Розмова з Тетяною Чумаковою, директором приватної християнської школи «Глорія» м. Макіївка Донецької обл.
Добігав кінця навчальний рік. Школярі дописували останні контрольні роботи, здавали нормативи, випускники ретельно готувалися до іспитів, але найбільше мріяли про довгоочікуване свято — випускний бал. Педагоги-організатори проводили репетиції Свята останнього дзвінка. І тільки періодично ми тривожно скасовували заняття, піклуючись про безпеку дітей — у місті ставало неспокійно. Акції протестів, мітинги, зростаюча загроза заколотів, перші блок-пости в місті спричинили загальний стан тривоги. Це те, до чого неможливо підготуватися, передбачити. Чому ще вчора ми спокійно відпускали дітей після уроків додому, водили на екскурсії в місто, а сьогодні — зачиняємо школу під час уроків і віддаємо дітей батькам особисто в руки, проводимо інструктажі й плануємо евакуацію?
Новий навчальний рік (2014 — 2015) повинен був стати для нас особливим, навіть історичним. Довгі роки наших молитов про нове приміщення от-от мало стати реальністю. Свято Першого дзвінка ми планували відзначати в стінах нової школи, парти й стільці перевозилися в просторі світлі класи, кожний із співробітників уявляв роботу в комфортних кабінетах, кравці шили школярам форму, а засновник школи готував урочисту промову на відкриття школи. Уперше ми дозволили собі набрати два перших класи й відкрити ІІІ ступінь — у наших дев’ятикласників з’явився шанс одержати повну середню освіту в рідній школі.
Школа «Глорія» існує й сьогодні, але тільки в серцях тих, хто її любить, сумує за нею й вірить, що обов’язково в наших коридорах знову буде бігати щаслива дітвора, задзвенить дзвінок, у клас увійде вчитель і скаже: «Сідаєте, діти, ми продовжуємо працювати». А поки що ми ставимо одне й те саме запитання: «Господи, а яким повинен бути мій наступний крок?» Так чи інакше ми всі знайомі з болем утрати й відчували гіркий осад образи, а також руйнацію надій або мрій. Нам усім знайомі думки, які з’являються при несподіваних і дуже небажаних поворотах долі. Ці думки можуть поглинути нас, якщо їх не відкидати й не дивитися в майбутнє з надією на Божу милість. Значить, нам потрібно прийняти минуле, жити в сьогоденні й з нетерпінням очікувати наступного повороту. Миру всім!
Що було найстрашнішим або найскладнішим у той момент, коли стало зрозуміло, що школа далі працювати не зможе?
Ми боялися, що якісь позаштатні ситуації відбудуться під час уроків, що діти будуть налякані, що до нас можуть увірватися люди зі зброєю, а ми відповідальні більш ніж за сто дітей. Уперше за всю свою історію школа «Глорія» залишилася без Свята останнього дзвінка й випускного вечора. Але саме тоді, коли ми неспроможні що-небудь зробити, наш дух міцнішає: щоденні молитви й віра в те, що Бог збереже нас, були не даремні. Озброєні бійці переступили поріг нашої школи, коли всі школярі були на канікулах, а співробітники — у відпустках.
Офіційним листом влада так званої «Донецької народної республіки» забрала у своє користування всю територію Донецького християнського університету й школи «Глорія». Нам дали одну добу на те, щоб вивезти все, що нам потрібно. На той момент із наших співробітників майже нікого не було. На роботі була лише бухгалтер школи, ось їй і довелося вивозити найважливішу документацію, техніку. Це був останній день, коли хтось із нас стояв на порозі школи. Тепер по нашому шкільному подвір’ю ходять озброєні солдати ДНРівських батальйонів, а не щаслива, гомінка дітвора.
Кажуть, що в такі моменти добре видно, хто є хто? Хто і як вам допоміг?
Ще у квітні, коли ми самі не розуміли, як складатиметься ситуація, свою допомогу не словом, а ділом запропонували колеги з житомирської школи «Сяйво». Вони запросили наших дітей і вчителів на все літо в табір цілком безкоштовно. Потрібно сказати, що для багатьох наших школярів і їхніх сімей це був єдиний реальний шанс виїхати з Донецька й перечекати цей неспокійний період. Деякі з наших переселенців дотепер залишаються в Житомирі. Ми дуже вдячні нашим друзям, що вони не залишилися осторонь, а розділили нашу біду. Крім того, багато людей телефонували, молилися про нас, надавали тимчасове місце проживання, піклувалися про нас. Дуже хвилювалися про нас співробітники Міжнародної асоціації християнських шкіл (МАХШ). За всіх наших друзів ми дякуємо Богові.
