Автор Леся Оберван, учитель християнської етики СЗШ № 99 м. Львова
Мета: усвідомити потребу в доброму наставнику, який подає знання та життєву мудрість; виховати любов і пошану до своїх наставників.
Обладнання: Святе Письмо, ікона Ісуса-Учителя, ікони святих, магнітофон, касети, цитати зі Святого Письма.
ХІД УРОКУ
«…Cлава, і честь, і мир усякому, хто чинить добре» (Рим. 2:10)
Приготування. Слава Ісусу Христу!
Молитва «Отче наш» (співано).
«Предвічний Боже, зішли на нас з високого неба Твою Пресвяту Мудрість і просвіти нею наші уми, нехай поведе нас дорогами правди та любові».
Учитель. Дорогі діти, дорогі християни, дорогі брати та сестри в Христі. На славу Божу ми розпочинаємо відкритий урок з християнської етики на тему: «Наставники в житті дитини».
Вступ. Людина народжується двічі: фізично та духовно. «Коли хто не народиться згори, то не може побачити Божого Царства» (Ів. 3:3). Біля її колиски стоять, як земні батьки — батько та мати, так і духовні наставники — це хресні батьки, учителі в школі, духовні наставники в церкві, богопосвячені особи — священики, усі святі, які подають нам приклад живої віри. Вони навчають дитину високих моральних цінностей, мудрості, глибокої поваги до батьків, рідної землі. Та головний Наставник і Учитель для всіх нас — це Ісус Христос!
Розвиток теми. На початок послухаємо розповідь «Зелена Зірка».
Зелена Зірка
Одного разу незчисленні небесні зірочки попросили у доброго Бога, щоб Він дозволив їм відвідати землю, і вирушили в далеку подорож.
Розсипалися зірочки всюди по землі…
Деякі з них впали на купол церкви, інші — на дах сиротинця, ще інші сіли на міську площу, декілька впали посеред квітів, інші — посеред дітей, молоді. Дехто потрапив у притулок для хворих, стареньких людей, решта — до тюрми, лікарні, розсипалися просто по вулицях, школах, дитячих будинках, монастирях. Але що ж? Збентежено споглядали вони на метушню й безлад, чули сварки та плач, бачили незгоду й смуток, горе та смерть.
Тоді вони злякалися й негайно повернулися до неба.
Господь їх питає:
— Що сталося? Чому ви так швидко повернулись, мої любі зіроньки?
А вони відповідають одна поперед одної:
— Ой Господи, як там сумно, як прикро!
— Ми так часто зустрічали незгоду й ненависть серед людей!
— Там стільки смутку й сліз!
— Люди часом навіть не звертають уваги на те, якими гарними є квіти довкола них!
— Матері покидають своїх дітей, діти залишають батьків!
— Усюди хвороби, безлад і непорозуміння!
Бог вислухав їх, а тоді запитав:
— А чи справді всі повернулися? А де ж Зелена Зірочка?
Зорі враз принишкли на хмарах і схилили голівки донизу, щоб подивитися, де ж саме загубилася їхня сестриця.
— О! — сказав Господь, — вона єдина з усіх залишилася на Землі! Так, її місце там. Там, де немає легкого життя, нема справжнього щастя, миру, вірної любові, щирої радості.
Дивіться, ось вона! Лікує хворих, навчає дітей, розраджує пригнічених, розвеселяє засмучених, скликає роз’єднаних. Вона молиться, співає й любить! Зелена Зірочка — це Надія, Життя й Воскресіння для людей! Вона — мій післанець, мій світлий вогник у темряві, який розсипає всім іскорки Божої Любові. Зелена Зірочка буде на Землі сама доти, доки ви підростете, навчитеся любити людей і вирушите їй на допомогу, щоб урятувати цей світ і змінити його на краще… (http://charnetskyj.org.ua/articles/zelena-zirka).
Учитель. Отже, діти, тепер тими зеленими зірочками на землі є наші наставники.
— Скажіть, а хто для вас є першими наставниками в житті? Хто навчає вас робити перші кроки? Хто першим складає рученята до молитви? Хто доглядає, прилучає до школи, переживає всі ваші успіхи та невдачі? Звичайно, це тато і мама! Тому батьків треба завжди шанувати й слухати, бо так Бог сказав у четвертій заповіді: «Шануй свого батька та матір свою, щоб довгі були твої дні на землі, яку Господь, Бог твій, дає тобі!» (Вих. 20:12).
Батькова наука
«Молитва ламає залізо, — навчав мене тато колись, —
Молися, — казав мені, — сину, щоденно і ревно молись…
За себе, за матір, за брата, за наш український народ,
Щоб вистояв він, не загинув в ярмі знахабнілих заброд.
Шануй, сину, тих, що спочили навіки в сибірських снігах,
Невинною кров’ю скропивши свободи жаданої шлях».
