“Іудаїзм, на відміну від розповсюдженого в давнину поклоніння ідолам, був схожий на оазис в пустелі, чітко окреслений і усамітнений, відділений і відгороджений жорстким моральним та обрядовим законом»[1].
Про життя цього відокремленого народу, про події, які відбувалися за невидимим, але дуже чітким кордоном, розповідають дві третини Біблії — 39 книг Старого Завіту. Ці книги умовно розподіляють на частини: Книги Закону Мойсея, історичні, поетичні, повчальні, пророчі. Зупинимося детальніше на історичних книгах, у яких переплетені три сюжетні лінії.
Духовна. Бог відкриває Себе, Свій характер, Свою реакцію на різні події та вчинки людей.
Державотворча. Мойсей дав народу Закон Божий, в основі якого лежать Десять Божих заповідей.
Історична. Історія розвитку народу, з якого прийде у світ Месія, та Його родовід.
Отож, пірнемо в глибину тисячоліть і поспостерігаємо за життям нащадків Авраама, народженням і формуванням держави Ізраїль. Але не просто крізь призму соціально-політичних перипетій, а розуміючи, що здійснювався великий Божий план створення нової інституції — Церкви Христової.
Після завоювання землі обітованої, народ Божий опинився в оточенні не вельми дружелюбно налаштованих народів. Прогресивні технології у виробництві та сільському господарстві, наукові й творчі досягнення сусідів-ідолопоклонників не могли залишитися поза увагою ізраїльтян. Ісус Навин розумів, наскільки легко, навіть після бачених чудес, дійти помилкових висновків. Тому не дивно, що в лукавому та меркантильному людському розумі виникали такі дві причинно-наслідкові паралелі:
а) Яхве — пустеля — бідність, страждання, проблеми;
б) ідоли — укріплені міста — процвітання, багатство, успіх. Тому наприкінці свого життя наступник Мойсея збирає старійшин Ізраїлю на серйозну розмову, резюме якої — «виберіть собі сьогодні, кому будете служити… А я та дім мій будемо служити Господеві» — має бути першим пунктом статуту кожної віруючої родини, а також кожної помісної церкви й сьогодні.
Книга Суддів, яка фактично є продовженням Книги Ісуса Навина, стала своєрідною одою неспроможності людини жити відповідно до Божих стандартів. Усі періоди праведного життя закінчувались невідворотним крахом. Найнижчий рівень духовного (і, як наслідок, морально-етичного та економічного) падіння, якого може сягнути народ, це коли «кожен робить, що здається правдивим у його очах!». Проблема не лише в тому, що Каїн, Ірод Великий, Іуда Іскаріот, Гітлер, Сталін робили зло. Справжній жах полягає в тому, що вони могли виправдати його у власних очах.
Могла б виправдати себе й Рут, повернувшись до власного народу від свекрухи-чужинки. Це найпростіший та найочевидніший крок, до якого і Ноомі, і елементарна логіка підштовхували її в тій ситуації. Та в такому коротенькому проханні: «Не силуй мене, щоб я покинула тебе,.. бо куди підеш ти, туди піду й я, а де житимеш ти, там житиму й я. Народ твій буде мій народ, а Бог твій мій Бог» — прихований цілий світ! По-перше, це духовна краса вже немолодої Ноомі, за якою на чужину ладні були йти дві невістки. Розважливість Ноомі, її мудрість, любов до свого народу, свого Бога — це ті невидимі нитки, що не відпускали їх, міцно тримаючи біля мудрої жінки. По-друге, цю книгу пронизує ідея сміливості самої Рут. Прийти на чужину без чоловіка, без засобів до існування, до людей, які неприязно ставляться до твого народу, і не впасти при цьому в депресію — твердий крок сміливої людини. Крім того, ізраїльтяни не просто терпіли її поруч із собою. Своєю любов’ю та прихильністю до свекрухи, наполегливістю, працелюбством ця чужинка завоювала їхню повагу. А її віра була високо оцінена Богом, і Він увів її в родовід Христа, давши право стати прабабусею царя Давида.
