(витяг з дослідницької роботи «Сутність концепції «культури життя» проти
«культури смерті» в ідеології Римо-католицької церкви»)
Науково-технічний поступ відкриває сьогодні надзвичайно великі можливості для досліджень та уможливлює розв’язок багатьох проблем, що впродовж віків уважалися нерозв’язними. Проте, попри вирішення старих проблем, він дуже часто приносить нові проблеми. Зокрема, однією з таких проблем можна вважати зведення людини до рівня придатка до машин, до предмета дослідів та експериментувань.
У наше повсякдення впевнено увійшли такі поняття, як аборт, штучне запліднення, евтаназія, клонування. Їх можна розглядати в різних площинах: культурній, політичній, економічній, релігійній, демографічній, медичній тощо. Але ми зосередимося лише на одному аспекті — моральному.
Для далекої від Бога людини може видаватися дивним, чому прихильники християнських цінностей звертають таку увагу на згадані «соціальні явища», та ще й безумовно засуджують їх. Чому Церква втручається у «приватні» й навіть «інтимні» справи людей? Чи ж не має права жінка сама вирішувати, народжувати чи не народжувати свою дитину? Чи ж не має права безнадійно хвора людина припинити своє існування? Чи не слід допомогти бездітній жінці здійснити її бажання мати дитину, використавши весь науковий та медично-технологічний потенціал? А оскільки Церква, засуджуючи вищезгадані практики, спирається на Боже об’явлення та Божі Заповіді, то чи не представляє вона нам Бога-«тирана», Який позбавляє віруючих у Нього свободи й щастя?
Оцінюючи реальний стан речей, можна говорити в певнім сенсі про війну сильних проти безсилих. Життя, що вимагає більшої доброзичливості, любові й опіки, вважається марним або ж видається нестерпним тягарем, і тому в різні способи відкидається. Людина, яка своєю хворобою, недієздатністю чи, простіше, самою присутністю загрожує добробуту й життєвим звичкам людей із більшим талантом і можливостями, сприймається ними як ворог, від якого треба боронитися або належить його позбутися. Таким чином, виникає своєрідна «змова проти життя». Вона втягує не тільки поодиноких осіб у їхніх приватних, родинних і соціальних стосунках, але сягає далеко ширше й здобуває глобальний вимір, порушуючи й знищуючи відносини народів і держав.
«Культура смерті» є виявом цілковито індивідуалістичного розуміння свободи; вона остаточно стає сваволею сильніших і спрямовується проти слабших, приречених на загибель. Та суть цієї драми полягає в ослабленні чутливості до Бога й людини — явищі, типовім для соціального й культурного контексту, що запанував завдяки секуляризмові, впливи якого проникають навіть у надра християнських спільнот і наражають їх на випробування. Хто піддається тому впливові, легко може опинитися в замкненому колі, що затягує наче моторошний вир: разом із втратою чутливості до Бога втрачається також чутливість до людини, її гідності й життя; з іншого боку, систематичне порушення морального закону, особливо в серйозному питанні про повагу до людського життя і його гідності, поступово ослаблює здатність відчувати життєдайну присутність Бога.
Єдина мета, яка береться в цей час до уваги, є власний матеріальний добробут. Так звана «якість життя» вимірюється найчастіше категоріями економічної продуктивності, невпорядкованого споживацтва, розваги й задоволення, джерелом яких є фізичне життя; глибші виміри існування — міжособові, духовні та релігійні — нехтуються. Коли зникає надія на добробут у майбутньому, тоді людина схильна вважати, що життя втратило будь-який сенс, відтак вона відчуває щораз сильнішу спокусу застерегти за собою право покласти йому край.
Ослаблення чутливості до Бога й людини разом з усіма наслідками, згубними для життя, відбувається в глибині сумління. Тут мається на увазі сумління суспільне; воно відповідальне не лише за те, що допускає або підтримує дії, скеровані проти життя, але також і тому, що формує «культуру смерті», просуваючись до витворення й закріплення справжніх «структур гріха», спрямованих проти життя.