— Чи ваші батьки так вас навчили молитися? Якщо так, то це добрі наставники для вас.
— А хто є вашим наставником у школі? Чому треба шанувати учителя і чи легка праця педагога, дізнаємось із наступного вірша.
Учителю
Учителю, який легкий ваш труд,
Коли дитячі очі світяться завзяттям,
Все хочуть вміти, все бажають знати,
Тоді, учителю, легкий твій труд.
Який приємний, вчителю, твій труд,
Коли ти відчуваєш душ єднання,
Збулись у дітях мрії й сподівання,
Тоді твій, вчителю, приємний труд.
Буває, вчителю, святим твій труд.
Коли маленьке серденько дитяче
Відчує біль чужий, з біди чужої плаче,
Тоді, учителю, святий твій труд.
Який важкий, учителю, твій труд,
Коли в очах дітей байдужість бачиш,
Коли і сили, й розум ти даремно тратиш,
Тоді, учителю, важкий твій труд.
П. Савчин
— Дорогі діти, то коли в учителя приємний труд?
У нашому народі здавна плекали особливу повагу до хресних батьків. Бо вони поручились за вас перед Богом: пообіцяли Господу завжди за вас молитися й прийняли відповідальність за вашу доброчесність, тому й повинні виявити турботу про християнське виховання похресника.
— Діти, скажіть, а хто є нашими наставниками в храмі?
Це священики та богопосвячені особи. В українській традиції священик завжди був бажаним у школі, що так потрібно для просвіти майбутнього покоління. Віра та релігія в школі мають бути колискою, де б виховувались побожні, культурні та освічені християни. Відомий французький хімік, лауреат Нобелівської премії Поль Сабатьє сказав: «Природничі науки та релігію протиставляють лише ті люди, які погано обізнані, як у першому, так і в другому».
Послухайте життєву історію з відомої книги Володимира Серемчука «Божий палець».
Сповідь перед ангелятком
— Бабцю, чуєш… Сховай мене, — зі сльозами в очах шептала чотирирічна Мартуся, ховаючи свою кучеряву голівку під полу светра літньої жінки, голова якої хиталася в такт вибоїнам на дорозі. Роки, втома та духота в автобусі заколисували жінку, як дитятко в колисці. Мартуся переполошеними оченятами поглипувала на страшного вуйця, який стояв навпроти і, як здавалося, дивився тільки на неї.
Його обличчя все було покрите шрамами й фіолетово-червоними рубцями, які, ніби п’явки, звисали по цілому обличчю. Лише голубі очі свідчили про його колишню красу.
— Що ти так суєтишся, дитино? — не відплющуючи очей, сонно воркотіла невдоволена бабця.
— Бабцю, бабцю! Сховай мене… Я боюся, — уже вкотре шепотіла внучка.
— Чого й кого ти боїшся? — сонним голосом питала жінка.
— Он того вуйця, — тулилася дитина — Подивися, який він страшний.
— Тихо, безвстидна… Я тебе більше не візьму з собою, як ти будеш такою нечемною. Хіба не видиш, що в нього було якесь горе. Напевно, обгорів, або обморозився.
— Ні, моє ангелятко… Помилилася твоя бабця. Не обгорів я і не обморозився. То Божий палець був наді мною, — дивлячись на дівчинку, лагідним голосом мовив чоловік. — Я хотів би тобі оповісти, дитино, як Бог карає за гріхи і милує каянників. Я тобі розкажу правду, а ти колись виростеш і людям переповіси. Най знають. Будеш слухати мене? То слухай і запам’ятовуй.
— Було це за ворога українського народу Брежнєва, який наказав зруйнувати або спалити всі церкви та хрести. Я тоді в колгоспі був парторгом, і то не яким-небудь, а бойовим, активним. Мені дуже хотілося виконати наказ партії першим. Отож я зібрав усіх комуністів і вночі ми поїхали нищити хрести.
Спочатку ми здіймили хрест, який був встановлений на честь скасування панщини, і на тому хресті я оббив оцей палець. Тоді я сказав, щоб усі йшли по домівках, а наступного дня зранку прийшли в контору. Вранці я заявив, що ми не злодії, щоб по ночах ходити й руйнувати хрести, а чесні комуністи, тому ми зараз беремо потрібну техніку й ідемо до праці. А хто відмовляється — партійний квиток на стіл. Знайшлися такі, що зразу поставили.
Для сміливості ми випили по двісті п’ятдесят, і того дня познімали всі хрести. А ввечері, коли я прийшов додому, мені свербіло й пекло все обличчя. Я обмився холодною водою. На ранок моє обличчя покрилось водяними струпами. З того дня почалось моє поневіряння по лікарнях, науково-дослідних інститутах Одеси, Києва, Ленінграда, Москви. Для мене були відчинені всі двері, але покращення не було. Ще не загоїлися рани, як відкривалися інші. Так було понад двадцять п’ять років. І без людських докорів я зрозумів, що це — Божа кара.
