Улітку я мала нагоду познайомитися з немолодою вже жінкою, яка приїхала в Україну з Узбекистану. У цій маленькій на зріст кореяночці з притаманними представникам цієї національності рисами обличчя відчувався міцний духовний стержень. Говорила вона не голосно, але переконливо, не надто емоційно, але дуже щиро, не багато, але захопливо. Її хотілося слухати. І про неї хочеться розповідати.
Друзі та знайомі називають її просто — мама Люда. Це багато про що говорить. Проаналізуйте, чи багатьох людей зі свого оточення ви могли б так назвати? Чи багато хто виявляє до ближніх справжню материнську турботу, ніжний догляд, любовне повчання?
Людмила Миколаївна Кім саме така. І це при тому, а може, завдяки тому, що життя її було нелегким.
Я вважала себе проклятою
«До 45 років я вважала себе проклятою. Жила в постійній депресії. Бо з самого дитинства була нещаслива.
Мої батьки народилися в Кореї. Свого часу втекли від японської навали в Росію, на Далекий Схід, а звідти були насильно переселені в Узбекистан. У страшні роки сталінських репресій наш народ зазнав багато горя. Людей без речей і харчів заганяли у товарні вагони, зачиняли й везли на чужину. Там вивантажували просто на болоті й не давали ніякого притулку. Та корейці — живучий народ, вони копали землянки й рубали очерет, щоб їх накрити. Всередині робили плиту й топили її очеретом. Виполювали очерет і садили рис. Таким чином вони піднімали колгоспи.
Я народилася в Узбекистані після війни в 1946 р., була дитиною небажаною й непотрібною. Батько на той час вже три роки тяжко хворів, мама доглядала його й бачила, що він довго не житиме. Але чомусь в неї й думки не було, щоб зробити аборт, скоріше за все цього не хотів Бог.
Коли мені було сім місяців, батько помер. Невдовзі мама знову вийшла заміж, народила ще двох дітей, але дуже скоро розлучилася з другим чоловіком і залишилася сама з чотирма малими дітьми (у мене був ще старший брат). Уявіть собі, яке то було моє життя! Я жила в бідності, в холоді, часто голодувала, хліба не було, їла всяку траву, аби тільки гіркою не була, і сестричкам давала.
Моїм вихованням займався брат, тому що мамі було ніколи, вона з ранку до смеркання працювала. Коли ми ще спали, вона йшла на роботу і поверталася з роботи, коли ми вже спали. Брат виховував мене стусанами та штовханами. Бив тим, що під руку попаде, і завжди принижував, ніколи не знаходив для мене доброго слова. Я завжди була найгіршою, найбруднішою… А ще й характер мала важкий: завжди незадоволена, ображена на когось, всі погані, а я хороша. Таке в мене ставлення було до людей. Я з самого дитинства чула лише погані слова на свою адресу, тому й вважала себе проклятою. А оскільки я в це вірила, то так моє життя і склалося».
Після десятирічки Люда двічі намагалася вступити до вузу, але й тут її спіткала невдача. Вийшла заміж, народила трійко дітей. Разом із чоловіком Едуардом дала дітям дуже гарні імена: Мирослава, Дмитро, Любов. На жаль, на той час в їхньому домі не було ні слави, ні миру, ні любові. Чоловік щодня пив. Невдовзі й Люда заохотилася до спиртного. На дітей мало звертала уваги, не цікавилася їхнім життям, їхніми інтересами (але Бог милував і вони виросли розумними і добрими людьми). Почала хворіти, радикуліт скрутив так, що вже й працювати не могла. Як далі жити?
«Тричі намагалася накласти на себе руки, але Бог не допустив, щоб я померла. Один раз хотіла повіситися: мотузка порвалася, я впала й сильно забилася, почала плакати. А потім кажу: «Навіщо я живу? Хіба це життя? Як тварина існую, ніякої мети, ніякого сенсу, інтересу. Боже, чому Ти не даєш мені померти?» А в Бога ж не вірила, була затятою атеїсткою. Зате вірила в комунізм, від усього серця вірила і чекала, наївна, коли ж він прийде».
Та настав момент, коли все змінилося. У мороці проклятого гріховного життя засяяв промінь Божої правди й нещасне розбите серце зцілила любов Ісуса Христа. Сталося це не в храмі і навіть не вдома, а на кавуновому полі.