Саме постать Давида сяє яскравою зіркою серед величезної кількості героїв Книг Самуїлових, двох Книг царів та Книг хроніки. Його особистість — неймовірне переплетіння смирення, сміливості, відваги, віри та богобійності. На військових фронтах він завжди був переможцем. А от у боротьбі духовній, на жаль, довелося відчути біль переможеного. Вірний друг, чудовий стратег, великий воїн, великодушний цар і солодкий співець Ізраїлю став уразливим із тієї сторони, яку, очевидно, не укріплював. У вихованні власних дітей Давид зазнав фіаско. Досягнувши всього самостійно, пройшовши шлях від пастуха до царя, натерпівшись бід та поневірянь у своєму житті, він, звичайно, вирішив, що «нехай діти поживуть по-людськи». Перша ластівка не примусила себе чекати. Розніжений син так «закохався» у зведену сестру, що втратив апетит. Фатальна звичка ні в чому собі не відмовляти взяла гору. Гріх, що «лежав на порозі», дуже швидко «увійшов до хати». Збезчещена Тамара, холоднокровний мажор і відсутність адекватної реакції батька — саме таким є кінець першого акту цієї історії. Далі події розвивалися не менш драматично. Відсутність покарання за злочин є вагомим поштовхом, який, ніби ключ, відчиняє двері для низки наступних. Авесалом, брат Тамари по матері, з помсти вбиває Амнона. І знову Давид реагує лише сльозами та скорботою. «Безкарність породжує вседозволеність» — ця цитата красномовно характеризує стан невідродженого гріховного серця. Отже, для повноцінного й безпечного Ізраїлю закон Мойсея був потрібен так, як кожній сучасній країні потрібен кримінальний кодекс. Тому в цій ситуації була необхідна сильна рука великого воїна у власній сім’ї. Але її не було. Авесалом робить логічний для самого себе висновок: «Батько — слабак». Батько не покарав Амнона. На мій злочин дивляться крізь пальці. Держава потребує сильної руки, сильного царя. Він піднімає бунт проти Давида. Звичайно ж, повстання проти помазаника Божого логічно завершується поразкою. Гине ще один Давидів син. Невимовний біль пронизує серце Давида. Це вже четверта, враховуючи смерть немовляти, трагедія в його сім’ї. Але не остання… І, цілком можливо, що на схилі літ, озираючись на своє життя, він не раз жалкував, що замолоду не зміг побороти свою хіть, забравши в Урії Хеттеянина красуню-дружину Вірсавію.
А от сирота Естер була зовсім не царського роду. Проте Бог зробив її царицею. Але блиск золота не затьмарив її розум. Вона не втратила ні пам’яті про своє походження, ні поваги до свого вихователя Мордехая. Заради спасіння свого народу вона пішла на серйозний для свого життя ризик: вступила в дипломатичне протистояння й перемогла. Книга Естер є чудовою ілюстрацією того, як Бог виводить на верхні щаблі політики потрібних Йому людей і «знімає» негідних.
Крокуючи далі сторінками Старого Завіту, звернемося до Книги Неємії, яка й показує, як це відбувається в буденному житті простих людей, як звичайна людина, чиновник, відчуває в своєму серці заклик на здійснення Божої справи. І, виявляється, відповідь на цей поклик проявляється не в емоційній сфері, а в дуже практичному, «технічному» реагуванні на отриману інформацію: Неємія почув про руйнування Єрусалима й почав діяти. Довіру й уповання на Бога, справжні, глибокі стосунки з Ним Неємія показав у конкретних, практичних діях. Він посмів попросити в царя великої імперії тривале відрядження та технічну підтримку у відновленні стін іудейської столиці. Божа робота полягала в тому, що Він дав у серце царя бажання допомагати Неємії, забирав зі шляху Неємії ті перешкоди, які самотужки людині здолати несила. А Неємія повинен був виконувати свою частину роботи: організувати людей, вирішити фінансові, юридичні питання, підтримати моральний дух будівельників, забезпечити військовий захист від зовнішніх ворогів. Доводилось розв’язувати й конфліктні ситуації серед самих містян. Показовою є реакція на скаргу, що багатші жителі міста в час економічної кризи скористалися ситуацією й розоряли бідніших. Неємія не став у позу «ультрадуховного» лідера зі словами підбадьорення, на кшталт «Бог воздасть», «насамперед діло Боже», «не час для нарікання, коли країна в небезпеці» тощо. Він жорстко й безкомпромісно виговорив лихварів, прикликавши ім’я Господа, присоромив їх і примусив повернути збіднілим братам-іудеям доми, землі, поля, виноградники, рабів, що перебували під заставою. Тобто, реакція Неємії на соціальну несправедливість була швидкою, категоричною й однозначною.
