«Із усіх мистецтв, що є, найважливішим для нас є кіно…» – такий девіз був у вождів соціалізму після жовтневого перевороту. Проте мало хто знає закінчення цієї фрази. А повністю вона звучить так: «Із усіх мистецтв, що є,найважливішим для нас є кіно, з погляду на тотальну безграмотність народних мас».
Важко переоцінити вплив і силу кінострічок на формування світогляду простих людей. Це розуміли тогочасні «вожді пролетаріату» і якнайповніше використовували потенціал кінематографу для політичної пропаганди своїх ідей.
Цей вираз актуальний і сьогодні. І, хоча, з неграмотністю покінчено, проте ми маємо іншу ситуацію у нас в країні: багато людей не любить читати, не уміє переосмислювати прочитане і не працює над своєю самоосвітою, вважаючи, що рівень середньої освіти достатній для спокійного і нормального життя. Ми перетворились на суспільство споживачів готових відповідей і штампів мислення. І в такій ситуації кінофільми починають відігравати надзвичайну роль. Адже вони стають тим формуючим фактором, який найперше впливає на світогляд людей.
У царині кіноіндустрії цей факт давно відомий. І тому почалась ера фільмотворення, комерціалізації мистецтва і догоджання смакам пересічного глядача. Не дивно, що на останньому Канському фестивалі, не зважаючи на проголошену незаангажованість і аполітичність, більшість фільмів, що перемогли, піднімали питання сексменшин. Це вказує на те, що цей вид мистецтва спирається більше на споживацький інтерес, ні ж на ідею формування цінностей у свідомості людей. Переважно вони ідеалізують і схвалюю те, що у цьому світі вважається чеснотами: кар’єризм, руйнування авторитетів й ідею взяти від життя усе, що лише можна.
Тому на їх тлі, немов білі ворони, поступають фільми, які пропагують добро. справедливість, віру у незаперечні авторитети. І хоча ці фільми поодинокі, поте саме вони спричиняють резонанс у суспільстві. Одним із таких фільмів є картина «Прощення амішів».
Ця стрічка знята за реальними подіями, що відбулися у середовищі невеликої релігійної групи амішів. У жовтні 2006 року в школі «Нікель-Майнс», штат Пенсільванія, озброєний чоловік учинив стрілянину. Він убив п’ятьох дітей, поранивши ще п’ятьох. Пізніше він був схоплений і засуджений. Але не це викликало реакцію суспільства, адже на сьогодні, як це не сумно констатувати, подібні випадки не поодинокі. Вразила людей реакція самих амішів, які, прийшовши на суд, повідомили всіх присутніх про те, що вони прощають цього бідолашного. Така нелогічна поведінка, безумовне прощення і небажання поквитатись із убивцею викликали бурю в американському суспільстві. Про це писали газети, говорили на ток-шоу і просто теревенили у кав’ярнях. Багато людей не могли зрозуміти, що стало підґрунтям такого надлюдського прощення.
Слід зазначити, що ми говоримо про американське суспільство, яке, апріорі, вважається християнським. Хоча, на це можна лиш сказати, що більшість християн, які вважають себе такими, давно забули, що означає жити відповідно до заповідей Ісуса Христа, і лише в історичному контексті вважають себе послідовниками вчення Спасителя Ісуса Христа. Адже ми живемо більше за заповіддю «око за око», ніж за словами Христа «любіть один одного». Власне, кінематограф відіграв тут важливу роль. Бо саме у стрічках, які транслюються сьогодні, ми бачимо те непрощення, той глум над приниженими, те висміювання доброти, яким живе суспільство сьогодні і яке популяризується із екранів.
Резонанс від справи був настільки великим, що весною 2010 року вийшла стрічка «Прощення амішів», яка розповідає про ті події. В ній через призму роздумів і поглядів на життя засмученої матері Іди Нрейбер, через біль інших спустошених кривавим вчинком сімей, автори розважають і досліджують вражаючу реакцію амішів на жахливу подію і, в результаті, їх прощення і співчуття до убивці. Через цей фільм люди поринають у культуру, побут і віру амішів і можуть зрозуміти, що стало причиною такого непересічного для цього світу рішення.
Проте для наших читачів слід розповісти, хто такі аміші і в чому полягає їх відмінність від інших людей. Історія виникнення цього релігійного руху починається в бурхливі часи Реформації. Із загальної маси протестантів кінця XVI – початку XVII ст. виділилась частина людей, здебільшого німецьких анабаптистів, які були послідовниками Якоба Аммана, або Аміша. Бажаючи жити святим життям і вірячи в те, що багато протестантів ухилилось від простого вчення Ісуса Христа, будучи прихильниками більш суворої церковної дисципліни, вони організували свою закриту спільноту, яке через деякий час почали називати амішами, за ім’ям їхнього лідера.
