ЛЮБОВ
Чи є якась ознака, завдяки якій можна було б пізнати Христових послідовників? Військових ми вирізняємо від цивільних за одягом: військо має спеціальний однострій. Кожний народ має якусь характерну ознаку, за якою ви можете розпізнати країну походження представника цього народу. Або погляньте на раси людей. За рисами обличчя, кольором шкіри й волосся ви легко розпізнаєте, до якої раси належить ця людина.
Чи є якась характерна ознака правдивого християнина, послідовника Ісуса Христа, щоб і його можна було впізнати в цьому світі, вирізнити від інших?
Христові учні не мали жодного однострою. Христові послідовники є поміж усіма народами, в усіх країнах світу і серед усіх рас. Тому ні расове походження, ні культурні надбання, ніщо зовнішнє в людині не є ознаками Христового учня.
Ісус Христос говорить: «По тому пізнають усі, що ви учні Мої, як будете мати любов між собою» (Ів. 13:35). Любов є необхідною ознакою учня Христа. Без любові ви не зможете слідувати за своїм Учителем.
Де ж узяти таку любов, чи можна навчитися або отримати її від когось? Чи це залежить від нас, від мене, від мого зусилля?
Слово Боже пояснює, що любов Божа вливається Духом Святим у відроджене серце, яке відкрите для Бога. Але так само це залежить і від нашої волі. Христос каже: «Любіть один одного» (Ів. 13:34). Христос дає нам це зобов’язання, як заповідь, котру маємо виконувати, докладаючи своїх зусиль, із участю нашої волі.
Безумовно, що найкращим прикладом любові для всіх нас є наш Спаситель, наш Учитель і Господь Ісус Христос. Тому поглянемо разом на Нього, як Він учив Своїх учнів любити. Це докладно описує євангеліст Іван, розпочинаючи з 13‑го розділу свого Євангелія, де йдеться про ніч перебування Христа з Його учнями. Євангеліст Іван був присутній тієї ночі, він сидів біля самого Учителя Ісуса Христа й описав, що він бачив і чув, будучи свідком усього. Тієї ночі всі 12 учнів разом з Ісусом зібралися в горниці, це значить — на другому поверсі будинку. На той час у більшості людей помешкання були одноповерхові. Цей будинок мав одну простору кімнату на другому поверсі. Небагато ми знаємо про цей дім, але, можливо, внизу жив власник, а в кімнаті нагорі була приготовлена скромна вечеря, яку в Євангелії названо Господньою Вечерею: це була остання вечеря Ісуса з Його учнями.
Ця вечеря була пасхальною. На таку вечерю пекли ягня, що нагадувало жертовне ягня, яке ізраїльтяни готували перед своїм виходом із єгипетської неволі. Ми знаємо, що ягня символічно вказувало на жертву Ісуса Христа.
Була там також невелика посудина з глини, яка нагадувала невільницьку працю, вироблення цегли з глини в Єгипті. У цю посудину наливався спеціально приготовлений соус. У нього вмокали сухий хліб. На столі лежала також гірка трава, яка вказувала на гіркоту рабського життя в Єгипті.
Найбільше захоплювала Іванову увагу любов, якою полюбив їх Ісус. Він пише, що Ісус полюбив їх до кінця! Більшої любові, як та, не було.
Однак євангеліст Іван не подає однієї деталі того вечора, яку записав євангеліст Лука. А саме, що знялася поміж учнями суперечка, хто з них має вважатися за більшого (Лк. 22:24). Нелегко це уявити, але учні почали сперечатися, хто з них буде першим, більшим у Небесному Царстві, хто сидітиме по правиці Христа? Можливо, Петро доводив, що він в усьому був першим, Іван підкреслював свою любов, близькість до Христа, Андрій казав: «Я греків привів до Ісуса», Пилип нагадував, що то він дістав хліб, який Христос розмножив, тощо. Вони гаряче сперечались поміж собою.
Але за столом був і Христос. То як Він показав їм Свою любов, як продемонстрував її на ділі, що вони її побачили й відчули?
