(подається у скороченому вигляді)
Людство стільки разів повторювало одні і ті ж помилки, і стільки разів каялось у цьому, що повторенню їх знову просто немає вибачення. Одна з таких помилок – це кричуща зневага, яку кожна наступна епоха висловлює попередній…Чому б не віддати данину пошани нашим попередникам і відпустити їх з миром? У всякому разі, я збираюся спробувати зробити щось подібне. У цій статті я спробую влаштувати панахиду по Великому Міфу XIX – початку XX ст. і виголосити похвальну надгробну промову…
Головна ідея Міфу – це те, що віруючі в нього, називають «еволюцією» чи «теорією розвитку», «теорією походження». Це та ж сама ідея, що і у міфі про Адоніса – смерть і відродження. Не хочу сказати, що еволюційна доктрина, з якою мають справу практики-біологи, є таким же міфом. Ні, це – справжня наукова гіпотеза. Проте ми повинні чітко розмежувати теорію еволюції, як біологічну теорему, і популярний еволюціонізм, який і є тим Міфом…
Я хотів би трішки пояснити його міфологічну сутність. По-перше, в нашому розпорядженні – хронологічні свідчення. Якби популярний еволюціонізм не був міфом, а інтелектуально обґрунтованим результатом суспільного усвідомлення наукової теореми, він виник би після того, як теорема набула широкого розголосу. Власне, спочатку гіпотезу знає зовсім небагато людей, пізніше її підхоплює весь учений світ, потім це знання розповсюджується серед людей із загальною освітою, далі починає впливати на поезію і мистецтво і, нарешті, вселяється у народну свідомість. А тут ми спостерігаємо щось зовсім інше. Найяскравіші й найвитонченіші поетичні ідеї Міфу з’явились раніше, ніж було опубліковане «Походження видів» (1859 р.), і задовго до того, як теорія заявила про свою наукову непогрішимість.
На другому місці – внутрішні свідчення. Популярний еволюціонізм або вчення про розвиток відрізняється за внутрішньою суттю від теорії еволюції справжніх біологів. Для біолога еволюція – це теорія. Вона пояснює більше фактів, ніж будь-яка інша із тих, що сьогодні є в наявності, і, таким чином, буде прийнятною, доки не з’явиться інша гіпотеза, що пояснює більше фактів із меншими припущеннями. Принаймні, як мені здається, саме так її розуміє більшість біологів. Правда, зі слів професора Д. М. С. Ватсона (D.M.S.Watson), еволюція прийнята зоологами не тому, що хтось спостерігав, як саме вона проходить, але тому, що її єдина альтернатива, творіння, надто неправдоподібна. Це має означати, що основа віри в цю теорію має природу не емпіричну, а метафізичну. Це – догмат метафізика-любителя, який сприймає акт творіння як неправдоподібний. Проте, сподіваюся, більшість біологів вірить у еволюцію з більшою часткою здорового глузду, ніж професор Ватсон. І все- таки це – гіпотеза. Проте у Міфі немає місця для гіпотез – лише фундаментальні факти; хоча, якщо бути точнішим, на рівні міфів такої різниці чи розходжень узагалі не існує.
Далі йтиметься про більш суттєві розбіжності. В науці еволюція – теорія змін, у Міфі – факт вдосконалення. Такий відомий учений як професор Дж. Б. С. Холдейн (J.B.S.Haldane) гаряче доводить, що в популярній еволюції невиправдано підкреслюються зміни, що роблять живих істот (за людськими стандартами) «кращими» чи цікавішими. Ми налаштовані сприймати прогрес як еволюційне правило. Насправді ж це – виняток і на один позитивний випадок припадає десять випадків деградації. Але Міф відкидає ці десять випадків дегенерації. У людській свідомості при слові «еволюція» виникає картина руху «вперед і вгору», і ні в який інший бік.