Де ви зараз? Чи вдалося влаштуватися на роботу вчителем? У чому відчуваєте потребу?
Уявіть ситуацію: понад сто школярів і 30 співробітників в один день залишилися без школи, роботи й місця проживання. Практично всі виїхали з міста влітку, хоча ще сподівалися повернутися до звичного способу життя. Але закінчувався серпень і необхідно було приймати серйозні рішення, адже потрібно жити далі, навіть якщо за тобою тягнеться незвичний статус — переселенець із зони АТО. Із чим, найчастіше, зустрічаються такі люди? З тим, що на початок навчального року фахівці в усі школи вже набрані. Про нас думають, що ми ненадійні, сумніваються в наших професійних якостях; побоюються — яких політичних поглядів притримуємося. Адже донецькі — усі однакові (знайомий, але насправді помилковий стереотип).
Деякі учителі знайшли роботу в нових школах у різних містах України. «Це дуже важко й абсолютно не схоже на те, що було в нашій школі, зовсім інші стосунки в колективі. Я дуже нудьгую за «Глорією», — ділиться враженнями вчитель молодших класів Людмила Орлова. Олена Падалко, учитель англійської мови, розповідає, що старшокласники поділилися з нею, що для школярів звична річ — чути образи на свою адресу від учителів. Це те, із чим доводиться зустрічатися нашим учителям. Але водночас це унікальна можливість впливати на людей, показувати, як можна працювати по-іншому, подаючи хороший, високоморальний приклад дітям. «Говорити відкрито під час уроків зі школярами про нашу віру в Бога ми не маємо права. Але бути для них прикладом справедливості, доброти, учити їх чесності й порядності — наш обов’язок», — упевнена Ольга Печенюк, учитель хімії та біології.
Як діти сприймають усе, що відбувається в Україні?
По-різному. Сприйняття дітьми проблем сьогодення, в основному, формується під впливом сім’ї, близького кола друзів, а вже пізніше свою лепту вносить школа. Тому ми докладали всі зусилля, щоб уникати конфліктних ситуацій серед учнів і в колективі. Але ставлення україномовної школи до подій у країні було цілком очевидним. Ми пояснювали дітям, що в основі всього недоброго лежить гріх, і саме він стає головною причиною зла, ворожнечі й воєн.
Що дає сили жити й долати труднощі?
Сказати, що цей період був важким для нас, і що все вже налагоджується — значить, сказати неправду. В один день ми опинилися в ситуації безвиході, невідомості. За лічені години потрібно було зібрати лише найнеобхідніше, а в липні так не вірилося, що вся ця плутанина протриває до осені, не те що до зими. Тому у твоїх валізах лежать тільки босоніжки й сарафани. Виїжджаючи з рідного дому, ти не знаєш, чи повернешся сюди ще коли-небудь, чи відчиниш ці двері… А рідні? Найдорожчі тобі люди все ще баряться, сподіваються на покращення ситуації. І думки нав’язливо свердлять твою голову: а раптом, не побачимося… ніколи? І ти відганяєш, відганяєш їх геть зі своєї голови. А далі довгий шлях у невідомість. Як це все можна витримати? Ти нікому особливо не скаржишся, думаєш: невеликих заощаджень повинно вистачити на якийсь час. Так і «розтанули», як цукор у чаї, мрії багатьох із нас про довгоочікуваний ремонт, про необхідну машину або іпотеку. Тільки зрідка, найближчим друзям відкриваєш гірку правду: про свою безвихідь. Усе частіше шепочеш Богові в молитві: «Господи, допоможи, не залиш; Господи, нічого не хочу — ні відпочинку, ні іпотеки, тільки був би мир в Україні й добробут у моїй сім’ї». І саме в цей момент починалися чудеса. Бог подбав про кожного: комусь допомогли друзі, християни з різних церков, а деякі отримали допомогу від незнайомих людей.
Цього року на Різдво Бог подарував нам дивовижну й несподівану зустріч у Донецьку. Учителі й співробітники «Глорії» після довгої розлуки знову побачилися. Ми раділи й ділилися благословеннями, які Бог дав у таку важку хвилину. Ось саме це й окриляє, дає сили жити далі й довіряти Богові повною мірою.
Чи не похитнулася ваша віра в Боже милосердя через події в Україні?