Однак картина дійсності була б висвітлена однобоко, якби ми, виявляючи загрози життю, не вказали на позитивні ознаки, вплив яких можемо спостерігати в сучасному суспільстві. У християнській спільноті й в усьому світі, на місцевому, державному та міжнародному рівнях ця проблема вирішується. Зокрема, Церква перші кроки для вирішення проблеми життя проти смерті здійснює через Слово. Проповідування стає особливо важливим сьогодні, коли щораз численніші й серйозніші лиха загрожують життю людей і народів, а особливо життю слабкому й беззахисному. Є багато подружніх пар, які в дусі самовідданої відповідальності уміють прийняти дітей як «найцінніший дар шлюбу». Не бракує також родин, котрі, не обмежуючись своїм повсякденним служінням життю, здатні прийняти дітей-сиріт, підлітків з девіантною поведінкою, недієздатних осіб, самотніх і старих. З’являються добровольці, які намагаються оточити турботою самотніх людей, а також тих, хто намагається перебороти згубні звички й повернути собі віру в сенс життя.
Медицина, яка побудована на милосерді Божому, рухається вперед у пошуку щораз дієвіших засобів лікування. Різні установи й організації намагаються зробити доступними найновіші досягнення медицини для країн, найбільш уражених злиднями та хворобами. У цій перспективі потрібно бачити щораз ширший опір громадської думки щодо застосування смертної кари — навіть якщо суспільство й вдається до неї тільки як до інструменту «законного захисту».
Ця заповнена світлом і тінню картина повинна повністю розкрити нам очі на те, що стоїмо перед драматичним змаганням між добром і злом, між життям і смертю, між «культурою життя» й «культурою смерті». Ми не тільки свідки, нас неминуче втягує в цю боротьбу, всі ми в ній учасники й через це не можемо ухилитися від обов’язку беззастережно стати на боці життя.
До нас також скеровано виразний заклик Мойсея: «Дивися: я сьогодні дав перед тобою життя та добро, і смерть та зло… життя та смерть дав я перед вами, благословення та прокляття. І ти вибери життя, щоб жив ти та насіння твоє…» (Повт. Зак. 30:15, 19). Цей заклик відповідає нашій ситуації, бо й ми мусимо щоденно вибирати між «культурою життя» й «культурою смерті».
Аборти
Сучасні словники, українські та іншомовні, подають багато значень терміну «аборт», але найчастіше це — мимовільний викидень або штучний викидень, тобто умисне переривання вагітності.
Один із аргументів на користь абортів — це право жінки розпоряджатися своїм тілом, бути його господарем і не служити дітородною машиною, мати автономію у справах статевих стосунків і репродуктивної функції. Пропонують і інші аргументи:
Жінка не готова стати матір’ю.
Вона не може дозволити собі мати дитину.
Вона не хоче бути матір’ю-одиначкою.
Вона не хоче, щоб інші знали, що вона мала статеві стосунки й завагітніла.
У неї уже є стільки дітей, скільки вона хотіла мати.
Її чоловік, партнер або батьки хочуть, щоб вона зробила аборт.
У неї чи в зародка виявлено проблеми зі здоров’ям.
Вона стала жертвою зґвалтування чи інцесту.
Можна було б розгортати широку дискусію щодо кожної із цих «підстав» необхідності абортів. Але, зауважте, тут ставляться на карту інтереси лише однієї сторони. А хто стане на захист іншої сторони, іншої людини — дитини, яка приречена на жорстоку смерть?..
Звичайно, прихильнику матеріалістичних теорій, які трактують людину як згусток високоорганізованої матерії, марно говорити про непорушні права та незрівнянну гідність ненародженої людини. Їх можна обґрунтувати, лише визнавши, що людина є духовною істотою, створеною за образом і подобою Божою. Тому особа володіє:
— недоторканим правом на життя — від початку свого існування й до його природного (біологічного) закінчення;
— правом бути зачатою в гідний людини спосіб, тобто у подружньому єднанні в любові (а не бути продуктом лабораторних технологій) та виростати при своїх «тілесних», генетичних батьках.