Знову ж таки для вченого еволюція – чисто біологічна теорема, яка торкається органічного життя на нашій планеті і намагається пояснити деякі зміни в цій сфері. Вона не висуває ні космогонічних, ні метафізичних, ані есхатологічних положень. Виходячи з того, що ми володіємо розумом, якому можемо довіряти, виходячи з того, що органічне життя існує, теорія намагається пояснити, наприклад, як це сталося, що вид, який колись мав крила, втратив їх. І вона пояснює це негативним впливом оточуючого середовища, що виражене у малих відхиленнях від норми. Сама в собі вона не пояснює походження життя чи цих відхилень і не робить предметом обговорення походження і цінності розуму. Вона може розказати, як розвивався мозок, за допомогою чого діє розум, але це – абсолютно інша справа. Ще менше вона претендує на те, щоби пояснювати, як виник Всесвіт, що це таке і куди рухається. Але Міф далекий від такої скромності. Перетворивши, для початку, теорію змін у теорію вдосконалення, далі він зробив із неї космічну теорію. Не лише земні організми, а й усе рухається «вперед і вгору». Розум «розвинувся» з інстинкту, доброчинність – із комплексів, поезія – із пристрасних вигуків і хрипів, цивілізація – із варварства, органічне – із неорганічного, Сонячна система – із космічного бульйону чи затору на дорозі. І навпаки: розум, доброчинність, мистецтво чи цивілізація, так, як ми її розуміємо – всього лиш ескізи чи зародки тих набагато прекрасніших речей – можливо, навіть самого Божества. Для Міфу еволюція – це формула існування всього сущого. Існувати – значить рухатися від положення «майже нуль» до положення «майже безкінечність». Для тих, хто виріс на цьому Міфі, здається абсолютно нормальним, природнім і явним те, що хаос зобов’язаний обернутися порядком, смерть – життям, невігластво – знанням.
І саме тут ми отримуємо Міф у повній красі. Це одна із найбільш хвилюючих і зворушливих драм людства, які лише можна уявити. Цій драмі передує найжахливіша прелюдія: нескінчена пустота і матерія, що безкінечно і безцільно рухається невідомо куди і чого. Потім, через найдрібнішу випадковість – один випадок із мільйона мільйонів – у деякій точці простору і часу виникає бродіння, яке ми називає органічним життям. Спочатку все, здається, складається проти героя нашої драми: так само, як і в казках, таланить наймолодшому сину чи нещасливій Попелюшці. Але, так чи інакше, життя перемагає. Через численні негаразди, переборюючи неймовірні перепони, воно розвивається, росте і ускладнюється: від амеби до рептилії, а потім – до ссавців. Життя (і це перша кульмінація) розквітає пишним цвітом. Це – час чудовиськ: монстри никають по землі, жеручи один одного і, врешті-решт, гинуть. Потім знову повторюється історія про молодшого сина чи гидке каченя. Так само, як малесенька слабка іскорка життя зародилася серед набагато могутніших тварин, з’являється на світ маленька, тремтяча, голенька і зіщулена, згорблена двонога нікчема – плід ще однієї випадковості на мільйон мільйонів. І ім’я цієї нікчеми – Людина; у неї були й інші імена: Беовульф[1], якого спочатку вважали жалюгідним боягузом і мерзотником; чи простий підліток Давид[2], що виходить супроти закованого у залізо Голіафа. Або ж Джек Переможець Велетнів[3] власною персоною, чи Хлопчик-Мізинчик[4]. Вона розквітає. Вона починає вбивати велетнів. Вона стає Печерною людиною, із кремінним ножем і дрючком, істотою, що постійно щось бурмоче і ричить над костомахами своїх ворогів. Майже тварина, яка тим не менше примудрилася створити мистецтво, гончарне коло, мови, зброю, кулінарію і майже все на світі… А ще – тремтить перед невідомими богами, яких створила собі у власній уяві.
Проте це лише квіточки. В наступному акті вона перетворюється на справжню Людину. Вона вже підпорядкувала собі Природу і створила Науку, яка розвіяла примари її затурканого дитинства. Вона стає господарем власної долі. Швиденько прогортаймо цей період історії (в якому рух угору та вверх іноді стає майже непомітним; проте це нічого порівняно із нашою грандіозною шкалою часу), ми чимчикуємо за нашим героєм далі, в майбутнє. Подивимось на нього в останній дії, хоча і не в останній яві цієї великої містерії. Євгеніка зробила все можливе, щоби народжувались лише напівбоги, психоаналіз – щоби ні один із цих богів не втратив чи не заплямував свою «божественність»; економіка – щоби вони миттєво отримували все, в чому можуть мати потребу «напівбоги». Людина зійшла на трон. Людина стала богом. Усе навколо просякнуте сліпучим блиском її слави.
