— Як тобі живеться в домі над домом? — задерши голову, спитала Дівчинка у старого Лелеки.
— Добре, — сказав той і клацнув своїм довгим червоним дзьобом.
— Не заважаємо? — продовжувала вона, і її голос ставав дещо гучнішим.
Лелека опустив додолу старі очі . Останнім часом він став погано бачити. Міг розрізняти лише силуети, контури…
— Я чимось завинив перед тобою? — запитав пернатий господар, бо вловив у її голосі якийсь біль.
— Завинив? — Вона стояла в задумі. — Можливо. Стільки літ мешкаємо в одному дворі, а ти мені ні слова ні півслова.
— Так ти ж не мала часу на розмову з крилатими.
— А тепер маю, — в її очах бриніли сльози.
— Не так давно ти зруйнувала наше гніздо, — пригадав їй Лелека.
— Забудь, — кинула Дівчина і махнула рукою… — Старі люди мовили, що бусли з вирію приносять горе. А того чорного року, коли ти звив гніздо на нашому даху, померла моя матір, і ми залишилися удвох з батьком.
— Але ж це неправда! Людина сама відповідає за свою смерть. Бусли тут ні до чого!
Птах, розуміючи, що розмова буде довгою, вперше добровільно спустився на землю до людини. Він, вільний та недовірливий Лелека, потерся об ноги господарки, ніби висловлював їй своє співчуття.
— Дякую, — сказала Дівчинка, усвідомивши, як це непросто було зробити вільному птахові.
— Я все бачив.
— А де твоя земля? — запитала вона і пильно подивилася у чорні маленькі очі, які так близько бачила вперше.
— Там, де і твоя.
— А чому ж тоді ви всі втікаєте в тепло, коли приходять випробування морозом. Страшно?
— Ні, не страшно. Сам переліт значно важчий, як зимівля тут, у нас.
— Невже?
— Правда. Готуватися до відльоту болісніше, аніж гоїти рану, коли тебе поранить гарячий постріл.
— Чому? — здавалося Дівчина хотіла почути відповідь на запитання, яке ще не придумала, та й не знала, чи поставить його взагалі. Враз її погляд перевівся на пір’я Лелеки.
— Ви… теж сивієте?
— Сивіємо.
— У старості?
— При першому перельоті.
— А чому ви повертаєтеся з тих країв, де тепліше і смачніше? — здавалося того дня дівочий біль виливався через колючі дівочі слова.
— Бо то чужина, — байдуже відповів Бусел.
— Оте чорне, холодне, іноді мокре та сире гніздо так тобі любе?
— Мені люба наша земля. А де вже звити свій дім, ми знайдемо. Та й сонце нам дане для чого? Висушить. Вигріє.
— А як ти доведеш, що Україна то твоя земля? — не зупинялася Дівчина.
— Я народився на ній. Тут з моїм батьком ми вперше перелітали поле. Велике, зелене. Я так боявся, що впаду в жито, що й не дихав. А тато радив: «Розправ крила, сину, вдихни на повні груди повітря і нічого не бійся. Я буду з тобою поруч. Буду доти, коли ти скажеш, що вже виріс». Тут матір учила мене на ставку ловити рибу. Я спершу стільки жаб переловив! Смішно. Я ж не знав тоді, чим відрізняється жаба від рибини… Минув час і я зустрів на цій рідній землі свою кохану Білу Лелеку. З нею ми вирішили, що і наші діти тут народяться. Не в теплих та ситих краях, як ти кажеш, а тут, в квітучій і добрій Україні, ранок якої розпочинається лагідним тихим сонцем і закінчується теплими молитвами. На цій землі і померла моя Біла кохана. Сталося це весняної ночі. Так тихо-тихо відійшла вона у вічність, ніби боялася своєю смертю розбудити наших сонних онуків. У цій землі я і схоронив її.
Птах замовк на деякий час.
Було видно, що останні слова йому давалися непросто.
— Мої діти тут народжують своїх дітей-лелеченят. А ті — своїх. Це наше кредо — давати життя своєму потомству лише на рідній землі. Як відомо, птахи у неволі не розмножуються… В Україні я і помру. Бо тільки рідна земля може зрозуміти мою смерть. Тільки на рідній землі смерть будемені рідною… І знаєш, Дівчинко, — Лелека пташиним серцем звернувся до дівочого серця, — перед вічністю мені хочеться бачити наше рідне українське небо. Адже це воно прийме мене в свої обійми. А серед рідної блакиті
все є рідним…
Дівчина присіла до Лелеки. Потім стала навколішки. Вона пригорнулася до нього і щиро заплакала. З цими гіркими слізьми котився на сивого рідного Птаха увесь її пережитий біль. Він падав на його тонку висохлу шию, втомлені худі крила. Ще трохи і Лелека піде від неї назавжди. Проте навіки з нею залишиться їхня земля. Українська. Рідна. Вірна. Лелеча земля.