Одного разу в Берліні, заблукавши й уже добре втомившись від пошуків транспортного шляху до місця призначення, я почув знайому слов’янам мову — російську. На той момент усі історично-політично-націоналістичні бар’єри стосовно «північного двоюрідного брата» втратили будь-яке значення, і зустріч зі «знайомими незнайомцями» принесла радість і надію: з їхньою допомогою я досягну мети. І хоча виявилося, що вони такі ж «загублені», як і я, спільне «горе» стало легшим.
Зараз ми не будемо розглядати питання міжнародних та міжнаціональних відносин, а спробуємо з’ясувати, що зумовлює наше особисте ставлення та дії до свого, спорідненого чи «чужого» народу? Чому і в яких ситуаціях ми приймаємо рішення говорити й діяти так чи інакше? Чому, живучи в Україні, ми нарікаємо на українців і українську владу, але вихваляємо «інших», які відповідають нашим стандартам та уяві про нормальних людей? Чому, опинившись на чужині, починаємо шукати «своїх», і нам стає приємною українська мова, цінною українська історія, важливим українське чи споріднене коріння, загалом — БАТЬКІВЩИНА й усе БАТЬКІВСЬКЕ?
Насправді, це непрості дилеми для наших сердець, щоб відповісти на них однозначно, швидко і в журнальному форматі. Пропоную звернутися до Біблії у пошуках відповіді на питання: «Як любити свій народ?» і «Чому потрібно любити свій народ?».
Найперше, я — українець, і це не випадковість. Ніхто з нас не обирав батьків. Навіть батьки не обирали нас. Не лише Писання, але й здоровий глузд підказує нам, що ми обмежені в багатьох аспектах життя. «Бо Ти вчинив нирки мої, Ти виткав мене в утробі матері моєї…» (Пс. 138:13). «І ввесь людський рід Він з одного створив, щоб замешкати всю поверхню землі, і призначив окреслені доби й границі замешкання їх…» (Дії 17:26). Ніхто з нас не стежить за постійним відновленням мільярдів клітин у нашому організмі. Ніхто з нас не знає, коли наступить його остання година. Якщо ми віримо слову, що воно Боже, а не вигадане людьми, ми побачимо деякі загальні причини, чому ми українці і яке наше призначення.
У Вавилоні Бог змішав мови («Тож зійдімо, і змішаймо там їхні мови, щоб не розуміли вони мови один одного. І розпорошив їх звідти Господь по поверхні всієї землі, і вони перестали будувати те місто. І тому то названо ймення йому: Вавилон, бо там помішав Господь мову всієї землі. І розпорошив їх звідти Господь по поверхні всієї землі», Бут. 11:7–10), після чого сформувалося розмаїття народів і націй. А все, що відбувається, відбувається згідно з Божим задумом, щоб творіння розуміло, хто є Бог і який Він. «Ради Себе, ради Себе роблю, бо як буде збезчещене Ймення Моє? А іншому слави Своєї не дам» (Іс. 48:11).
Раніше я задумувався, чому я не американець чи не західний європеєць. Тепер, з допомогою Писання, усвідомлюю, чому я — українець. Тому що так вирішив Бог, і це найкраще покаже, як мені, так і іншим, що Він є Господь і доля не в моїх руках, і не в руках випадковості.
Крім того, «мішенню» Бога стосовно мене є моє серце, а не влаштування обставин життя на мій смак. «Для срібла топильна посудина, а горно для золота, Господь же серця випробовує» (Пр. 17:3); «І знаємо, що тим, хто любить Бога, хто покликаний Його постановою, усе допомагає на добре. Бо кого Він передбачив, тих і призначив, щоб були подібні до образу Сина Його, щоб Він був перворідним поміж багатьма братами» (Рим. 8:28–29). Бог поміщає мене в таке середовище, у якому найкращим чином досягатиме змін у моєму серці, щоб, як і було задумано, я найкращим чином міг указувати своїм життям на свого Небесного Дизайнера. Наприклад, чи любить Бог українців? Звісно так! Чи проявляє Він Свою любов до нас наочно? Беззаперечно! Він щодня дає нам дихання та серцебиття, зберігає від таких стихійних лих, які руйнують землі інших народів. Нас не накриває «цунамі Тайланду» і не змітає «ураганами США», ми не провалюємося крізь землю від «землетрусів Китаю», наші ліси не «горять яскравим полум’ям Росії». Отож, мати змінене серце і вказувати на Бога — означає виражати своїми словами і вчинками доброзичливість до свого народу, а не ворожнечу, любов, а не ненависть, терпеливість, а не подратування.
Урешті-решт панорама Книги Об’явлення зображує нам останній мазок, коли перед Божим престолом на небесах постане «натовп великий, що його зрахувати не може ніхто, з усякого люду, і племен, і народів, і язиків» (Об. 5:9; 7:9) — і українців також. Будемо ми стояти окремо народ від народу чи перемішано, буде нас більше, ніж інших, чи менше, усі викуплені Христом принесуть своєму Батькові велику славу. Усі визнають Бога таким, як Він є, без домішок власної уяви, і зрозуміють, як Він проявлявся в нашому житті. Нехай розчаруються шовіністи й космополіти, адже тоді, перед обличчям Святого, їхня віра втратить надуману привабливість. Адже Той, Хто створив мене українцем, учинив мене і святим, незалежно від моєї національності та расової приналежності, але в Ісусі Христі. «Нема юдея, ні грека, нема раба, ані вільного, нема чоловічої статі, ані жіночої, бо всі ви один у Христі Ісусі!» (Гал. 3:28).