Але останній розчерк пера генія-міфотворця ще попереду. Адже так можуть закінчуватись лише найпримітивніші версії Міфу. Ставити крапку на цьому місці – занадто піднесено і, навіть, дещо вульгарно. І якщо ми поставимо крапку, то історія Міфу позбудеться своєї величі. Отже, у кращих версіях Міфу, остання дія усе перевертає шкереберть… Над богами непомітно нависли хмари… Весь цей час Природа, давній ворог, що лиш прикинувся переможеним, тихо, непомітно і безупинно відбивалась від рук, роз’їдаючи і підкошуючи владу Людини. Сонце згасне – усі зірки погаснуть, – і Всесвіт зупинить свій рух. Життя (усі форми життя) буде вигнане із кожного кубічного міліметра безкінечного простору без будь-якої надії на повернення. Все закінчиться й обернеться у ніщо…
Я виріс, вірячи у цей Міф, і відчував – і до цього часу відчуваю, – його майже досконалу велич. Хто має сміливість сказати, що наш вік позбавлений уяви?..
Міф не може жити не підживлюючись результатами реальних наук.. Щоби засвоїти положення якоїсь науки, – яку потім із успіхом заковтне Міф, – ми повинні сприймати розум як абсолют. Але при цьому Міф вимагає, щоби я повірив, що розум – це просто непередбачений і ненавмисний побічний продукт беззмістовного процесу на одній зі стадій безкінечного і безцільного становлення. Таким чином, сама серцевина Міфу вибиває з-під моїх ніг єдину опору для віри в те, що Міф – істина. Якщо мій розум – продукт ірраціонального, якщо те, що здається повністю логічним мисленням, всього лише комплекс відчуттів, що притаманний для таких як я істот, то як я можу довіряти своєму розумові, коли він стверджує мені щось про Еволюцію? Зрештою кажуть так: «Я доведу, що все те, що ми називаємо доказами, є лише наслідком ментальних звичок, які є простою спадковістю, що випливає у результаті біохімії, яка, в свою чергу, є наслідком фізики». Але це те ж саме, що твердити: «Я доведу, що докази ірраціональні», а якщо ще коротше: «Я доведу, що доведень немає». Деякі вчені не помічають у цьому протиріччя, і змусити їх помітити хиби практично неможливо. Отож це є ще одним доказом того, що ми маємо справу із хворобою, яка радикально вразила увесь стиль мислення. Проте людина, яка помічає протиріччя, все одно не може відкинути всю цю міфічну космогонію, на якій вона виросла. Я не маю сумніву, що у ній є чимало правдивих моментів, проте як єдине ціле вона нікуди не годиться. Наш Всесвіт може виявитися насправді будь-яким, проте тільки не таким.
Дотепер я говорив про Міф, як про покійника. Власне, через те (як я вірю), що його влада закінчується: найпотужніші рухи сучасної думки (як мені здається) відходять від нього. На зміну біології, як головної, з точки зору пересічної людини, науки, приходить фізика (у якій набагато менше шпарин для Міфу). Американські «гуманісти» кинули серйозний виклик філософії Вдосконалення в цілому. Відродження теології набуло масштабу, з яким неможливо не рахуватись. Романтична поезія і музика, в особі яких популярний еволюціонізм знайшов відданих союзників, відмирає і виходить із моди. Але, звісно, Міф не вмирає за один день. Можна очікувати, що навіть тоді, коли цей Міф буде вивітрений із наукових кіл, у масовій свідомості він залишиться надовго. І навіть відділившись від масової свідомості, він ще багато віків залишиться на кінчику язика. Ті, хто має намір розкритикувати Міф, повинні мати на увазі наступне: остерігайтесь його зневажати! Його популярність має глибоке коріння.
