Інтерв’ю з Василем Миколайовичем Жуковським, доктором педагогічних наук, професором, деканом гуманітарного факультету Національного університету «Острозька академія», заслуженим працівник освіти України
Ми живемо в дуже динамічному світі. Усе змінюється з шаленою швидкістю. Навіть діти помічають стрімкий плин часу, що вже казати про дорослих. Однак, за останній рік для багатьох українців світ не те що змінився, він «перевернувся». Нас «накрило» хвилею обману, насилля, жорстокості, смерті… І водночас спалахнув вогонь віри, надії, жертовної любові, героїзму…
— Василю Миколайовичу, якщо говорити про сучасний світ — яким він є для Вас?
— Погоджусь, що сьогоднішній світ дуже швидкоплинний. Колись за день можна було зробити набагато більше роботи, ніж сьогодні. Декілька років тому мені пощастило побувати в Єрусалимі. Розповідали, що в одному з храмів упродовж багатьох років горить світильник. Раніше масло в ньому вигорало рівно за рік, тепер — набагато швидше. Це є свідченням того, що час іде швидше і всі природні процеси пришвидшилися. Очевидно, це є ще одним свідченням, що наша нинішня цивілізація підходить до завершення, а отже — кожному потрібно готуватися до зустрічі з Творцем. Коли це відбудеться, знає лише Він.
Щодо хвилі аморальності, яка накрила українське суспільство — то це видно неозброєним оком. Найгірші з цих проявів — корупція, неправдомовність, захланність, відсутність патріотизму. Сьогодні, щоб змусити людину: суддю, лікаря, педагога, інших посадовців — виконати належним чином свій професійний обов’язок, потрібно дати хабара. Як кажуть, за країну соромно. І тут виникає два вічні й важливі запитання: «хто винний?» і «що робити?». Провина лягає на кожного в нашій країні. Але є дві категорії людей, які, на мій погляд, мають найбільшу провину. Згадаймо євангельське: «Кому багато дано, від того багато спитається». Ідеться про священнослужителів і державних очільників. Перші мали б стати світлом для світу, другі — слугами народу. Але дуже слабким є світло перших, а другі служать переважно собі та своєму найближчому оточенню.
Думалось, що режим Януковича буде тривати нескінченно довго. Але доля колишнього президента стала як доля зажерливого євангельського багатія, у якого добре зародила нива. Здавалося йому, що на довгі роки забезпечений. «Їж, пий, веселись», — казав він собі. Але Бог планував інакше. Слова Ісуса Христа про те, що душу багатія незабаром заберуть і кому все залишиться, — серйозна пересторога сучасним олігархам, які здобули багатства неправедним шляхом і думають, що проживуть два життя.
Майдан і Небесна сотня запалила нам вогник надії. Але скільки ще має загинути патріотів, щоб у нашій державі нарешті зрозуміли, що так далі жити не можна?..
У час змін і потрясінь, які ми маємо сьогодні, дуже добре видно як окремих людей, так і державних лідерів і позиції зарубіжних держав. Гаснуть ілюзії, розвінчуються міфи про так звану «братню державу» і «доброго старшого брата», про те, що Захід нам допоможе, про колективну безпеку.
Пора нам, українцям, долати інфантилізм, дорослішати й ставати твердішими та мудрішими, каятися перед Богом і, засукавши рукави, самим будувати власну державу, не чекаючи особливої допомоги ззовні.
— Є поборники національних цінностей: віри батьків, Батьківщини, сім’ї тощо, тобто того, за що не страшно й померти, а є космополіти, яким байдуже, де працювати, якою мовою розмовляти, що, власне, робити, аби добре платили, аби було тепло й сито. Яких людей більше зустрічалося на Вашому життєвому шляху? Яке Ваше ставлення до одних та інших?
— У мене є добрі передумови, щоб жити й працювати в іншій, матеріально заможнішій країні. Знаю мови, маю диплом американського університету. Але я народився в Україні, а не деінде, значить, моє місце тут. Саме в Україні я можу найкраще себе реалізувати й принести найбільше користі. Я відвідував інші країни й спостерігав там за розміреним і ситим життям їх громадян. Мені там нудно. Вже все зроблено, побудовано, організовано. Моє місце в Україні, де маса проблем і роботи непочатий край.
З початку 1990-х рр. і до сьогоднішнього дня практично щоденно й переважно на волонтерських засадах займаюся питаннями духовно-морального виховання молодого покоління, часто забираючи час у власної сім’ї. Мені нерідко закидають: для чого це тобі, тобі ж за це нічого не платять? усе одно нічого не зміниш, світ котиться в прірву.
Але є й багато інших людей, які зі мною вже майже чверть століття займаються духовно-моральним вихованням дітей та молоді. Позаду десятки наукових конференцій, об’їжджено пів-України, підготовлено низку програм, підручників та посібників, підготовлено сотні вчителів християнської етики. Приємно, що після себе залишаєш слід. Це головне.
Звичайно, більше зустрічається прагматиків, матеріалістів, які кроку не ступлять без зиску для себе. Але мені вдається зустрічатися з багатьма іншими людьми — ідеалістами, жертовними, патріотично налаштованими, які працюють і не ганяються за прибутками. За ці роки сформувалася потужна команда професіоналів, християн, жертовних людей, патріотів, з якими разом розбудовуємо нову Україну.
— Розкажіть, будь ласка, як формувався Ваш світогляд і які морально-етичні цінності сповідуєте?
— З дитинства був релігійною дитиною. У юності цікавився різними релігіями. Зрештою зрозумів, що християнство — то богонатхненна релігія і саме в цій релігії зміг задовольнити свої бажання.