Уже античні мислителі та відомі діячі вбачали в аборті щось осудне. Давньогрецький лікар Гіппократ (бл. 460 — бл. 377 рр. до Р. Х.) у тексті, який відомий як «Присяга Гіппократа», пише наступне: «Ніколи не приписувати нікому на його прохання смертельного засобу й не підказувати йому способу здійснення подібного задуму. Точно так само не давати жодній жінці песарію для викликання аборту». Також маємо текст раннього періоду християнства (80–140 рр.): «Не вбий дитини в утробі, ані тієї, що вже народилася».
Рішення, спрямоване проти життя, часом народжується у важких чи навіть драматичних обставинах: глибокого страждання, самотності, відсутності економічних перспектив, депресії і страху перед майбутнім. Обставини таких причин можуть значно пом’якшити особисту відповідальність і, зрештою, вину тих, хто приймає такі злочинні за своєю природою рішення. Проте ця проблема сьогодні виходить за межі особистих обставин, адже поширюється тенденція вважати названий злочин проти «культури життя» законним виявом особистої свободи, котрий належить визнавати й захищати.
Проголошення права на переривання вагітності, на дітовбивство та його узаконення, означає сприйняття спотвореного образу людської свободи. Життя стає просто річчю, яку людина вважає за свою виняткову власність. Розглядаючи в такому світлі генезу аборту, відомий англійський лікар Філіп Ней пише: «Сильніші, не заглиблюючись у сутність проблем, прагнуть покарати, «виправити» або вбити найневинніших, призначаючи їх на роль «жертовного козеняти». Таке трапляється, коли люди не можуть або не хочуть піднятися до рівня вимог, що стоять перед ними, неспроможні залагодити конфлікти, перебороти страхи, виправити невдалий вибір та подолати деструктивні тенденції».
Отже, з’явилася категорія людей, нібито позбавлених людської сутності або «дегуманізованих», — діти вже зачаті, але ще ненароджені. На цих людях — цілком реальних, проте для суспільства невидимих і німих — найзручніше «помститися» за свої помилки, сексуальну вседозволеність, матеріальні нестатки та брак відповідальності.
Таким чином, Церква, безумовно та незмінно засуджуючи абортивні практики, не зазіхає на свободу та щастя людей, не намагається над ними панувати, використовуючи для цього Божий авторитет, а навпаки — стоїть на стороні гідності та «культури життя» кожної людини, незалежно від її віку, стадії розвитку, раси, стану здоров’я чи переконань. Вона прагне справжнього, об’єктивного добра для людей, навіть якщо вони цього ще не розуміють.
Сексуальна революція
Сутність ідеї полягає у відокремленні прокреації від статевого акту. Бунт молодого покоління, який припадає на середину ХХ століття, часто сприймають, насамперед, як намагання протистояти духовному й моральному застою й лицемірству минулого, мимоволі обминаючи його чисто фізіологічний аспект. Проте впадає у вічі, що культура «сексуальної революції» дуже виразно збігається з часом появи на ринку сучасних контрацептивів, зокрема, гормональних, які вперше стали виготовляти на промисловій основі наприкінці 50-х років (аборт тоді майже у всіх розвинутих країнах можна було зробити лише нелегально).
Складається враження, що для того, аби фірми — продуценти кон-трацептивів — завойовували ринки збуту, певні сили навмисне культивували в найбільш сексуально активну групу населення, тобто молодь, переконання в необхідності нерозбірливого співжиття із практикою так званого «безпечного сексу» заради задоволення чи співжиття без перспективи вагітності. Те, що контрацепція неспроможна запобігти абортам, підтверджує наступна хронологічна послідовність: запровадження гормональної контрацепції припадає на кінець 50-х — початок 60-х років, а легалізація аборту в країнах, де контрацепцію найактивніше впроваджували, — на 10 років пізніше (зокрема, в Канаді — на 1969 р., у США — на 1972 р.). Отже, «законодавче замовлення» на можливість легального переривання небажаної вагітності з’явилося на десятиліття пізніше, ніж методи її запобігання, що можна трактувати лише як неефективність контрацептивів, які увесь цей час удосконалювалися.