Адже основна ідея Міфу – це те, що маленькі, хаотичні і слабкі речі поступово перетворюються у великі, сильні і впорядковані, – може видаватись на перший погляд досить недолугою. Насправді, ніхто ніколи не бачив, щоби купа каміння сама змурувалась у будинок. Проте ця дивакувата ідея саме цим і приваблива для нашої уяви. І цьому сприяють два загальновідомих приклади. Усі ж бачили, як подібні метаморфози відбуваються із живими організмами. Жолудь перетворюється на дуб, личинка – у комаху, з яйця вилуплюється пташеня, а кожна людина колись була ембріоном. А наступний приклад особливо актуальний у наш технічний вік і дає поживу для людської свідомості. Адже кожен спостерігав реальну еволюцію в історії механізмів. Усі ми пам’ятаємо, що локомотиви колись були і слабші, і менші. І саме цих двох прикладів достатньо, щоб переконати нашу уяву, що еволюція в космічному розумінні цього слова – найбільш природній процес на світі. Дуб насправді виростає із жолудя, але жолудь падає зі старого дуба! Кожна людина – результат злиття сперматозоїда і яйцеклітини, проте і яйцеклітина, і сперматозоїд були вироблені людськими організмами, що вже раніше сформувались. Сучасні експреси – нащадки старої «Ракети», але і сама «Ракета» була збудована не на основі чогось елементарного і примітивного. Її джерелом був набагато більш організований і довершений організм – людський розум; і не простий розум пересічної людини, а – генія.
Можливо, сучасне мистецтво і «розвинулось» із примітивного. Але найперша наскельна картинка не еволюціонувала сама по собі. Її породила незрівнянно більша річ – розум людини, яка першою здогадалась, що на плоску поверхню можна нанести знаки, які будуть схожими на людей і тварин. І тим самим вона перевершила у своїй геніальності всіх майбутніх художників. І, можливо, якби ми повернули будь-який цивілізаційний розвиток до його початку, то цей початок видався б нам примітивним і варварським. Але, придивившись пильніше, ми зазвичай помічаємо, що виникла вона на руїнах іншої цивілізації. Тобто очевидні приклади чи аналогії еволюції, що так діють на нашу уяву, виявляються лише половиною процесу. Насправді, усе що ми бачимо навколо нас, – це подвійний процес: досконалий організм «віддає» недосконале насіння, яке, у свою чергу, розвивається у досконалість. Зациклюючись виключно на русі лише вгору в цьому циклі, ми, як нам здається, бачимо «еволюцію». Хоча я аж ніяк не хочу заперечити того, що організми на нашій планеті могли «еволюціонувати». Але, якщо користуватись тією ж аналогією із природою, то слушно було би припустити, що ввесь цей «еволюційний процес» був лише другою частиною більш тривалого процесу. Першу насінину життя повинно було заронити на нашу планету якесь набагато більше і досконаліше життя.
Джерелом сили Міфу є ще й те, що психологи назвали б «амбівалентністю». Він потурає двом протилежним тенденціям нашої свідомості: тенденції до очорнення фактів і тенденції до прикрашання фактів. У Міфі все перетворюється на щось інше: насправді усе на світі і є щось інше – на більш ранній чи пізній стадії розвитку. І, зауважте, що пізніша стадія завжди краща за попередню. А це означає, що маючи схильність до «очорнення», ми можемо «розвінчати» все гідне поваги як те, що просто є переростком чи метаморфозою чогось простішого і банальнішого. Любов – «просто» вдосконалена пожадливість, доброчинність – вдосконалений інстинкт тощо. З іншого боку, відчуваючи себе «ідеалістами», ми можемо вважати все погане (в собі, народі, країні) «просто» недорозвиненими формами чогось прекрасного. Пороки – недорозвинені чесноти, егоїзм – недорозвинений альтруїзм; лиш трішки освіти – і все буде добре!
Окрім цього, Міф лікує давні рани дитинства. Не заглиблюючись у нетрі фрейдизму, зазначимо лише те, що у кожного є своя таємна образа на батька і на першого вчителя. Адже виховання, яким би правильним воно не було, досить рідко обходиться без образ. Як же приємно відмовитись від давньої ідеї «походження» від своїх вихователів на користь нової ідеї «еволюції» чи «виникнення»; відчувати, що ми виросли із них, немов квітка із Землі, ми їх переросли, перевершили. У людини з’являється ледь не космічних масштабів причина ставитися до свого батька, як до старого невігласа, який плутається під ногами.