Отож, як же нам тепер ставитися до своїх кровних родичів, любих українців?
Писання однозначно осуджує як упереджене ставлення до людей (навіть за критерієм національності), так і лицемірство стосовно них. Візьмемо, наприклад, Мойсея, Самуїла, Павла і навіть Христа. Чому вони були патріотами Ізраїлю? Перший заступався за свій народ перед Богом, коли багато людей гнівили Його в пустелі (Чис. 14:1–25). Другий не допускав припинити своє молитовне й проповідницьке служіння народу навіть попри їх свавілля (1 Сам. 12:22–25). Третій був у великому смутку й муках серця за свій народ, бо вони не приймали Христа: «Бо я бажав би сам бути відлучений від Христа замість братів моїх, рідних мені тілом» (Рим. 9:1–5). А Христос прийшов до вибраного Богом народу і, хоча Його не прийняли як Месію, вмирав за «своїх» і воскрес, аби спасти їх (Ів. 1:11–13). При цьому, необхідно зазначити, що ставлення до свого народу у цих особистостей залежало від Божого ставлення. Тому й наше ставлення до свого народу чи до того ж Ізраїлю мусить базуватися саме на Божому. Чи можна посперечатися з Богом? Адже Він Сам вирішив кого і як любити.
Господь бажає і наказує, щоб ми любили всіх людей: чи вони є для нас найліпшими друзями, чи запеклими ворогами. Любов — це не щось абстрактне. Любов — це не тільки почуття. Любов — це рішення, тому що Господь каже: «Любіть ворогів!» (Мт. 5:44). Любов — це конкретна справа, словом чи ділом. Ми «повинні» любити свого ближнього, і це проявляється в адекватних словах і діях. «Діточки, любімо не словом, ані язиком, але ділом та правдою!» (1 Ів. 3:18).
Наприклад, будьте привітними до своїх співвітчизників («А раб Господній не повинен сваритись, але бути привітним до всіх…», 2 Тим. 2:24). Якими б вони не були у ваших очах, вони залишаються людьми, як і ви.
З належною повагою ставтеся до культури свого народу, якщо вона не суперечить істині Божого Слова й не веде до гріха. Цінуйте українську історію і мову, хоча б тому, що ви проживаєте в Україні, але не підносьтеся над іншими людьми через свої знання, переконання чи «переваги». «Отож, коли є в Христі яка заохота, коли є яка потіха любови, коли є яка спільнота духа, коли є яке серце та милосердя, то доповніть радість мою: щоб думали ви одне й те, щоб мали ту саму любов, одну згоду й один розум! Не робіть нічого підступом або з чванливости, але в покорі майте один одного за більшого від себе. Нехай кожен дбає не про своє, але кожен і про інших» (Флп. 2:1–4).
Гідно ставтеся до української влади, і не лише тому, що влада — це обличчя народу. Не можна ігнорувати гріх, але потрібно бачити в представниках влади людей, які, як і всі інші, потребують світла Євангелії, аби було змінене те, що суперечить Божій волі. «Нехай кожна людина кориться вищій владі, бо немає влади, як не від Бога, і влади існуючі встановлені від Бога. Тому той, хто противиться владі, противиться Божій постанові; а ті, хто противиться, самі візьмуть осуд на себе. Бо володарі — пострах не на добрі діла, а на злі. Хочеш не боятися влади? Роби добро, і матимеш похвалу від неї, бо володар — Божий слуга, тобі на добро. А як чиниш ти зле, то бійся, бо недармо він носить меча, він бо Божий слуга, месник у гніві злочинцеві! Тому треба коритися не тільки ради страху кари, але й ради сумління. Через це ви й податки даєте, бо вони служителі Божі, саме тим завжди зайняті. Тож віддайте належне усім: кому податок –- податок, кому мито — мито, кому страх — страх, кому честь — честь» (Рим. 13:1–7); «Без пророчих видінь люд розбещений, коли ж стереже він Закона, блаженний» (Пр. 29:18).
Не оцінюйте всіх за поганим учинком одного. Якщо один українець здається вам несправедливим, це не означає, що усі українці несправедливі.
Не занедбуйте українську землю — вона дана нам Богом у розпорядження, а не в особисту власність!
Дорогі читачі, на противагу негативам українського сьогодення ми маємо чимало малозгадуваних і недооцінених благ. Милозвучна мова і мелодійна пісня, плодюча земля і Чорне море, Крим і Карпати, Дніпро і Дністер, безкраї степи і поліські ліси, — це наша частка прекрасних благословень, подарованих людям Володарем Життя (Пр. 8:22–31).
Артем Приступа