Відомий прихильник абортів д-р Малькольм Потис ще в 1973 р. заявив: «Коли люди почнуть застосовувати контрацепцію, кількість абортів збільшиться, а не зменшиться». У 1981 р. д-р Юдит Бурі з консультативного центру Брука заявила: «Існують неспростовні докази того, що всупереч очікуваному, широкий доступ до контрацепції призвів до зростання кількості абортів». За даними ВООЗ, щороку у світі здійснюють до 60 млн. абортів. Водночас фармацевтичні фірми докладають шалених зусиль для винайдення все досконаліших контрацептивів. Теза про те, що «запобігання ліпше від аборту», виявилася хибною.
На плечі «експериментального» покоління звалився ще один гіркий досвід, який, за іронією долі, віддалений від легалізації аборту знову ж на десять років. Мається на увазі постабортний синдром — різновид посттравматичного стресового розладу, який трапляється в осіб, які перенесли психічну травму, яка виходить за межі звичайного людського переживання. Через кілька чи навіть кільканадцять років після того злощасного переривання вагітності, яке повинно було стати символом «звільнення від тиранії материнства», з’явилася неймовірно велика когорта депресивних та однаково нещасних жінок, які серед людей страждають від самотності, ночами мучаться від кошмарів і живуть у безнадії.
Проте трагедія на цьому не закінчується: вона поширюється на наступне покоління, яке стало «поколінням уцілілих» у низці вагітностей. Парадоксально, що ці діти, народжені як «бажані», найбільше страждають від занедбання й насильства з боку батьків. Живучи під постійним тягарем провини за виживання (адже їхні брати чи сестри загинули), такі діти неспроможні відкрити свого серця близькій людині, тому страждають від самотності. Вони не будують планів на майбутнє, бо виросли з підсвідомим переконанням, що для цього майбутнього потрібно, щоби хтось постійно прагнув їхнього існування, інакше — катастрофа. Безнадія перекреслює бажання народжувати дітей, а виснажлива самотність у поєднанні з неспроможністю нав’язувати сердечні взаємини з іншою людиною непереборно підштовхує до пошуків усе нових статевих партнерів, оскільки секс («захищений»!) стає для таких осіб єдиною формою близького контакту з іншою особою. Залишається лише додати, що «уцілілі» — це когорта найвірніших користувачів контрацептивів. Отже, хибне коло набирає обертів: демон торжествує.
Національна програма «Репродуктивне здоров’я» констатує, що «впродовж останніх років набули значного поширення хвороби, що передаються статевим шляхом», і як вихід пропонує «активізувати співробітництво з Міжнародною федерацією планування сім’ї, іншими міжнародними організаціями з питань охорони репродуктивного здоров’я», яка робить особливий акцент на доступність і пропагування контрацепції й так званого безпечного аборту. Інформацію про це можна почерпнути на інтернет-сторінці цієї організації www.ippf.org. На жаль, ви не знайдете там жодної згадки про інші види запобігання ризикам статевого та репродуктивного здоров’я. Наприклад, про елементарну подружню вірність та передшлюбну стриманість, до яких закликає людей Святе Письмо.
Евтаназія
За визначенням, це дія чи бездіяльність, яка сама по собі та з наміром спричиняє смерть із метою усунути всі страждання. Чимало наших сучасників уважає прогресом здатність контролювати «культуру смерті» та могти «лагідно» закінчити своє чи чуже життя (евтаназія досьогодні легалізована лише в Нідерландах, однак доволі широко застосовується за її межами). За словами американського священика Андрсаса Ляуна, «сьогодні в Центральній Європі багато говорять про голокост, виявляють рішучість «надолужити» минуле й карають найменшу спробу його «поновити». Але одночасно вбивства тривають далі, тільки іншими засобами, вони стосуються інших груп людей та узаконені відповідним законодавством…» Однак християнство дотримується іншої позиції, однозначно та незмінно засуджуючи евтаназію як злочин проти створеної, бажаної та шанованої Богом особової природи та культури людського життя та захищаючи гідність і життя людини незалежно від того, на якій стадії розвитку чи в якому стані здоров’я та свідомості вона перебуває.