Міф до душі тим, хто хоче нам що-небудь продати. Колись у людини був сімейний віз, який готували до весілля, і він слугував родині до кінця їхніх днів. Такий спосіб мислення не влаштовує сучасних виробників. Проте їх повністю задовольняє сучасний «еволюціонізм». Ніщо не повинне бути довговічним. Адже вони бажають, щоб ви щороку купували нову машину, новий приймач, все-все-все нове. Нове ж завжди краще за старе. Пані віддасть перевагу останній моделі! Адже це розвиток, еволюція, сам Всесвіт розвивається й оновлюється. «Спротив рекламі» – це гріх проти Святого Привида.
Нарешті, без Міфу не було б сучасної політики. Міф виник у епоху революцій і завдяки політичним концепціям того часу був засвоєний свідомістю. Саме тому стає зрозуміло, чому Міф зосереджується на одному холдейнівському випадку біологічного «прогресу», а десять випадків «дегенерації» просто відкидає. Якби ці десять випадків бралися до уваги, відразу стало б неможливим не розуміти, що нове, несучи із собою зміни у житті, може принести стільки ж добра і свободи, скільки і зруйнувати. І небезпека падіння така сама, як і можливість продовження підйому. Розумне суспільство повинне тратити на збереження набутків стільки ж енергії, скільки затрачується на досягнення чогось нового. Знання цих трюїзмів виявилося б смертельним як для сучасних лівих, так і для політичних правих. А Міф затуманює це знання. Великі партії зацікавлені у Міфі і вкладають у нього капітали. Отже, навіть після того, як він буде вивітрений з інтелектуальних кіл науки, Міф ще довго буде жити у популярній пресі.
Але це не та нота, на якій потрібно закінчувати промову. Так, у Міфа є ці сумнівні соратники, але ми дуже помиляємось, якщо вирішимо, що інших у нього немає. Як я намагався показати, є й інші «товариші». Міф зачіпає ті невинні і вічні струни нашого серця, які відгукуються до Давида, Джека Переможця Велетнів, Хлопчика-Мізинчика. Адже він дає нашій уяві все – іронію, героїзм, простір, єдність у різноманітності і трагічний фінал. Усе, що в мені є, радісно відгукується на його голос – усе, окрім розуму. Ось чому ті, які зрозуміли, що Міф помер, повинні уникати бажання «розвінчати» його. Не потрібно обманюватися, що ми, мовляв, спасаємо світ від чогось такого похмурого, що висмоктує соки. Правда у протилежному. Розбудити зачарований світ – ось наш нелегкий обов’язок. Можливо, справжній всесвіт у більшості випадків не такий поетичний і не настільки впорядкований і єдиний, як нам здається. А роль людини аж ніяк не героїчна. Можливо, небезпека, що нависла над нею – у повній відсутності справді трагічної величі. Але лише в крайньому разі і лише після того, як люди відмовляться від посередньої поезії, коли уява беззаперечно підпорядкується розуму, ми зможемо запропонувати їм хоч якусь компенсацію за те, що хочемо у них забрати.
Ось чому ми повинні ставитися до Міфу з повагою. Так, він був повною нісенітницею. Але потрібно бути цілковитою занудою, щоби не насолоджуватись його привабливістю. Особисто я, хоча і не вірю в нього, завжди буду насолоджуватись ним, як і іншими міфами. Я поселю мою Печерну Людину там, де живе король Артур, Прекрасна Олена, аргонавти, і буду часто ходити до нього в гості.
Клайв Льюїс
Переклад російською мовою з англійської – Християнський науково-апологетичний Центр, 1998. Перекладач – Євгенія Каніщева – http://www.crimea.com/~creation.
Переклад українською – Олега Блощука.
[1] Беову́льф – хоробрий лицар, головний герой однойменної поеми, пам’ятки стародавнього англосаксонського героїчного епосу.
[2] Дави́д — один з найвідоміших персонажів Біблії, другий цар давнього Ізраїлю. Молодим пастушком потрапивши на війну з филистимлянами, подолав велетня супротивників Голіафа.
[3] Джек Переможець Велетнів – герой англійської народної казки.
[4] Хлопчик-Мізинчик – персонаж казки французького письменника Шарля Перро.