Ізраїль — вибраний Богом народ. У своїй історії він мав особливий період, що полягав в унікальності політичного устрою молодої на той час держави. Подібної системи управління не мав жоден народ, жодна країна. Це — теократія. Про життя країни впродовж 400 років із цього періоду розповідає Книга Суддів. Десятки років народ жив безпечно. Не маючи професійної армії, флоту, прикордонних застав, трьох гілок влади та управління внутрішніх справ. У всьому цьому не було необхідності, якщо народ жив за Законом Божим. Але ідолопоклонство та духовний занепад народу викликали гнів Бога, який кожного разу напоумляв Ізраїль. Часто для цього Він допускав навіть захоплення частини країни іноземними військами. Звільнення від окупації приходило також від Бога, але завжди через людей (суддів).
Практично вся історія Ізраїлю — послідовність циклів, що складаються з чотирьох фаз: падіння, покаяння та молитва до Господа про звільнення, звільнення та період спокою.
Чи ця циклічність обов’язкова? Чи може бути графіком не синусоїда, а, наприклад, пряма? Так, може бути висхідна пряма перманентного довготривалого періоду стабільності, благословення та спокійного життя, але для цього повинна виконуватися одна важлива умова: навернення до Господа, послух Йому в поклонінні серця.
Думаю, це вказівка і для нас, людей XXI століття. Час невпинно летить уперед, змінюючи цей світ і людей у ньому. Та незмінним залишається Слово Боже, яке недвозначно показує нам шлях до благословення на землі та вічного життя на небі.
Усі події на світовій арені в період до народження Месії були важливими настільки, наскільки вони були значимими епізодами в Божому сценарії, що вів до головного звершення в історії людства — приходу Бога в наш світ. Піднесення й падіння країн, військові кампанії, дипломатичні ходи, закулісні політичні ігри: люди думають, що вони прокладають собі шлях на вершину політичного, фінансового олімпу, розбудовують свої імперії, і не здогадуються, що вони лише поодинокі гвинтики у величному задумі, який звершує Творець. Церква Христова — кінцева мета людської історії. Усе інше — засіб для її створення, інфраструктура. В історичних книгах Біблії це видно особливо яскраво. Заглибившись у ці книги, ми наче піднімаємось над часом на висоту пташиного польоту й одночасно спостерігаємо за величезним часовим проміжком історії (і навіть маємо можливість зазирнути в майбутнє).
А якби історичних книг у Біблії не було? Чи відчутною була б для сучасних людей така втрата? Однозначно, так. Адже ми б отримали велику прогалину в історичній хронології. Не розуміли б, чому так часто Ісуса називають сином Давидовим, хто ці люди в родоводі Спасителя, у чому причина мудрості Соломона, що за «хмару свідків» показує нам 11 розділ Послання до євреїв. Не побачили б, що найбільші герої віри — це пересічні громадяни, які нічим особливим не вирізнялися з-поміж співвітчизників. А стали вони видатними тому, що відгукнулися на поклик Божий і були слухняні Йому.
І наостанок. «У історії є дві сторони, божественна і людська»[2]. Як паралельні сюжетні лінії в гарному кінофільмі, що тримаються однієї ідеї, так і розглянуті книги Біблії неймовірним чином показують нам ці дві сторони одночасно. Скільки здогадок, містики, міфів привнесло за свою історію людство, бажаючи пояснити без Слова Божого взаємозалежність цих сторін. А ми маємо благодать отримати відповіді й пояснення з першоджерела.
Руслан Кондратюк,
учитель фізики та математики ЗОПШ «Сяйво» (м. Житомир),священнослужитель
[1] Шафф, Ф. История христианской церкви: в 8 т. / Филипп Шафф. – С.-Пб.: Библия для всех, 2007. – Т. 1. – С. 52.
[2] Шафф, Ф. История христианской церкви: в 8 т. / Филипп Шафф. – С.-Пб.: Библия для всех, 2007. – Т. 1. – С. 10.