Почута молитва
«Хоча ми з чоловіком не ледарювали, тяжко працювали на землі, але з боргів не вилазили. Кілька неврожайних років поспіль, борги зростають, ми живемо в страсі перед тими людьми, яким винні гроші. Але через безвихідь я вирішила ще раз ризикнути: зібрала бригаду, позичила чималу суму, і ранньою весною ми поїхали в іншу область вирощувати ранні кавуни. Приїхавши туди, посадили дуже хорошу розсаду кавунів, і сходи були хорошими. Настав час, коли згідно з технологією вирощування кавунів над кожною лункою потрібно було робити дірки в захисній плівці. І от коли були вже зроблені всі дірки, на полі зірвався шквальний вітер. Мої помічники побігли в укриття, а я стояла посеред поля, дивилася на надуту плівку, яка ось-ось могла зірватися, і думала, що це — кінець. Зараз вітер зірве плівку, сходи померзнуть, уся наша праця нанівець, і мені доведеться повертатися додому з іще більшою сумою боргу. І тоді я, невіруюча людина, підняла очі до неба, простягнула вгору руки й заволала: «Боже! Ти Всемогутній Бог, я знаю, що Ти все можеш! Боже, Ти ж бачив, як я хвора працювала. Боже, Ти ж знаєш, скільки грошей я витратила на ці кавуни. Боже, невже Ти вигубиш такі хороші кавуни? Боже, зупини вітер!»
І Бог зупинив вітер. І так Він дав мені віру. Це Він уклав у мої уста молитву, бо ж як я сама могла говорити такі речі? Три Імені я дала Богові — Всемогутній, Всевидячий, Всезнаючий. Після того, я не лише сама повірила в Бога, але й почала всім говорити: «Бог є, Бог є! Я помолилася до Бога — і Він мені допоміг». Цілий рік я ось так свідчила про Бога, а про Ісуса Христа я нічого не знала і не чула».
Ісус Христос — Бог Всемогутній
Рівно через рік трапилася наступна подія. Людина молодша дочка Люба, яка відвідувала гурток корейських танців, запросила маму прийти в школу на її виступ. «Мамо, приходьте. Сьогодні до нас прийдуть гості і ми будемо для них танцювати та співати. Хоча б один раз прийдіть, мамо, подивитеся, як ваша дочка танцює».
Люда погодилася й ніколи не пошкодувала про це, тому що не лише побачила виступ доньки, але й почула слова життя від місіонерів, які приїхали з Південної Кореї. Один з них — відомий музикант і співак, другий — лікар-кардіохірург. Спочатку вона дуже здивувалася, що такі знамениті, талановиті, інтелігентні, розумні, багаті люди говорять, що вони грішники. Але слова про Спасителя торкалися серця, і вона вирішила обов’язково піти на богослужіння в церкву.
Так і зробила. Перша в житті проповідь, яку вона чула, була про те, як Ісус Христос зцілив біснуватого, вигнавши з нього легіон демонів. І тоді Людмила чітко зрозуміла, що Ісус Христос — це Той самий Всемогутній, Всезнаючий і Всевидячий Бог, Який допоміг їй на кавуновому полі. Вона звернулася до Нього з молитвою покаяння, сповідувала всі свої гріхи й запросила в своє серце. Радість від цих подій неможливо описати. Здається не йшла, а летіла. І хоча була вже пізня година, як та самарянка, побігла розповісти друзям, що з нею трапилося. А потім приїхала додому, чоловікові розповіла, що в Ісуса Христа увірувала. Він обурився: «Ти що, з глузду з’їхала, ти що, росіянкою стала? Ти — зрадниця. У нас, корейців, бог Будда, а Ісус — російський Бог». Тоді вона зателефонувала до своєї сестри Алли: «Алло, я в Ісуса Христа увірувала». Алла відреагувала так само, як і чоловік: «У нас всі предки, батьки, в Будду вірили, а ти в російського Бога, Ісуса Христа, увірувала».
Потім зателефонувала подрузі: «Любо, я в Ісуса Христа увірувала!» І так усім своїм родичам і знайомим.
Учитися ніколи не пізно
Відтоді життя Людмили докорінно змінилося. Навколо ті ж самі люди, ті ж самі обставини і навіть ті ж самі хвороби, але з’явилася радість і надія. Людина, яка ніколи не знала батьківської турботи, яка все життя мріяла мати тата, знайшла Небесного Батька, який, виявляється, давно чекав на неї. Він не пожалів Сина Свого Ісуса Христа, щоб дарувати їй вічне життя. А ще — величезне бажання вчитися. І навіть вік не став тут на заваді.
«Мені подарували Біблію. День і ніч читала Новий Завіт, така була спрага за Словом Божим, так я його полюбила. Щоб я не робила, а думками линула до Слова. Намагалася будь-яку роботу виконати якнайшвидше, щоб почитати Біблію.