Думаю, що в кожного свої стосунки з Богом, одні стають сильнішими, інші — слабнуть. Але в моєму житті завжди складалося так: чим мені важче, тим більше я відчуваю присутність Бога. Це можна порівняти з тим, як ніби під час шторму ви опинились у відкритому морі, а на допомогу йдуть слабенькі плоти, рятувальний круг, човен без весел і корабель, за штурвалом якого стоїть досвідчений капітан. Який засіб порятунку ви виберете? Можливо, хтось через свою слабку віру й залізну логіку вхопиться за рятувальний круг, а хвилі й далі заливатимуть його… Мій вибір — Капітан, що впевнено поведе мій корабель по будь-яких хвилях.
Які запитання ви ставили Богові? Що змінилось у Вашому духовному житті?
Мої запитання до Бога, напевно, такі ж, як і в мільйонів українців: коли ж настане мир? Що буде з нашою країною? Як мені жити? Що робити далі? Але запитання — це лише частина діалогу. Через Слово Боже, молитви й піст я одержую заспокоєння для своєї схвильованої душі, я відчуваю, що Бог зі мною й мої проблеми Йому не байдужні.
Ваше найбільше бажання й побажання колегам.
Ще Соломон у Книзі Еклезіастовій писав: «Нитка потрійна не скоро порветься». Я бажаю всім нам об’єднатися в терпінні, у молитві до Бога, у взаємодопомозі й прощенні одне одного, тоді наша країна й люди стануть чистішими духовно, стійкішими морально й ріднішими одне одному, а цього вже ніхто не зможе забрати. Тільки Бог може навести лад в Україні, для цього потрібно просто Його попросити про це й віддати все в Його руки. І мир прийде, обов’язково прийде, я в це вірю!
__________________________________
Цитати з розповідей учителів школи “Глорія”
- Найстрашнішим для мене було повне нерозуміння того, чому і як ми опинились у такому становищі.
- Ми залишилися без роботи, дому, рідних, друзів… але не без Господа.
- Досі є надія, що все буде, як колись.
- Наші друзі допомагають, як тільки можуть.
- Основна підтримка — це спілкування з колегами. Телефонували, заспокоювали одне одного, молилися. Батьки дітей переживали разом із нами.
- Школа «Ріка життя» (м. Київ) надала всі можливі вакансії. Дуже тепло прийняли наш колектив. Цукерки, приємні сюрпризи, сало, квашена капуста, банка варення, просто усмішки… Усі вчителі намагаються, щоб ми почували себе як удома.
- Стала більше цінувати можливість працювати й розуміти, що це милість Божа.
- Школа «Сяйво» (м. Житомир) прийняла на навчання мою дитину. Наша вчителька, Надія Олександрівна, з любов’ю й мудрістю поставилася до дітей у класі із зони АТО, допомогла адаптуватися. Мій син закохався в цю школу, він — єдиний у сім’ї, хто не мріє про повернення додому. 🙂
- Діти з надією чекають повернення в «Глорію».
- Що дає сили жити? Тільки Господь та віра в Його силу, захист і милосердя.
- Зараз працюю вчителем англійської мови в Запорізькій обл., працевлаштуватися вдалося лише на початку 2015 р. Коли вперше прийшла до місцевого МВНО й сказала, що я з Донецької приватної школи, мені відповіли, що в них є свої першокласні спеціалісти й «інші» не потрібні.
- Моя віра в Бога не похитнулася, але я зробила висновки, хто є справжній християнин із тих, кого я знаю, а хто просто слабка людина.
- Попри все впевнена в тому, що всі мої рідні та я сама під міцним захистом та опікою Божою!
- Після пережитого стали більше покладатися на Бога, навчилися жити одним днем.
- Я дуже хочу, щоб цей страшний сон нарешті скінчився. Найбільше бажання – мир в Україні. Божих благословень вам, колеги!
- Бажаю кожному бачити у своєму ближньому брата чи сестру, незважаючи на обставини та перепони, або заборону спілкування… Господь є Бог, і ми не знаємо Його шляхів, але Він знає мотиви нашого серця й може у будь-який момент зробити контрольну перевірку якості нашого християнства.
- Мрію, щоб ми всі обов’язково зустрілися в новому приміщенні школи «Глорія», знову разом пили чай, ділилися цукерками, відзначали дні народження. Так хочеться побачити нашу ялинку, провести гру «Таємний друг» і поспівати улюблені пісні на ранковій лінійці!
Матеріал підготувала Оксана Топольницька, керівник громадської організації «Культурно-просвітницький Центр сприяння розвиткові християнської культури та освіти», м. Житомир