У ті часи дороги були піщані, звичайна земля. Люди ходили в сандаліях, у куряві вулиць і, звичайно, їхні ноги на таких дорогах бруднилися. Коли хтось запрошував гостей, то був звичай, що господар садив біля дверей свого дому слугу, котрий мав рушника й умивальницю з водою. Як тільки запрошений гість підходив до дверей, слуга знімав його сандалі, мив і витирав ноги, і гість, залишаючи сандалі назовні, заходив до приміщення. Коли слуги не було, а збиралася просто група знайомих, друзів, у такому випадку один із них, найчастіше наймолодший, добровільно мав виконати обов’язок слуги. Не було б дивним, згідно зі східними звичаями, коли б один з учнів узяв рушника й помив ноги друзям. Проте того вечора, коли учні з Христом зібралися на вечерю, ніхто з учнів не хотів зайняти місце слуги, щоб помити ноги іншим. Ніхто з них не хотів принизитися в очах інших. Вони ж бо щойно сперечалися, хто буде старшим, а не слугою.
У 4‑му вірші написано, що Ісус «устає від вечері, і здіймає одежу, бере рушника й підперізується. Потому налив Він води до вмивальниці, та й зачав обмивати ноги учням, і витирати рушником, що ним був підперезаний». Коли дійшла черга до Петра, той запротестував. Я думаю, що їм усім було соромно. Тепер суперечка, хто має вважатися за більшого, затихла. Настала тиша. Учні зрозуміли і, напевно, були переконані в своєму серці, що вони були самолюбні.
З цього прикладу маємо велику науку. Слухайте уважно: «Щоб виявити свою любов, прихильність до друзів, чоловіка до дружини, чи дружини до чоловіка, батьків до дітей і дітей до батьків, поміж братами й сестрами, треба показати свою покірність, скромність. Але ми живемо в суспільстві, де панує правило: «Я маю бути першим». Замість того щоб сказати: «Прошу, пройдіть перші», ми відштовхуємо інших, намагаємось будь-що бути першими».
Ісус знав Своїх учнів, Він бачив їхнє самолюбство й запитав їх: «Чи знаєте ви, що Я зробив вам? Ви Мене називаєте: Учитель і Господь, — і добре ви кажете, бо Я є, — і продовжує: — А коли обмив ноги вам Я, Господь і Вчитель, то повинні й ви один одному ноги вмивати. Бо то Я вам приклада дав, щоб і ви те чинили, як Я вам учинив. Поправді, поправді кажу вам: раб не більший за пана свого, посланець же не більший від того, хто вислав його. Коли знаєте це, то блаженні ви, якщо таке чините!» (Ів. 13:12–17).
У цьому запевненні Христа — «блаженні ви, якщо таке чините», тобто коли покірні, скромні, — ми бачимо велику правду, що щасливі люди не ті, які горді, не ті, що завжди тільки хочуть брати собі, але ті, які дають іншим.
Ті, хто свій час і своє життя присвячують іншим, щасливі й радісні. Самолюбні, скупі, горді не є щасливими людьми. Вони можуть мати гроші, багатство, але в душі вони зажурені, сумні, нещасливі. Журяться, що багатства замало, слави потрібно їм більше і як би все це, що вже є, не втратити, але ще більше надбати. Скрізь хочуть бути першими.
Недавно помер один диктатор, який за життя поставив собі золотий пам’ятник, на якому його золота постать тримала руками небо над країною. І що ж? Диктатора не стало, а країна є і небо не впало.
Один пасажир бачив, як люди наввипередки поспішали до літака. А в літаку він побачив, що всі сіли на свої місця, ще й деякі місця залишилися порожні. Навіщо було штовхатися? Яка різниця, хто втиснувся першим?
Христос дав приклад, як служити, як любити, але не тільки тих, які вже були з Ним, але й тих, які приймуть Його в майбутньому. Тих прийняти, дати їм місце поміж собою. У 20‑му вірші цього ж розділу написано: «Поправді, поправді кажу вам: хто приймає Мого посланця, той приймає Мене…»
Чи всі сприйняли цей заповіт?
Як це того часу зрозуміли учні, пише євангеліст Лука: «А Іван відповів і сказав: «Учителю, ми бачили одного чоловіка, що Ім’ям Твоїм демонів виганяв, і ми заборонили йому, бо він з нами не ходить». Ісус же йому відказав: «Не забороняйте, — бо хто не проти вас, той за вас!» (Лк. 9:49–50). Не важливо, що він не знаходиться поміж 12‑ма або його немає навіть поміж 70‑ти учнів. Він виконує роботу Божу.
А як нам бути? Чи важливо для нас, із якої конфесії той чи інший?
Власне, це перше, про що ми хочемо знати. Ми не запитуємо, яку працю виконує хтось, але чи він такий, як ми. «Коли Мене приймаєте, то приймайте і того, кого Я пошлю», — каже Христос. Правдива любов не відганяє, не закривається, не обмежується, але каже «просимо», «приймаємо».