Маючи чіткі правила життя, ці люди не хотіли змішуватись з іншими протестантами, щоби уникнути «впливу світу». Проте, саме за свою кардинальну позицію, в тогочасній Європі вони часто були переслідувані і незрозумілі. І тому в 1712 році, після чергових гонінь, значна частина амішів переселилась в Америку, штат Пенсільванія, бажаючи там створити своє, унікальне суспільство. Процес переселення розтягнувся аж до 1865 року. І в результаті цього в штатах Пенсільванія, Огайо, Іллінойс, Нью-Йорк Айова, а також на півдні Канади утворилась ціла мережа поселень амішів, які вели закритий спосіб життя і не бажали змішуватись з іншими поселенцями.
На сьогодні ця релігійна течія вважається однією із найбільш закритих у християнському середовищі. Самі аміші не ведуть місіонерського служіння, не нав’язують своїх поглядів оточуючим і не стверджують, що їхній стиль життя є найкращим. Проте в суспільстві, що страждає на дефіцит чіткої позиці і перехідних цінностей, така поведінка є викликом тому ліберально-толерантному світогляду, який панує в Сполучених Штатах.
Послідовники Якоба Аміша не використовують техніки, вважаючи роботу на землі своїми руками виконання слів Господа (Бут.3:19), не користуються здобутками сучасного світу (автомобілі, телефони, електроенергія), зодягаються у просте вбрання із домотканого полотна, не будують храмів, а проводять богослужіння «на дому». Деякі із їхніх переконань досить смішні: не користуватись пластмасовими ґудзиками, а лише дерев’яними, бо це – продукція світу цього; не голити бороди, але голити вуса, адже вуса – це ознака світу. Деякі з переконань вражають надмірною суворістю як на сьогодні. Наприклад, «орднунг» (порядок) – перелік релігійних і громадських правил, за якими живе громада і за виконанням яких слідкує старійшина общини. Усі вони побудовані на Біблії і слугують досягненню праведного життя перед Богом. Або «мейдунг», вигнання навіки із общини того, хто порушив ці правила. Проте всі вони спрямовані на те, щоби зберегти здоровий дух общини і не дати спокуси іншим членам жити неправедним життям. До підлітків застосовується правило «румспрінг» – коли в молодому віці надається можливість вибрати одне із двох: або стати частиною общини, або навіки покинути її.
Сучасному читачеві такий порядок речей видасться атавізмом і пережитком минулого. Але ми повинні пам’ятати, що ці правила були вироблені і спрямовані в першу чергу на досягнення єдиної мети – праведного життя перед Богом. Адже до сьогоднішнього дня аміші, насамперед, релігійне, а не просто громадське об’єднання людей. Їх єднає бажання поклонятись Богу і, так як вони вважають, виконувати Його заповіді.
Саме довіра Богу і бажання втілити Його заповіді лежить в основі всіх вчинків амішів. Бо без такої віри неможливе свідоме зречення від «цінностей» цього світу, неможлива посвята такому способу життя і не вдасться щоденне слідування Божим заповідям. Саме така віра й штовхнула згорьованих убивством людей пробачити вбивцю, адже вона спирається на слова Бога: «Мені помста належить, Я відплачу» (Євр.10:30). Саме вона штовхає людей своєю добротою, любов’ю і прощенням перемагати зло, руйнувати задуми сатани і відкривати всепрощаючу любов Бога.
Для нас це дивно, незрозуміло і не має сенсу. Але, можливо, ми сьогодні настільки відхилились від ідеалів Христа і Його Слів, що не можемо осягнути їх глибину, їх революційну новизну і вражаючу дію? Можливо, нам потрібно зупинитись і переосмислити наше ставлення до того, у що, як нам здається, щиро віримо?
І ще. Дивлячись на життя своїх батьків, учителів, служителів, молоді аміші самі вчаться, на їхньому прикладі, цієї всеохоплюючої милості і посвяти. І це – найкраща школа життя, яку можна запропонувати для нашого сфілософствуваного й демагогічного суспільства. Адже практичні дії є найкращою школою для молоді, є сферою формування дієвих навичок життя і побожності, є середовищем, де формуються майбутні цінності життя.
Переглядаючи фільм «Прощення амішів», зауважив, що незважаючи на своє, досить скептичне ставлення до їхньої «втечі від світу», я все ж таки хотів би, щоби більшість тих, хто напряму впливає на моїх дітей, мали подібні Вічні переконання, які б штовхали їх іти всупереч обставинам, які б вчили любити Бога понад усе і які б могли ламати стереотипи мислення, котрими ми живемо і, які, не задумуючись, передаємо підростаючому поколінню. Мені хотілося б щоб ті, хто вчить моїх дітей, самі були світочами побожного життя і незламної віри у всемогутність Бога.
Олег Блощук