Людина майбутнього

Захотілося мені одного разу намалювати словесний портрет ідеальної молодої людини. Або молодої людини, що прагне до ідеалу. Чому? Тому що найближче майбутнє знаходиться в руках молодих людей. Майбутнє Церкви — також…

Я почав малювати, тобто підбирати визначення, і швидко спіймав себе на тому, що виходить щось дуже знайоме, ніби десь побачене.

Ідеальна молода людина розумна. Вона любить учитися. Бачу світле чоло, схилене над книгою. У неї немає шкідливих звичок, замість них — любов до спорту. Вона м’язиста й підтягнута. В одній руці в неї книга, в іншій — спортивна сумка з тенісною ракеткою чи волейбольним м’ячем…

Раптом мені здалося, що я не малюю, а перемальовую. Мій юнак зійшов з ілюстрації чи то до Букваря, чи то до інших радянських підручників для старших класів. Там головний персонаж уранці прасує штани, робить зарядку, переводить бабусю через дорогу, успішно засвоює науки, любить активний відпочинок і випромінює непереможний оптимізм.

Так я зі здивуванням помітив, що в спробах намалювати ідеальний образ молодої людини ми легко можемо збочити на хибний шлях. А саме — узяти плакатного комсомольця й перетворити його на ідеал шляхом надягання хрестика на шию.

Є над чим подумати. Що поганого в радянському вихованні? Нібито нічого. Є там місце й праці, й повазі до старших, і патріотизму, і безкорисливості, й дружбі, й науці. Здавалося б, лише дайте цим людям віру й молитву — отримаєте святих. Так багато хто й говорить: Радянська влада + Православна Церква = Свята Русь у силі й дії.

Але це велика неправда й богословська помилка, що веде до катастрофи.

Над радянською ідеальною людиною — чи плакатною, чи мультяшною, — не було Неба та не було Отця на Небесах. Зате в ній був гріх, який у Букварі не зображали. Гріх узагалі до уваги не брали, зводячи його лише до соціальної несправедливості.

Ось намальовано, як хлопчик поливає фікус. Але ж не намальовано, як той самий хлопчик у нападі люті після сварки з мамою розбиває горщик із фікусом об підлогу. Намальовано, як він миє посуд, але не намальовано, як він навідріз відмовляється його мити. І все інше — безглузде, зле, агресивне, хтиве, що оселилося в людині, — теж не намальовано. А воно ж було. І воно залишається. Ми ж пам’ятаємо, як швидко полиняв і випарувався тип радянського невіруючого праведника відразу після краху системи. Щез колективізм, щез трудовий подвиг, у Букварі з’явилися інші малюнки.

Від картинок минулого, що засмітили розум, доводиться позбавлятися не без зусиль. Але моє запитання лишається: яким же буде той збірний образ молодої людини, у чиїх руках виявиться відповідальність за життя й за Церкву?

Ця людина буде не плакатною, такою, що її не намалюєш. У Церкву, до Бога вона буде йти зовсім не так, як першокласниці в бантах біжать на 1 вересня. Вона буде йти в боях і крізь оточення.

Кількість людей, які приходять до Бога в дитинстві завдяки домашньому вихованню, буде не дуже великою. По-перше, нормальних православних сімей мало. По-друге, виховувати ми ще не навчилися. По-третє, діти батьків слухати не хочуть, і взагалі світ змінюється так стрімко, що до нього звикнути не встигаєш. До Бога молодь буде приходити драматично.

Одні прийдуть від великого розуму й знань. Міфічна віра простаків давно померла. Її замінили забобони невігласів. І майбутнє віри — за розумом і жагою істини. Тому й звична для нас Церква села й селянства поступиться місцем Церкві міста й студентства. А де не поступиться, там зникне.

Інші прийдуть через нестерпний сором і невимовну гидоту. Не прийдуть, а приповзуть, у сльозах і з відчуттям, що більше йти нікуди. Таких буде більшість, бо розумники, які приходять через книгу, завжди нечисленні. А от більшість буде розбещуватись, морально гнити, пізнаючи в 10 років те, чого раніше не знали й не звідували 70-річні. І якщо не збожеволіють від неприродності, якщо не помруть на ранок від туги після чергової вечірки, якщо не озлобляться до стану демона, то приповзуть каятися. Так і почнуть спасатися. З часом допоможуть спастися іншим.

Є ще морально й релігійно геніальні люди, яким відносно легко (за чистоту й простоту душевну) дасться те, що загалом дається кров’ю і потом. Є містичні натури, які до приходу в Церкву Христа Спасителя встигають побувати розумом на Сході й на Заході, пошукати «просвітлення», дізнатися про чакри, мантри й карми. Ці теж, якщо не загубляться серед усміхнених демонів, що поринули в медитацію, стануть людьми молитви й духовної праці.

Так чи інакше Церква Ісуса Христа наповнюватиметься спасенними. Тобто приходитимуть ті, хто гинув, і саме тому приходитимуть, щоб не загинути навічно. Від такої картини не віє брехливими оптимізмом, і намалювати її важче, ніж ілюстрації до Букваря.

Чого побажав би я цій узагальненій молодій людині, людині майбутнього?