Не так давно серед молодих християн була мода носити браслети з чотирма англійськими буквами «WWJD». Це так звані «фєнєчки», тобто аксесуари, які свідчать про погляди людини. (Ця мода з’явилась ще з часів руху «хіпі», та зміст її не змінився й до сьогодні.) Ці чотири букви — акронім від англійської фрази «What would Jesus do?» (українською: «Що зробив би Ісус?»).
Ідея цього запитання полягає в тому, щоб, стоячи перед необхідністю приймати різні рішення в житті, керуватися тим, як Сам Ісус Христос міг би вчинити, якби перебував на місці того, хто вагається[1]. Це була добра ідея, щоби стимулювати молодих людей вивчати Слово Боже й життя Ісуса Христа й застосовувати принципи Біблії в повсякденному житті. Тим більше, що сама Біблія заохочує християн до подібного наслідування: «Отже, будьте наслідувачами Богові, як улюблені діти» (Еф. 5:1).
Проте в реальному житті ми стикаємось із проблемою того, що ніяк не можемо до кінця втілити це веління. Щось завжди стоїть нам на заваді. Здається, і бажання є, і засоби Бог дав, проте настає момент, коли ми розуміємо, що все одно щось іде не так. У чому ж річ? Що ми робимо не так і що йде не так у нашому житті, якщо ті речі, які ми насправді хочемо робити, не виходять?
Потрібно зазначити, що проблема не лише в тому, що в нас щось не виходить, а в тому, що ми не розуміємо, чому в нас це не виходить. Осмислюючи особистість Ісуса Христа, ми помічаємо, що Син Божий не «входить» у жодні наші рамки чи шаблони. Він просто туди не поміщається. Адже ми, живучи у світі форми та шаблону, звикли, що все міряємо по тому, що вже дізнались чи пізнали. Кажучи «автомобіль», ми розуміємо під цим визначенням якийсь транспортний засіб. І хоча в уяві кожного з нас виникнуть різні образи різних автівок, проте всі вони матимуть спільні риси, за якими їх можна ідентифікувати.
Те ж стосується й усіх інших сфер нашого життя — опису емоцій, розумових здібностей, фізіологічних потреб, духовних процесів. Але саме в питанні духовних процесів і наслідування Божих принципів, зразком яких для нас слугує життя й учення Ісуса Христа, у нас відбувається збій.
Рамки
Першою завадою на шляху усвідомлення вчення Христа стають для нас релігійні рамки. Звісно, вони були визначені й прописані для того, щоби привнести в життя вірян порядок і розуміння меж, у яких люди можуть вільно почувати себе. Проте з плином часу ці рамки починають набувати вигляду «залізної завіси».
Із цим стикався в земному житті Ісус Христос, і з цим Він боровся протягом усього Свого короткого пророчого служіння. Наприклад, коли Він побачив недужого, який у суботу сидів у синагозі, то тієї ж миті зцілив його. Це викликало ремствування присутніх. Чому? Чому така реакція на добре діло? Саме тому, що у свідомості євреїв міцно засіла одна думка: субота — це день Божого спокою. І це справді так, це ті рамки, які Бог Сам окреслив для Свого народу. Але Ісус перед зціленням цього чоловіка поставив важливе запитання: «У суботу годиться робити добре, чи робити лихе, життя зберегти, чи погубити?» (Мк. 3:4). Очевидна відповідь пояснювала все.
Слухачі в синагозі промовчали, бо вони знали відповідь, адже Сам Бог, давши рамки суботи, пояснив те, що Він мав на думці, через уста пророка Ісаї: «Якщо ради суботи ти стримаєш ногу свою, щоб не чинити своїх забаганок у день Мій святий, і будеш звати суботу приємністю, днем Господнім святим та шанованим, і її пошануєш, не підеш своїми дорогами, діла свого не шукатимеш та не будеш казати даремні слова, тоді в Господі розкошувати ти будеш, і Він посадовить тебе на висотах землі, та зробить, що будеш ти споживати спадщину Якова, батька твого, бо уста Господні сказали оце!» (Іс. 58:13-14).
Присутні ж бо знали, що головною ідеєю Божого дня було не просто припинення роботи й сидіння в зібранні праведних людей, а можливість відділити себе від повсякденних справ, утілюючи Його закони добра.
Ті рамки, які були на добро, люди перетворили на мури, які не давали можливості їм побачити великий Божий задум. І саме це викликало гнів Спасителя: «І споглянув Він із гнівом на них, засмучений закам’янілістю їхніх сердець…» (Мк. 3:5). І саме це руйнування рамок і стереотипів викликало небувалу реакцію свідків Божого чуда: «Фарисеї ж негайно пішли та з іродіянами раду зробили на Нього, як Його погубити» (Мк. 3:6).
