1876 року в купе потягу зустрілись два ветерани громадянської війни Сполучених Штатів Америки. Обидва воювали за Північ. Обидва в чинах — один полковник, другий — генерал-майор. Обидва обіймали високі посади: один — генеральний прокурор штату Іллінойс, другий — член комісії з розслідування вбивства Авраама Лінкольна. Один — затятий атеїст, що захищав права людей на самогубство. Другий — агностик, що постійно перебував у пошуку Істини й Бога.
Про що могли балакати такі поважні люди? Звісно, згадали війну, події своєї молодості. А далі заговорили про віру в Бога (адже недаремно кажуть, що на війні невіруючих не буває). І ось прокурор, атеїст і оратор, запитав у генерал-майора, як той може вірити чи шукати докази існування Бога, якщо їх так мало? Як можна вірити в те, що так важко довести? І ветеран війни, знаний юрист і громадський діяч зі здивуванням виявив, що в нього справді не вистачає аргументів проти цього атеїста. І що він так мало знає і розуміє в основах віри, яку так шукає.
Саме ці запитання, які поставив атеїст Роберт Грін Інтерсолл генерал-майору Льюїсу Воллесові, підштовхнули останнього до ґрунтовного вивчення Біблії і, зрештою, до написання книжки, яка стала найвпливовішим романом ХІХ століття — «Бен-Гур. Розповіді про Христа».
Льюїс Воллес народився 10 квітня 1827 року в сім’ї політичних діячів Середнього Заходу. Його дід по материнській лінії був першим конгресменом від штату Іллінойс. А батько, після завершення кар’єри викладача військової академії «Вест-Пойнт», зайнявся політикою і згодом став губернатором штату Індіана. Тому не дивно, що молодий Льюїс сам почав цікавитися політикою. Він вивчав право (так само, як його дід і тато) і став юристом.
Проте життя в тоді ще прикордонному штаті наклало свій відбиток на життєвий шлях Воллеса. Коли індіанці розпочали війну з білошкірими поселенцями, Льюїс іде добровольцем в армію. Хоча на передову він не потрапляє, проте військова кар’єра починає його приваблювати. І з початком американо-мексиканської війни (1846–1848 роки) він іде на фронт лейтенантом. Саме там починає пробувати себе як письменник і художник, роблячи нотатки й замальовки з життя простих солдат. Після завершення кар’єри військового Воллес починає займатися політикою. Як член демократичної партії, ревно виступаючи за припинення знущань і заборону рабства, він висувається на пост сенатора свого штату й здобуває перемогу. Тоді ж він одружується з поетесою Сьюзан Арнольд Елстон і переїздить у Іллінойс.
Коли розпочалася громадянська війна 1861–1865 років, Воллес повернувся в армію в чині полковника. Саме в ході цієї війни він здобув славу як полководець і війну закінчив уже генерал-майором. Однак військової справи не полишив, а допомагав мексиканській армії боротися з поставленим французами маріонеточним імператором Максиміліаном І Габсбургом. Після перемоги мексиканського народу Воллес остаточно завершує військову кар’єру. Його призначають окружним губернатором штату Нью-Мехіко, де він розпочинає боротьбу з різними бандами і войовничими індіанськими племенами, що становили велику загрозу мирним жителям. Але саме там стається вкрай неприємний випадок у його житті. Бажаючи викорінити злочинність, він пообіцяв відомому гангстеру Біллі Кідові амністію за те, що той видасть своїх спільників, але не дотримав слова. Сам злочинець утік із в’язниці і за його голову було призначено винагороду, яку Льюїс Воллес знову ж таки не виплатив після знешкодження Біллі Кіда. Це сильно вплинуло на його репутацію як політика і громадського діяча.
1881 року Воллеса призначають послом у Туреччині, де він удостоївся бути прийнятим при дворі Османської імперії і зблизився із султаном Абдулхамідом ІІ. Після чотирирічної дипломатичної місії Воллес повертається в Сполучені Штати і як політик їздить із лекціями по всій Америці. Бере участь у передвиборчій президентській боротьбі від республіканської партії. Однак його здоров’я починає поступово погіршуватися. 15 лютого 1905 року у своєму маєтку Крофордсвіл Льюїс Воллес відійшов у вічність.
Попри бурхливий перебіг життя і політичну кар’єру, зайнятість на політичному поприщі й особисті якості характеру, Льюїс Воллес усе життя прагнув щось писати. З-під його пера вийшло досить багато творів — художніх і біографічних. Деякі з них сам Воллес уважав надзвичайно вдалими, як наприклад, роман у двох томах «Принц Індії» про падіння Константинополя 1453 року. Деякі праці — чисто політичними роботами, як біографія кандидата на президентських виборах «Життя генерала Бена Гарісона». Але найбільшу популярність і славу Льюїсу Воллесові приніс роман «Бен-Гур», який став плодом його пошуків Бога й дослідження правдивості біблійної звістки.