Ознайомився з різними конфесіями. Маю знайомих повсюди, у різних конфесіях.
— Чи погодитеся з думкою, що головне питання людини — це питання сенсу її життя? Яке Ваше життєве кредо?
— Звичайно, відповідь на запитання, з якою метою живе людина, визначає сенс її життя. Я намагаюся жити скромно, не збирати цінностей на землі, а на небі. Тому моїм життєвим кредо є слова Ісуса Христа: «Шукайте перш за все Царства Божого, а все інше додасться вам».
— Від початку праця вчителя була не лише професією, але покликанням. Саме слово «покликання» вказує на Того, Хто покликав. Учитель був — від Бога. Це було місіонерство, поприще, хрест, духовний подвиг. А якою, на Вашу думку, є сучасна освіта і яка роль сучасного вчителя?
— У Євангелії знаходимо слова про те, що не всі мають ставати учителями. Бути вчителем дуже нелегко. Це життя під склом, під пильним оком інших людей. На жаль, окремі люди стають учителями, бо не змогли здобути інших професій. Такі вчителі є мукою для учнів і самих себе.
Сучасна школа ще сяк так навчає, але дуже слабо виховує. Здавалося б, стільки написано книг, захищено дисертацій про секрети виховання, але результат дуже низький.
Школа ще залишається значною мірою атеїстичною і предмети духовно-морального спрямування нерідко є єдиними предметами, які дають учням альтернативні знання з моралі, пояснюють світоглядні проблеми.
На моє глибоке переконання, сучасна вітчизняна школа, як найбільш масова виховна інституція, має велику історичну місію в Україні, якої, можливо, не мають державні школи в інших країнах: виховувати шкільну молодь на християнських цінностях, які становлять основу виховної ідеології. Ми можемо таким чином радикально за одне покоління змінити наше суспільство.
— Про ставлення НаУ «Острозька академія» до впровадження в навчальний процес предметів духовно-морального спрямування наші читачі добре обізнані. Відоме й Ваше особисте подвижництво в питанні поширення християнської етики. І все-таки в кількох словах: навіщо потрібний такий предмет? Адже суперечки навколо нього не стихають.
— Окремі наші критики, які не бажають глибоко зануритися в проблему духовно-морального виховання, вважають, що проблемами духовності має займатися сім’я і церква. Це правда. Але лише її частина. Курси духовно-морального спрямування повинні бути в Україні обов’язково. Добре знаємо зарубіжний досвід з цього питання. Показовим є досвід США. З початку американської історії і до початку 1990-х рр. у школах США використовувався потенціал християнської релігії: тут звучала молитва і читалося Слово Боже. З 1992-1993 рр. християнські цінності з відомих причин були вилучені з американських шкіл. Через короткий час школи США захлеснула хвиля аморальності. США стали світовим лідером з наркоманії, позашлюбного сексу, дитячої злочинності тощо.
Людина — духовно-фізіологічна істота, що складається з духу, душі і тіла. Своєму тілу людина присвячує дуже багато часу, а ось на духовну складову свого єства часу виділяє вкрай мало. І це абсолютно ненормально.
Звичайно, духовно-моральним вихованням має займатися перш за все сім’я і церква. Але ці інституції в Україні ще досить слабо виконують свої функції в цьому питанні. Тому велика надія на школу як найбільш масову суспільну інституцію. Шкода, що цього не розуміє багато людей, в тому числі тих, хто займає високі посади і має наукові ступені.
Актуально сьогодні звучать слова першого американського президента Джорджа Вашингтона, якого вважають одним із батьків американської держави й нації: «Релігія і мораль є найважливіші підвалини держави, і не може називатися патріотом той, хто їх руйнує».
— Проголошувати й насаджувати християнські цінності в наш постмодерністський час непросто. Як Вам це вдається? Що стоїть на перешкоді і що допомагає?
— Ми сіємо, як той євангельський сівач. І наше зерно падає і при дорозі, і на кам’янистий ґрунт, і в чагарник, і на добру землю. Ми намагаємося сіяти багато і щедро. Ми готуємо програми і підручники, проводимо конференції і круглі столі, навчаємо вчителів і студентів. За останні роки об’їздили більше частину України з курсами, семінарами. Це — Донецьк, Харків, Суми, Миколаїв, Одеса, Херсон, АР Крим, Львів, Тернопіль, Рівне. У різних областях різний рівень духовності, різний досвід.
Заважає нам пасивність, нерозуміння чиновниками різних рівнів значення духовно-морального виховання.
— Що Ви хотіли б побажати читачам «Слова вчителю»?
— Ми багато працюємо над тим, щоб предмет «Основи християнської етики» став таким же повноцінним, як і інші предмети в школі. Ми багато чого зробили. Цей курс увійшов до інваріантної частини навчального плану. Підготовлені підручники й посібники для різних класів. Для вчителів організовується Всеукраїнський конкурс «Учитель року з предметів духовно-морального спрямування», а для школярів — Всеукраїнська олімпіада «Юні знавці Біблії». Але в нас до недавнього часу не було науково-педагогічного журналу. Журнал «Слово вчителю» компенсував цю прогалину.
Цей журнал має жити й виконувати свою місію: інформувати, допомагати, надихати, підтримувати вчителів, батьків, учнів, які вивчають предмети духовно-морального спрямування.
Прохання до читачів підтримати цей журнал. Підтримайте цей журнал фінансово: передплатіть його.
Допоможіть порадою. Надсилайте свої матеріали, дайте почитати журнал іншим людям. Разом ми зробимо цей журнал корисним і потрібним. Прохання до читачів — бути зацікавленими, вимогливими, ініціативними.
Розмовляла Надія Доля