Нам хочеться впорядкованого життя, яке би мало чіткі рамки й межі. І коли щось виходить за ці рамки, то викликає в нас украй негативну реакцію. Це ж стосується й питань духовного характеру. Адже ми хочемо, щоби ті рамки й межі, які ми бачимо в Слові, були природно інтегровані в наше життя. І це добре, я не закликаю не робити цього. Проте з часом ці рамки перетворюються на перепони вільно жити й змушують нас не приймати інших проявів Божої дії в земній історії.
Зрештою це не дає нам можливості повністю наслідувати Христа. Бо він виходив за ці межі, вказуючи на їхню закостенілість і недолугість. І чи це питання суботи, чи спілкування та споживання їжі з грішниками, чи прощення гріхів повії, чи розгін продавців у храмі — усе ламало прийняті в тому суспільстві стереотипи й рамки.
Адже для Христа були важливі стосунки з Богом, а не ті умовності й обряди, у які люди ці стосунки хотіли зодягнути. Для Нього важливішими були люди та їхні душі, ніж ті суспільні догми й рамки, які диктували, з ким можна говорити, а з ким — ні.
Бог указує на гріх релігійності, який поступово починає пронизувати нас. Ми знаємо Слово, ми знаємо, як правильно чинити, говорити й думати — і це стає тими рамками, які не дають нам побачити Бога в заплаканих очах бомжа, у душевному зриві алкоголіка, у революційних метаннях і довгих «патлах» підлітка…
А той Ісус, який жив на землі, — Він і зараз живий і не хоче входити в ті рамки, які ми бажаємо Йому нав’язати. Тому й не виходить у нас іти за Ним, коли прагнемо робити це так, як нам до вподоби. Утім, є й другий ворог, це — формальність.
Формальність
Формальність є підступним і «м’яким» ворогом будь-яких живих стосунків, учинків, бажань. Вона базується на впевненості людини в тому, що виконання якихось дій апріорі гарантує нам певний результат, що у світі є багато таких учинків чи речей, які можна виконувати автоматично і це дасть свої плоди. Проте в духовному світі це не так.
Ілюстрацією може слугувати одна ситуація, описана в 7-му розділі Євангелія від Марка. У Спасителя виникла суперечка з релігійною елітою того часу — фарисеями, — про ритуальне омивання. Усі євреї перед їжею мили руки (і це добре). Вони боялись, що під час подорожі містом чи селом ненароком можуть торкнутись чогось нечистого й таким чином занечистити їжу. Виходячи із такого переконання, вони дорікнули Христові та Його учням, що ті не вмивають руки, на що Ісус досить емоційно відповів: «Послухайте Мене всі, і зрозумійте! Немає нічого назовні людини, що, увіходячи в неї, могло б опоганити її; що ж із неї виходить, те людину опоганює» (14-15 вірші). Так Він звернув увагу людей на те, що формальне виконання Божих заповідей не гарантує їм чистоти перед Богом. Бо пізніше Він сказав: «Чи ж і ви розуміння не маєте? Хіба ж не розумієте ви, що все те, що входить іззовні в людину, не може опоганити її? Бо не входить до серця йому, але до живота, і виходить назовні, очищуючи всяку їжу». А далі сказав Він: «Що з людини виходить, те людину опоганює. Бо зсередини, із людського серця виходять лихі думки, розпуста, крадіж, душогубства, перелюби, здирства, лукавства, підступ, безстидства, завидющеє око, богозневага, гордощі, безум. Усе зле це виходить зсередини, і людину опоганює!» (18-23 вірші).
Формальне виконання Божих слів ніколи не приведе до автоматичного втілення благословень. Не можна схопити Бога за бороду, використовуючи Його ж Слово. Ні ходіння в храм, ні читання Слова, ні багато молитов, ні пожертви, — ніщо не дасть наблизитись до Бога, якщо все це робити, аби лиш робити. Хоча не так! Читання Слова принесе користь: людина знатиме Божі повеління й матиме певне уявлення про характер і волю Божу. Але пізнати це до кінця, зробити частиною життя, яке хотілося б проживати й відчувати від того насолоду, — так не можна. Адже не можна дізнатися, що таке любов, маючи гріховні позашлюбні стосунки…
До того ж, формальне виконання заповідей призводить до непотрібної дріб’язковості. Христос сказав фарисеям: «Горе вам, книжники та фарисеї, лицеміри, що даєте десятину із м’яти, і ганусу й кмину, але найважливіше в Законі покинули: суд, милосердя та віру; це треба робити, і того не кидати» (Мт. 23:23). Вони ретельно відділяли десятину від усіх билинок, які збирали зі свого городу, проте якось (!) забули про суд (тобто справедливість), милосердя та віру.
