має майбутнє…» У моїх думках затанцював знайомий рядок, але вже не один, а в парі з римою. Підійшовши до стола, я увімкнула лампу й початку писати, передчуваючи, що цей вірш буде для мене найдорожчим.
Оксана Попеску