І от, коли дали волю Церкві, я пішов і щиро висповідався. По сповіді поновив усі хрести і те, що не гоїлося десятками років, загоїлося за тиждень.
Запам’ятала що-небудь, лялечко? Отже, колись розкажеш людям, що з Богом жартувати не можна. А тепер подивись, яким я колись був.
Чоловік вийняв фотографії і показав Мартусі, яка вже не зі страхом, а зі співчуттям дивилася на незнайомого вуйця.
— Правда, гарний я колись був? — Дівчинка кивнула головою.
— Даруйте, пане добродію, за запитання. А яка доля інших, що були з вами? — запитала Мартусина бабуся.
— Інших? — ніби сам себе перепитав. — Нас було десятеро, тепер залишилося троє і всі каліки. Інші померли: хто від горілки, хто в результаті нещасного випадку, є й такі, що від розпуки наклали на себе руки. А ті четверо, які здали партквитки, усі живі й здорові.
— А як би ви, пане добродію, жили, якби вам довелося починати все наново? — втрутився в розмову сивоволосий з борідкою інтелігентний чоловік.
— Без сумнівів — так, як мене вчила моя бабця, яка за руку водила до святого храму, — після короткої мовчанки мовив незнайомець. Автобус плавно хитнувся й зупинився.
— Ось і моя зупинка. Будь щаслива, моє ангелятко. Я дозволяю тобі розповісти мою сповідь перед тобою. Люби Бога, а будеш любити Бога, будеш любити всіх.
Коли автобус рушив із місця, старенька жінка, яка досі мовчки сиділа, немов про себе сказала: «Не від віку каліка, не до смерті пан. А який був гордий…»
— Страшної руїни завдав Україні та й цілому світові атеїзм. І не будемо ми щасливі, поки не запровадимо вивчення релігії в школі, — промовив інтелігентний сивоволосий чоловік.
(http://www.truechristianity.info/ua/books/gods_finger_01.php).
Учитель. А хто тепер загоїть ті рани духовні, що вчинив атеїзм, безбожна влада? Це духовні наставники. Тому й треба молитись в тому намірі, щоб Господь послав робітників. Написано-бо: «Жниво велике, а робітників мало» (Лк. 10:2). Одним із тих, хто особливо молився за духовних наставників для свого рідного народу, був український Мойсей — митрополит Андрей Шептицький, який говорив:
«Пам’ятайте, що християнське виховання є більшим добром, ніж усе добро світу.
Як скульптор із глини формує постать мистецького твору, так і духовний наставник працею не менш мистецькою, у м’якому воску дитячої душі виробляє образ і подобу самого Ісуса Христа.
Вони неначе малюють Христову ікону й очевидно, чим більше вкладають вміння, знання, молитви, тим кращим виходить мистецький твір їхніх рук».
Я — християнин
Серед вітрів і бур житейських,
В щоденних клопотах буття
Єдина правда, як зірниця,
Нехай просвічує серця:
Я — християнин. Тая правда
Дає обов’язок мені —
Я мушу з Богом в серці жити
У сонячні і в сірі дні!
Будуймо разом Царство Боже,
Любімо друзів й ворогів,
Єдина церква нам поможе
Пом’якшити Господній гнів.
Тож жиймо, браття, якнайкраще!
Можливо, через це добро
Прозріють вороги — і наше
Життя даремно не пройшло.
Мудрими наставниками Христової віри для нас ще є святі люди, які подали приклад, гідний наслідування.
— Діти, яких ви знаєте українських святих? Це Володимир Великий, княгиня Ольга, святі Борис і Гліб, святі Антоній і Теодосій Печерські, Йосафат, Кирило і Методій, Блж. Миколай Чарнецький.
Та найкращим їхнім і нашим Наставником і Учителем є наш Господь Ісус Христос!
Тому й учні Спасителя кликали Його «Равві», тобто «Учителю» (Ів. 1:38).
Тому часто на іконах зображають Ісуса з Євангелієм у руках, який навчає та благословляє.
«Ви Мене називаєте: Учитель і Господь, і добре ви кажете, бо Я є» (Ів. 13:13). Це той Учитель і Наставник, який ніколи не помиляється. Він сказав про Себе: «Я — дорога, правда і життя» (Ів. 14:6). Він довірив Своє Слово апостолам, Своїм учням, щоб вони продовжили Його вчительську місію: «Тож ідіть, і навчіть всі народи, христячи їх в Ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа, навчаючи їх зберігати все те, що Я вам заповів. І ото, Я перебуватиму з вами повсякденно аж до кінця віку! Амінь» (Мт. 28:19-20).
