За ці останні роки напевне усім довелося побачити фільм Мела Гібсона «Страсті». Можна по-різному реагувати на цей фільм, проте слід зазначити одне: автор досяг мети, яку ставив перед собою, – показав останні 12 годин життя Ісуса Христа.
Мимоволі згадуєш крилату фразу минулого століття: «Найважливішим для справи пролетаріату ми вважаємо мистецтво кіно». Адже одна справа – почути або почитати про те, як усе було. Інша справа – побачити. Нехай навіть через гру кіноакторів, проте вдивитися у рухому картинку, яка відтворює події тих далеких часів, що описані в Біблії.
Напевне не знали брати Люм’єр, який винахід вони почали популяризувати на бульварі Капуцинів. Проте саме завдяки цьому винаходу, після виходу фільму «Страсті» у 2004 р., зчинився величезний галас на цілий світ: євреї звинувачували Гібсона у прихованому антисемітизмі, кінокритики в один голос стверджували, що подібна стрічка приречена на провал у прокаті, а мусульманські країни закуповували фільм величезними партіями, щоби показати, якими «насправді» є їхні сусіди-євреї.
Власне, поговорімо про фільм.
Його автор – актор та режисер Мел Гібсон – є ревним католиком-традиціоналістом. Себто це такі католики, які настоюють на тому, що католицька меса повинна відправлятися лише латиною і не погоджуються із богослужіннями іншими мовами. Проте, це не завадило йому задумати грандіозний проект – зняти фільм про останні години життя нашого Спасителя на землі. І хоча всі ствержджували, що це – надто великий експеримент, Гібсон пішов далі – усі актори у фільмі розмовляють тими мовами, якими розмовляли їхні персонажі у реальному житті. Тобто, євреї промовляють арамейською, римляни – латиною. Навіть більше – спочатку не планувалось ніякого перекладу, тобто живе звучання біблійної історії. Та друзі вмовили автора зійти до рівня пересічних глядачів і дати знизу кадру титри, які допоможуть глибше зрозуміти зміст.
Власне, головна ідея фільму така ж, як і у Євангелії, – показати, що те життя, яке ми маємо зараз, яким насолоджуємося і дякуємо Богові за дар благодаті і миру на землі, має свою ціну. І цією ціною було життя Єдинородного Божого Сина.
І хоча фільм пройнятий іконічністю (багато моментів нагадують старовинні ікони), проте від того основне відчуття не змінюється – ти стаєш причасником чогось, непідвладного тобі. Спокуса диявола, що гротескно гладить старе немовля, коли знущаються над Христом, підкреслює те, наскільки цей світ через гріхи віддався у руки падшого ангела і як той знущається над своїми жертвами. Помпезність священиків і їхня ницість контрастує із «благородною метою» винищення скверни. Психічний розлад Юди після зради підкреслює слова Біблії, що відкидання Бога і є найбільшим безумством. А плач матері – що жертва ніколи не буває непоміченою.
І все разом кричить про любов і серце Батька, коли Його сльоза падає із неба. Адже Він мусив терпіти, мовчати і відвернутися від Свого Єдиного Сина для того, щоби наші гріхи, наші беззаконня, гордощі, пиху й егоїзм, там, на вершині гори, ніс на Собі Його син. А Він – люблячий Батько, Який завжди чув і приходив Синові на допомогу, тепер повинен був мовчати…
Ми можемо не погоджуватись із автором щодо художнього втілення ідеї. Ми можемо шукати якісь неточності чи небіблійні деталі, ми навіть можемо критикувати фільм за надмірну жорстокість. Проте не можна не погодитись із одним: якщо гра акторів, яка лишень на якусь мить нагадала про справжні муки Христа на Голгофі, вражає і змушує мене задуматись над тим, чим живу я, чи маю я стосунки з Богом і, взагалі, чи я живу, то як насправді страждав Христос і як насправді Господь любить Своє творіння, що віддав Сина Свого на муки за мене! Бачачи таку любов, будь-яке серце затріпоче і розтане, і схилиться перед цією невимовністю.
Особисто я після перегляду фільму йшов і плакав. Плакав від того, що раптом побачив і усвідомив, якою повинна бути любов до когось, щоби піти на все це…
Олег Блощук