Любити тих, які перебувають у нашому колі, неважко. Можна мати прихильність до тих, які приходять, але як бути з таким, як Юда, який зрадив Ісуса Христа? Як бути з тими, які відкидають Бога, налаштовані вороже, готові продати вас за срібняки? Як маємо поставитися до таких?
Подивімося на Ісуса, учімося від Нього. Ісус знав Юдин намір зрадити… Того вечора Він сказав учням, що один із них Його видасть. На Іванове, пошепки поставлене запитання: «Хто це, Господи?», Ісус відповів: «Це той, кому, умочивши, подам Я куска». І, вмочивши куска, подав синові Симона, — Юді Іскаріотському!» За тодішнім звичаєм, якщо господар подавав, умочивши в соус, кусень хліба, то це означало виявлення пошани до гостя. Ісус виявляє терпимість, пошану, дає нагоду одуматися, бо ще є час змінити рішення. Ми також припускаємося помилок, падаємо, і надзвичайно важливо, коли до нас, щоб допомогти й підняти, хтось ставиться з любов’ю, не осуджуючи за помилки.
Отже, Христос сказав до Своїх учнів: «Нову заповідь Я вам даю: Любіть один одного! Як Я вас полюбив, так любіть один одного й ви! По тому пізнають усі, що ви учні Мої, як будете мати любов між собою» (Ів. 13:34–35).
Це і є ознака Христового послідовника. Світ упізнає, що ви навчаєтеся в Христа, не по тому, чи ви ходите в неділю на богослужіння до церкви, чи голосно молитеся, але чи маєте любов і прихильність. Магніт любові притягатиме до вас людей…
Ми можемо запропонувати Христові все, чим володіємо, однак Він не буде вдоволений цим. Любов вимагає любові. Ніщо інше не може бути рівнозначним у цьому випадку. Ніщо не може замінити любові. Ісус Христос підходить до вашого серця й лагідним голосом запитує: «Чи ти любиш Мене?» Що ми можемо відповісти? Як глибоко це питання доторкнулося нашого серця?
ПОСВЯТА
Христос згуртував Своїх учнів довкола Себе на засадах любові. Христос прийшов у цей світ, як Він Сам сказав, щоб послужити людям. Він кликав і готував Своїх учнів також із тією метою, щоб вони служили іншим.
Христос не прагнув зібрати групу людей, щоб тільки разом співати, молитися та слухати проповіді. Його служіння — це особисті стосунки, охоплення всього життя послідовника-учня. Мабуть, ніде в іншому уривку Святого Євангелія не знайдемо, щоб Ісус так вичерпно й глибоко говорив про суть учнівства, як у Євангелії від Луки (14:25–33):
«Ішло ж з Ним багато людей. І, звернувшись, сказав Він до них: «Коли хто приходить до Мене, і не зненавидить свого батька та матері, і дружини й дітей, і братів і сестер, а до того й своєї душі, — той не може бути учнем Моїм! І хто свого хреста не несе, і не йде вслід за Мною, — той не може бути учнем Моїм! Хто бо з вас, коли башту поставити хоче, перше не сяде й видатків не вирахує, — чи має потрібне на виконання, щоб, коли покладе він основу, але докінчити не зможе, усі, хто побачить, не стали б сміятися з нього, говорячи: «Чоловік цей почав будувати, але докінчити не міг». Або який цар, ідучи на війну супроти царя іншого, перше не сяде порадитися, чи спроможен він із десятьма тисячами стріти того, хто йде з двадцятьма тисячами проти нього? Коли ж ні, то, як той ще далеко, шле посольство до нього та й просить про мир. Так ото й кожен із вас, який не зречеться усього, що має, не може бути учнем Моїм».
Збиралося багато народу, які йшли за Ісусом. Чому вони слідували за Ним, яка була причина?
З Євангелія знаємо, що одні слідували за Ісусом, щоб Він їх нагодував. Є і в наші дні такі люди, які підуть за вами всюди, щоб добре їсти й нічого не робити. Інша група людей ішла за Ісусом, бо Він чинив чуда. Було тоді багато таких, які хотіли бачити, як із нічого стає щось, чи то з води стає вино, чи померлий воскресає, сліпому відкриваються очі, чи щось подібне. Їх приваблювала популярність, щось нове, незвичайне, непередбачене. Євангеліст Лука пише, що «ішло ж з Ним багато людей». Так повторювалося щоденно, днями, тижнями й місяцями. Ісус знав серце кожного й мотив, чому вони слідують за Ним.