При розгляді цього питання ми стикаємося з одним із найтривожніших симптомів «культури смерті», яка процвітає особливо в заможних суспільствах, позначених настановою посиленого зацікавлення ефективністю. Вони розглядають зростаючу кількість літніх та упосліджених людей як нестерпний тягар. Сім’ї та суспільство, організовані майже виключно на основі критеріїв продуктивної ефективності, дуже часто ізолюють цих людей. Це тому, що з погляду ефективності безнадійно ушкоджене життя не має жодної цінності.
Лише на початках застосування евтаназії її виправдовують та обґрунтовують «милосердям», «гуманністю», «усуненням страждання». Пізніше коло людей, до яких може бути застосована чи практично застосовується евтаназія, розширюється за рахунок інших груп, відносно яких уже не йде мова навіть про таке «квазі-милосердя», як у першому випадку. Це тому, що в основі будь-якого виправдання чи обґрунтування евтаназії лежить твердження, що «існує культура життя», якій не варто жити. Спочатку така «невартість жити» стосується страждаючих, невиліковно хворих, старих. Але ж можна визначати й за іншими критеріями: культурно-соціальна непродуктивність, ідеологічна небажаність, расова приналежність тощо. Саме таким був розвиток законодавства щодо евтаназії в нацистській Німеччині. Зі «співчуття» до хворих та страждаючих розвинулася сумнозвісна програма евтаназії «Т4».
Оскільки безумовне засудження евтаназії ґрунтується на природному праві, у конкретному випадку — на недоторканості гідності людської особи та культурі людського життя, то жодна держава, жоден законодавчий авторитет, незалежно від його прихильності до того чи іншого вірови-знання або ж повної арелігійності, не має права ним нехтувати! Не має права також і трактувати це засудження як дійсне тільки в межах певного релігійного вчення і необов’язкове для інших, посилаючись на секулярність держави, узаконювати аборти, як це є в більшості країн, включно з Україною, чи евтаназію, як це недавно зробили поки що тільки Нідерланди. Позитивне право не є єдиним існуючим правом, і, відповідно, держава не може бути джерелом усього права.
Отже, існує право, яке стоїть понад законами та повинно служити останнім критерієм. Це — природне право, яке встановлює людському законодавству безумовні та останні межі. Є остаточні правові положення, які так глибоко закорінені в природі, що все, що повинно бути дійсним як право і закон, як мораль і звичай, як культура, історія, мусить остаточно відповідати цьому природному праву. Праву, яке стоїть понад законом.
Клонування
Сучасні методи біотехнології дозволяють маніпуляції з генетичною інформацією: редагувати, різати, вставляти, склеювати, тобто рецензувати тексти, які ми не писали, не прочитали, а коли прочитаємо, то ще довго не зрозуміємо. А може й неправильно оцінимо інформацію. Тому клонування людини[1] — це небезпечна гра з генетичною інформацією, адже при цьому обминаються природні бар’єри, що не допускають до реалізації хибної інформації. Клонування передбачає тиражування певної інформації у великій кількості примірників. Але чи треба нам 400–500, а може згодом і тисячі Сталінів, Мао-Дзедунів та інших правителів та мільйонерів, бо ж саме заможні люди і ті, хто при владі, зможуть творити соботворів. Виникне чистий генофонд (мрія євгеніків), а він бідний на різноманітність; сягне догори кількість споріднених шлюбів, що призведе до вищеплення хворих гомозигот. А навіщо? Жити, неначе в дзеркальній кімнаті? Навряд, адже збожеволіти можна від кохання до себе. Варто наголосити, що клоновані соботвори потрібні як донори запасних частин. Але хто вони? Люди чи не люди?