З того часу я стала свідком Ісуса Христа, Бог дав мені цей дар — дар благовісника, а потім дар євангеліста, дар місіонера. Коли я прочитала книгу Р. Ернеста «Апостол Павло», мені здавалося, що дух апостола Павла в мене ввійшов. І з того часу мені весь час хочеться йти туди, де люди не чули про Христа, і свідчити їм.
Минув ще один рік, і я вступила на навчання в духовну семінарію. І мої духовні наставники, і я сама розуміла, що буде важко, що я ще духовне немовля, але ми не могли опиратися Богові, а Він кликав мене по-особливому. У мене було живе спілкування з Богом. Я ніби чула Його голос, що Він казав, що я маю робити. Іноді я спочатку не погоджувалася, а потім просила пробачення і виконувала все те, що Він мені доручав.
Така ситуація трапилася у Владивостоці. Я поїхала туди, щоб засвідчити про Ісуса Христа своїй старшій доньці Мірі. Вона повірила, покаялася, я привела її в церкву, але ще чотири місяця духовно зрощувала її: навчала, як потрібно читати, роздумувати та вивчати Слово Боже, як жити за Словом. За цей час у нас утворилася біблійна група з дванадцяти чоловік при корейській церкві. Пастор цієї церкви запропонував мені: «Поїдьте, умовте свого чоловіка, щоб він приїхав разом з вами. Ми для нього знайдемо тут роботу, а ви будете займатися навчанням. Про фінанси не турбуйся, я буду вас підтримувати, допомагати». Я була невимовно щаслива й прийняла це, як від Бога. Думала, що це воля Божа, що Бог хоче, щоб я там служила. Там жили мої родичі, знайомі. Навіть нехристияни говорили: «Людо, переїжджай. Ми тобі допоможемо церкву організовувати. Приїжджай з Едиком. Приїжджай!» Я така рада, дякую та співаю Богові. А вранці під час тихої години з Богом, читаючи Біблію, Дії 20:28, чую голос Божий: «Людо, повертайся в Узбекистан і служи узбекам». Мені було дуже важко погодитися з цим, але Господь тричі повторив Своє повеління. Нарешті я сказала: «Гаразд, Господи. Пробач, що я неправильно зрозуміла Твою волю. Якщо не Твоя воля, щоб я залишалася в Росії, я поїду в Узбекистан, буду служити узбекам».
Я відчула себе сильною, як лев
З того часу минуло 17 років. Десятки людей (чоловіків та жінок, молодих і літніх, корейців, таджиків, казахів, узбеків, татар) пізнали живого Бога й прийняли Ісуса Христа завдяки служінню Людмили Кім. Величезною радістю для неї стало навернення в християнство її чоловіка та всіх дітей. Господь учинив згідно зі Своєю обітницею: «Віруй в Господа Ісуса, і будеш спасений ти сам та твій дім» (Дiї. 16:31).
«Я благовістила знайомим, сусідам, говорила просто, як сама вірила, і вони приймали, цілими сім’ями приймали! Але ще якийсь час у них залишались мусульманські традиції. Вірують в Ісуса Христа і в Мухамеда. З радістю приймають хрещення, але практичні кроки за Христом дуже повільні та важкі. Та згодом вони стають переконаними й мужніми християнами. Тепер ніяке гоніння для них не страшне. За ці роки вони багато постраждали. На жаль, для родичів ці люди є зрадниками своєї віри».
У мусульманській культурі жінці непросто спілкуватися з чоловіками. Але з Божою допомогою Людмилі й це вдавалося. І першим чоловіком, якому вона докладно розповіла Євангелію, який увірував у Ісуса Христа, покаявся і став її учнем, був її рідний брат.
«Це той самий брат, який виховував мене в дитинстві, який дуже жорстоко до мене ставився, якого я боялася все життя. Він на чотири роки старший від мене.
Він пройшов сувору життєву школу: працював у міліції, сидів у в’язниці, після звільнення став тренером тхеквандо. І одного разу Бог послав мене до нього. Я почала молитися і говорити: «Боже, я його боюся», а Бог: «Іди». Я вже йду, але продовжую молитися: «Боже, я боюся». І знову тверде повеління: «Іди!» Мені важко було на кнопку дзвінка натиснути, але все ж наважилася. Брат відчинив двері й зустрів мене дуже радісно та гостинно, запропонував чаю, я погодилася, а сама думаю, як розмову про Бога розпочати. Зібралася з думками й кажу:
— Борисе, ти знаєш, чому я тут в такий пізній час?
— А чому?
— Бог мене послав до тебе. Він тебе любить і хоче тебе спасти.
— Так.
Він це сказав, як маленьке дитя, так спокійно й довірливо. У цей момент у мене зник усякий страх, я відчула в собі Божу силу, немов я могутній лев, а мій брат — ягнятко. І ось так він з моїх рук, з моїх уст прийняв Євангелію.