Але далі написано, що Ісус, обернувшись, сказав їм, хто може і хто не може бути Його учнем. Ісус повторив тричі, хто не може бути Його учнем.
Перший раз Ісус говорить: «Коли хто приходить до Мене, і не зненавидить свого батька та матері, і дружини й дітей, і братів і сестер, а до того й своєї душі, — той не може бути учнем Моїм!» (вірш 26).
Другий раз Ісус каже: «І хто свого хреста не несе, і не йде вслід за Мною, — той не може бути учнем Моїм!» (вірш 27).
І третій раз: «Так ото й кожен із вас, який не зречеться усього, що має, не може бути учнем Моїм» (вірш 33).
Кожного разу Ісус говорить про посвяту, про необхідність узяти на себе зобов’язання, відповідальність. Проаналізуємо глибше ці Христові слова.
У першому разі Ісус каже про наші особисті стосунки. Христос не учить нас ненавидіти ближніх, бути ненависниками, злими до батьків, рідних. Ні! Бо в усій Біблії говориться, як і в Божій заповіді, про любов і пошану до батьків, до своїх рідних. Ісус не заперечує біблійної науки. Зовсім ні. Ісус говорить тут про нашу відданість нашим найближчим у порівнянні з нашим ставленням до Ісуса. Бог, Ісус Христос має бути першим у нашому житті.
Він має бути на першому місці. Ті віруючі, які померли за віру в Ісуса Христа в снігах Сибіру, які сиділи роками у в’язницях, на яких роками чекали діти, жінки й батьки, а багатьох так і не дочекалися, вони теж любили своїх рідних, любили своїх дружин, своїх дітей, батьків, але вірність Христовим принципам для них була важливіша. Христос у їхньому житті був на першому місці. Молодим людям, навіть коли до них прийшла любов, але вони побачили, що одне з них може скалічити духовне життя другого, зашкодити вірі в Христа, краще розірвати стосунки. Спілкування з Христом є важливіше, ніж спілкування з людьми, особливо коли ті люди намагаються посісти перше місце в нашому житті.
Далі Ісус говорить про наші особисті цілі й бажання. У ті часи говорити про хрест означало говорити про смерть. Коли люди бачили, що чоловік у супроводі римських вояків, несучи на собі дерев’яного хреста, іде в напрямку Голгофи, вони знали, що та людина йде на смерть, вона помре. Хрест був символом смерті. Ісус каже, що хто хоче йти за Ним, має сказати «ні» для своїх особистих цілей і бажань, коли вони перешкоджають виконувати Божу волю.
Апостол Павло писав: «Тож благаю вас, брати, через Боже милосердя, повіддавайте тіла ваші на жертву живу, святу, приємну Богові, як розумну службу вашу, і не стосуйтесь до віку цього, але перемініться відновою вашого розуму, щоб пізнати вам, що то є воля Божа, — добро, приємність та досконалість». Він тут говорить, що ми не маємо жити звичаями світського життя, але бути іншими. Християнин має бути прикладом доброго студента, учня, спеціаліста, професіонала, громадянина. Проблема в тому, що ми не хочемо віддати себе на вівтар, на жертовник. Ми ж маємо сказати Господу, щоб не наша, але Його воля була в нашому житті.
В 15‑му розділі Послання до римлян написано: «Ми, сильні, повинні нести слабості безсилих, а не собі догоджати. Кожен із нас нехай догоджає ближньому на добро для збудування».
Правдивий Христовий послідовник не може бути самолюбом, егоїстом. Я вірю, що Бог не вимагає від нас того, чого ми не можемо зробити. Уся проблема в тому, що наша людська природа каже: ми хочемо, щоб було по‑нашому; я хочу йти своєю дорогою, а не Божою. Про це сказав пророк Ісая, що всі ми блукали, як вівці, розпорошились кожен на власну дорогу. Отож, насамкінець, говорячи про наші бажання, доцільно в контексті Христової вимоги поставити собі три запитання й щиро та чесно відповісти на них.
Перше. Чи схвалює Бог мету вашого життя? Якби ви прийшли до Бога з написаними вашими цілями, чи поставив би Він печатку?
Друге. Що важливіше у ваших бажаннях: ваше «Я» чи пошана до Господа?
І третє. Чи ви готові змінити свою мету, коли Бог накаже вам це зробити?
Найбільша вартість нашого життя полягає в тому, щоб слідувати за своїм Творцем, бути Його послідовником і своїм життям впливати на інших, змінювати життя інших для їхнього добра і Божої слави. Нехай допоможе нам Бог бути такими! Амінь.
Леонід Якобчук