В умовах сьогодення перш за все треба створювати моральний Всесвіт, усередині якого тільки можна вижити. Як сказав один із філософів сучасності: «Етика (мораль) — це розкіш учора, необхідність сьогодні та єдина умова для виживання завтра». Завтра вже настало. Тому християнські канони — це єдина умова для виживання. Найстрашнішим забрудненням середовища є його забруднення антигуманними ідеями.
Багато людей уважають усі експерименти з ембріонами людини неетичними й переконані, що клонування людини має бути заборонене через: а) мету, яка при цьому ставиться; б) застосовану методику — маніпулювання тілом людини чи його частинами, або ж комбінування генами різних видів для створення химер, особливо з фінансових інтересів.
Клонування є парадоксом. Отриманий таким чином індивід, з одного боку, буде точною хромосомною копією індивіда, від якого він походить, але, з іншого боку, він буде радикально відрізнятися від першої особи, оскільки отриманий цілком іншим методом репродукції. Індивід, створений шляхом клонування, буде одночасно й нащадком, і двійником дорослого донора, від якого взяли ядерний матеріал.
Якщо виходити із співіснування в одній популяції людей, народжених шляхом зародження від двох батьків, і хромосомно сконструйованих шляхом клонування, то це безумовно породить різноманітні ризики появи нових форм дискримінації. То ж чи виправдане таке «жертвоприношення» отриманих таким чином індивідів?
Таким чином, репродуктивне клонування людей зустрілося з великою кількістю етичних, релігійних, юридичних проблем, що на сьогоднішній день не мають конкретного вирішення. У більшості країн світу репродуктивне клонування заборонене законом. Швидше за все справа просуватиметься в напрямку створення біороботів, штучного біологічного інтелекту, подібного до гуманоїдів із НЛО. В романі А. Сент-Екзюпері «Планета людей» є вислів: «Один лише Дух, який, торкнувшись глини, творить із неї Людину!». Аби так було при тиражуванні, необхідно запліднену біомасу помістити у відповідні умови, тобто в жінку. Знаючи, наскільки важкохворим є сучасне суспільство, чи може бути абсолютна гарантія, що всі біороботи будуть запрограмовані лише на добро? Чи зможуть вони, як люди, творити культуру? І чи не буде це «культура знищення або смерті»? Від століття до століття безперервно розвиваючись, ми тільки тепер усвідомили, який небезпечний високорозвинений інтелект, якщо його діями керують егоїстичні бажання.
Реальна можливість створення біороботів потребує високої духовності від людини й сприяє нашому усвідомленню того, що Суд Божий — справедливий і сучасний. Усвідомивши це, ми повинні зрозуміти і сприйняти Суд Божий як виявлення божественної любові до віруючих, тобто до тих, які живуть за Його законом. Адже розвиток людей продовжується, і є ще істина, про яку свідчив Ісус Христос: «Тож що Я говорю, то так говорю, як Отець Мені розповідав… Хто вірує в Мене, той учинить діла, які чиню Я, і ще більші від них він учинить…» (Ів. 12:50; 14:12).
Тепер зрозуміло, для чого потрібен Суд Божий. Перш ніж дати людям такі надможливості, повинна бути повна гарантія того, що людина не застосує їх на зло іншому.
Олена Клімчук
Олена Клімчук – магістр історії і теорії культури, викладач релігієзнавства та філософії, працює вчителем християнської етики в ЗОШ №28 м. Рівне
[1] Розрізняють два види клонування людини: репродуктивне — створення людини, яка генетично ідентична іншій живій або померлій людині, шляхом перенесення в залишену без ядра жіночу статеву клітину ядра соматичної клітини людини; терапевтичне, яке передбачає, що розвиток ембріона закінчується через 14 днів, використовується для отримання стовбурових клітин з ембріона.