Запитання до дітей:
- Скажіть, а ми є учнями Ісуса Христа?
- Коли ми ними стали?
- Яку науку заповів нам Ісус?
- Що треба зробити для того, щоб осягнути вічне життя?
Про це дізнаємось, як прочитаємо текст з Євангелія від Матвія 19:16-22.
Читання Святого Письма про багатого юнака.
Отже, запишемо в зошит визначення.
Заповідь — це основа християнської моралі, доброго життя на землі й запорука вічного щастя в небі.
— Діти, скажіть, а по чому можна розпізнати, що це є учні Христа? — По любові.
Христос сказав: «По тому пізнають усі, що ви учні Мої, як будете мати любов між собою» (Ів. 13:35).
Слово
Я віднайти таке хотів би Слово,
Аби душа, що спить, проснулась знов,
Спадали з рук ув’язнених окови,
В скорботнім серці ожила любов,
Сліпий прозрів, а вбогий став багатим,
Яріли щедро радістю думки,
Щоб кожний з нас для іншого став братом
І славив Бога сущого в віки!
— Чому ми маємо бути один для одного братом і сестрою?
— Діти, скажіть, а ви завжди є слухняними учнями? — Бувають і неслухняні.
Так було і за життя Христа. Деякі з фарисеїв, що були в юрбі, сказали: «Учителю, заборони Твоїм учням говорити». Ісус відповів: «Кажу вам, коли оці замовкнуть, каміння кричатиме» (Лк. 19:40).
Тисячі мучеників за віру Христову засвідчили своєю кров’ю любов до Бога. Як сказав Тертуліан, «це є насіння для Церкви». Вони казали, зокрема апостол Павло: «Хто нас відлучить від Христової любові? Горе чи утиски, чи переслідування, чи голод, чи нагота, чи небезпека, чи меч?» (Рим. 8:35).
Ісус сказав: «Ніхто не приходить до Отця, як тільки, через Мене» (Ів. 14:6).
— Діти, а ви хочете прийти до Христа й зустрітися з Ним, як зі своїм найкращим Другом і Наставником? То що треба для цього зробити?
— Відкрити своє серце для Нього, щоб Ісус увійшов і завжди перебував у нас!
Прийміть Христа
Якби були всі вірні Богу,
То б сіяв Бог добро між нас,
Зцілив болючі наші рани
Та дав блаженство вічне Спас.
Коли б жертовно і відверто
Йшли до Ісуса на уклін,
То Він не дав би вам померти,
Підняв би з рабських Він колін.
Свої би здібності розвинув
На славу Божу кожен чоловік,
Та Бог в біді би не покинув
Сиріт і хворих, і калік.
А слабшим всім подали руки
І «Геть!» сказали сатані,
Бог витер сльози б, зняв би муки,
Розвіяв думи би сумні.
Прийміть Христа всі до серденька,
До Бога грішним Він — місток,
Всміхнеться Україна-ненька
До лагідних своїх діток!
Пісня «Бог однаково всіх любить»
Бог однаково всіх любить:
І слабких і сильних,
І великих і маленьких,
І багатих й бідних.
Любить Він безмежно всіх,
Бо ми Його створіння
І з небес зсилає нам
Свої благословення.
Приспів. Бог любить тебе, Бог любить мене,
Бог любить усіх на світі людей.
Він дбає про нас у будь-який час,
Безмежно Бог любить всіх нас.
Наступне ваше завдання полягатиме в тому, щоб намалювати свого наставника.
— Кого зі своїх наставників ви б хотіли намалювати?
Підсумок
— Дорогі діти, хочу побажати всім вам, щоб у вашому житті були лише хороші наставники, які б завжди подавали вам добрий приклад для наслідування та формували у вас духовні та моральні цінності. «Слухайтесь ваших наставників та коріться їм, вони-бо пильнують душ ваших, як ті, хто має здати справу. Нехай вони роблять це з радістю, а не зітхаючи, бо це для вас не корисне» (Євр. 13:17).
— Чи хочете ви помолитись за ваших наставників? Помолимось молитвою митрополита Андрея Шептицького:
«Господи, Господи! Поглянь з неба, подивись і полічи виноград, який посадила Твоя правиця. Нехай всемогутня Твоя рука буде заодно над цим народом, що його Ти полюбив… Розпали в серцях українських наставників духа ревності про спасіння душ. Відкрий перед їхніми очима Премудрість Твого об’явлення і дай їм високе почуття святості Твого діла, до якого Ти їх покликав. Благослови їхню працю і їхні наміри. Хорони їх від усякого лиха, а передусім від смертного гріха. І злучи їх Твоєю благодаттю, щоб Любов’ю були одно — так як Ти, Отче, зі Сином Своїм, і Син з Тобою. Амінь».