Власне, на початку нашої оповіді вже було сказано, що спричинило написання роману «Бен-Гур». Але можна згадати ще кілька цікавих моментів. Живучи в доволі релігійному середовищі, Воллес уважав себе агностиком, хоча не відкидав Господа і Його слова. Як сам він зазначав, він багато в чому сумнівався. Під час розмови з Робертом Інтерсоллом Льюїс зрозумів, що мало що насправді знає про Бога і сумнівається в євангельській історії, хоча й критикував атеїзм опонента. Тоді він вирішив як юрист дослідити Євангелію і пересвідчитись, чи справді подані апостолами докази воскресіння Ісуса Христа є істинними. Саме після ґрунтовного вивчення Слова Божого Воллес захотів написати художній твір про життя і подвиг Спасителя. Так з’явився роман «Бен-Гур. Розповіді про Христа», що вийшов у світ 1880 року. Воллес не приховував, що він віднайшов свою віру в Бога саме під час написання цього твору.
Ім’я головного героя автор узяв із Біблії1 (так звали одного з намісників царя Соломона), адже він хотів відразу ж налаштувати читачів на певний лад. Події, описані в книжці, розвиваються в І столітті нашої ери. Головний герой — Юда Бен-Гур, нащадок славної династії в Юдеї, зазнав несправедливих переслідувань з боку римлян і, зокрема, свого друга дитинства, трибуна Мессали. Саме пригоди, переживання і трансформація цього молодого єврея і створюють основну канву твору. Не будемо переказувати сюжету, краще почитайте самі. Варто лише сказати, що кульмінацією книжки стає присутність головного героя на Голгофі, де він стає свідком розп’яття Ісуса Христа. І це кардинально змінює його життя: Бен-Гур відмовляється від помсти, прощає своїм ворогам, віддаючи їх у руки справедливого Бога, і починає творити справи милосердя.
Роман «Бен-Гур» став бестселером свого часу. За рівнем впливу цей твір зрівнявся з книжкою «Хатинка дядька Тома» Г. Бічер-Стоу. В деяких церквах цей твір читали прихожанам на вечірніх зустрічах одразу після читання Біблії. А багато хто із щирих християн визнавав, що «Бен-Гур» — це найліпша книга, щоби розтлумачити далеким від Бога людям основи Євангелії. Папа Римський Лев ХІІІ схвалив цю книгу для читання і вніс її в список благословенних Ватиканом книг.
Після виходу у світ книжка ніколи не покидала стін видавництв. Її перевидавали, перекладали різними мовами і знову видавали. За своїм накладом роман випередив усі тогочасні книги (окрім Біблії). До того ж, ця книжка від самого початку надихала митців створити театральну версію подій, описаних у романі. Роман адаптували для театру і до кінця 1800‑х років відбулось 6000 вистав. На Бродвеї поставили мюзикл за мотивами книжки. А 1907 року вийшла перша кінематографічна стрічка за мотивами роману. (Хоча вона й не потрапила в прокат, проте теж увійшла в історію. Річ у тім, що були порушені авторські права й представники родини Воллесів виграли суд. Це стало одним із перших прецедентів легального захисту авторських прав у кінематографі). А епічна драма «Бен-Гур», випущена 1959 року, здобула 11 премій «Оскар», мала феноменальний вплив на поширення звістки про Христа й увійшла в золотий фонд кінематографу.
Хоча сам Воллес не схвалював бажання митців адаптувати роман до театру. Він уважав, що неможливо зіграти Ісуса Христа, що жоден актор не в змозі осягнути й передати глибину постаті нашого Спасителя. Саме тому в більшості театральних чи кінематографічних адаптацій Христос з’являється лише в ключові моменти й не говорить ані слова. Власне, цим і був привабливий роман для багатьох читачів: події першого століття подаються через призму світобачення молодої людини, що була патріотом своєї держави, нестримною у вчинках, гарячою на помсту і далекою від релігії. І ось саме очима Юди Бен-Гура читачі й спостерігають події навколо особистості вчителя Ісуса з Назарета. І саме цей погляд збоку на біблійні події змушує читача ставити собі запитання: а як би я реагував на те, що сказав Ісус Христос? До чого мене мотивували б Його слова? І як би жив далі, ставши свідком цієї жертви, що була принесена на Голгофському пагорбі?
Ці питання для нас і мають бути ключовими, бо ж від них залежить наше життя: те, що ми далі будемо чинити, і ті принципи, на яких будуватимемо своє майбуття. А ще роман показує те, що для Бога немає такої людини, серця б якої не могли змінити любов і милість Божі. Немає таких обставин, які Бог не міг би повернути нам на добро. І немає такого серця (а Сам Христос казав, що вони в нас кам’яні), яке не змогла б розтопити Господня благодать.
Є книжки, які ми хочемо читати. Є книжки, які ми змушені читати. А є книжки, які нам просто необхідно прочитати. Не тому, що інакше нас уважатимуть неосвіченими, а тому що ці твори справді впливають на все — і розум, і душу, і дух. Ці твори формують особистість. І такі твори відкривають Творця — Того, до Кого ми всі прийдемо й дамо звіт за все, що мали тут на землі. Тож читаймо такі книжки…
Олег Блощук