І ось, ми живемо у час, коли формальне дотримання чи виконання якихось дій піднесено до найвищих висот. Наприклад, якщо ти будеш старанно вчитися, то з тебе вийдуть люди (пишу як батько, що часто ловить себе на тому, що й сам хоче щось подібне сказати синові). Але це не так. Адже хорошою людина стає не тому, що добре вчиться, а тому що в неї добрі серце та характер. А «в люди» вибиваються переважно ті, хто якраз і не дуже добре вчився, але зрозумів, як і кому в цьому світі потрібно підлестити, щоби пробитись нагору.
А в питанні духовного життя формальний підхід — це однозначна смерть живим стосункам із Богом. Про це мало не кричав Христос, коли жив на землі. І, власне, через це й стався Його конфлікт із тими, хто мав би першим вітати такого великого Вчителя, — фарисеями.
Ось ця формальність і завадить нам наслідувати Христа повною мірою. Адже у своїх стосунках із Богом ми настільки звикаємо до якихось речей, що перестаємо помічати й відчувати задоволення, яке мають приносити подібні взаємини. Часто церква для нас перетворюється в щонедільний обов’язок, а роздуми над чимось вічним і нетлінним сприймаються як тяжка повинність. Ми виконуємо все це «на автоматі», свято вірячи, що Господь зарахує нам сам факт виконання.
Дивно, нам самим не подобається, коли до нас ставляться з неприхованим формалізмом. Проте самі ми досить легко перетворюємо багато речей у формальне виконання обов’язків. І це таке видиме протиріччя базується на ще одному ворогові, що не дає нам правильно наслідувати Христа. Цей ворог — гріх.
Гріх
Гріх не тому грішний, що змушує нас грішити (пробачте за тавтологію). Адже гріх — це бажання зробити щось не по-Божому, а на власний розсуд. Гріх базується на тому, що ми хочемо робити лише так, як нам буде добре. І саме це не дає нам можливості наслідувати Бога.
Адже слідування за Богом має свою ціну. Ціну життя. Цього комфортного життя на землі, яке підпорядковане тому, щоби моєму «его» було добре. Усі Божі заповіді, усі кроки за Христом базуються на аксіомі: Бог є Царем і послух Йому є головним у моєму житті. Тобто Його воля, Його Слово, Його повеління є визначальними в прийнятті рішень. Рішень, які змушують мене жертвувати своїм і собою заради Бога.
Нам тяжко йти проти свого бажання комфорту та спокою. Нам легше виконати Божу заповідь так, як нам буде краще, а не так, як каже Бог. Але Його воля — безкомпромісна: «Коли хоче хто йти вслід за Мною, хай зречеться самого себе, і хай візьме свого хреста, та й іде вслід за Мною» (Мт. 16:24). І ця безкомпромісність не просто лякає нас, а змушує шукати шляхи відступу чи, як ми думаємо, іншого прочитання Божих заповідей.
Гріх, прийшовши у світ, породив егоїзм і живиться цим егоїзмом. Його підґрунтя — наші пожадливості, які не дають змоги правильно зрозуміти Божий шлях. Бажаючи йти за Христом, наслідувати Його, ми стикаємось із тим, що нам тяжко робити кроки за межі своєї зони комфорту. Як сказав хтось із великих: «На шляху слідування за Христом наше «его» залишає криваві сліди…» Проте без цих кривавих слідів і постійної боротьби із собою ми не зможемо побачити й очиститись від того, що не дає наслідувати Христа. А без очищення постійно зазнаватимемо поразок на шляху до Божого Царства…
«Невже все так погано?!» — вигукне хтось, прочитавши все написане вище. Не знаю… Я просто дивлюсь у своє серце. Але розумію одне — не знаючи своїх ворогів, я не зможу боротись із ними; і моє бажання слідувати за Христом залишиться самим лише бажанням. А браслет із літерами «WWJD» так і залишиться «фєнєчкою», яка ні на йоту не наблизить мене до Христа та Його чудового Царства. Тоді моє християнство перетвориться на мертву релігію, яку мало хто зможе зрозуміти й мало хто захоче наслідувати.
Проте коли я знаю, що Бог хоче очистити мене для того, щоб я мав живі й повноцінні стосунки з Небесним Батьком і міг виявляти Його красу в будь-якому місці, — я пильнуватиму, щоб ніщо не затьмарило цих стосунків і щоб кожен день я міг крок у крок іти за Тим, Хто віддав Своє життя за спасіння моєї душі.
Олег Блощук
[1] http://uk.wikipedia.org/wiki/W.W.J.D.