У мене є така звичка, що коли я свідчу людям і вони через мене приходять до Ісуса Христа, то я повинна їх духовно зрощувати, це мої духовні діти. І мій старший брат став моєю духовною дитиною. Рік я до нього постійно їздила й проводила з ним заняття, навчала співати духовні гімни. Відразу привела його в Ташкентську церкву. Потім брат пішов навчатися в духовну семінарію, закінчивши, сам почав проповідувати, церква вибрала його дияконом. Брат був першим чоловіком, якому я благовістила Слово Боже.
А ще був дідусь, якому було років 75. Теж цікаво Господь улаштував.
Мене покликала його внучка помолитися за її хвору бабусю. Я прийшла до них. Ми спілкуємося, звичайно, я розповідаю Євангелію для бабусі, і тут приходить дідусь із мечеті з намазу. Я спочатку знітилася, подумки молюся, але дідусь такий добродушний, а Господь дає на розум: «Починай спочатку». Дідусь сів біля ліжка дружини, і я знову почала про Ісуса Христа розповідати. Аж тут забігають їхні три дочки. Думаю, що ж це таке, в мене сьогодні нічого не вийде. Що ж робити? І знову починаю все спочатку. Познайомилася з усіма. Приходять ще три невістки. Сини на роботі, бо то був літній період, чоловіки поїхали на заробітки, і невістки забігли до бабусі з дідусем. І так вісьмом людям я розповіла, для чого в цей світ прийшов Ісус Христос, яку науку Він приніс і як Себе в жертву за наші гріхи віддав. Після цього всі, окрім бабусі, стали на коліна, просили у Бога прощення гріхів і прийняли Ісуса Христа своїм Господом і Спасителем. Я подарувала їм Новий Завіт.
Згодом я дізналася, що цей дідусь ще кілька років прожив, через нього його син увірував і ще кілька людей, які в палаті в лікарні з ним лежали, коли він хворів. Ось так розповсюджувалася Блага Звістка».
Християн прирівняли до терористів
Але не завжди все було гладко і просто. Шлях християнина на цій землі ніколи не встелений квітками, вузька стежина слідування за Христом часто буває тернистою. Людмилі довелося і досі доводиться переживати гоніння за віру в Ісуса Христа.
Після того, як вахабітські терористи організували п’ять вибухів у Ташкенті, президент Узбекистану видав указ про заборону несанкціонованих зібрань більше ніж п’яти людей. Таким чином, зібрання домашніх церков, молитовні групи, групи біблійного навчання, які проводилися не в офіційно зареєстрованих приміщеннях, а по домівках, на квартирах, виявилися поза законом. До християн почали ставитися як до терористів.
Культові споруди християн закривають, узбецькі християнські церкви не реєструють, вважаючи це прозелітизмом, дозволу на проведення євангелізаційних заходів не дають, а коли християни роблять це самовільно — штрафують, арештовують, судять тощо.
Але ж діти Божі не можуть жити без спілкування, не можуть не свідчити про свого Спасителя, мають потребу в навчанні, тому й збираються потай. Великі церкви розділили на сімейні групи. Усі разом збираються раз на місяць десь на природі, на березі річки, у горах, там проводять причастя, хрещення.
Проти мами Люди відкрили три судові справи, інкримінуючи їй прозелітизм, незаконне розповсюдження християнської літератури та проведення несанкціонованих богослужінь. Але, слава Богу, цього разу все закінчилося штрафами.
Моя остання місія
Коли ж служіння в Узбекистані для мами Люди стало майже неможливим, а сидіти склавши руки вона не могла, Господь покликав її в інше місце.
«Мене, прокляту жінку, Ісус Христос підняв, обмив Своєю дорогоцінною кров’ю і назвав Своєю дочкою. Для мене це таке велике щастя, я готова померти, йдучи за Ним. Я хочу підкорятися Ісусові. Зараз Він дає мені бажання служити в Криму і проповідувати Євангелію кримським татарам. Моліться про те, щоб це було можливе, щоб вони відкривали свої серця для Ісуса Христа.
Моя мета — благовістити й робити людей учнями Христа, зрощувати лідерів, міцних християн серед кримських татар. Буду робити це, скільки матиму сил. Я думаю, що це моя остання місія для кримських татар.
Я стара жінка, мені 67 років, немічна, хвора, але відчуваю себе щасливою, тому що така благословенна доля випала мені, що я залишила рідне місце, своє житло, улюблених онуків і пішла туди, куди повелів Господь. Бог робить у моєму житті чуда. Він так само може використати й благословити кожного, хто слухняний Йому».
Надія Доля