Споглядаючи несправедливість, ми часто апелюємо до Бога й у своїх умах тримаємо певні критерії справедливості. На це вказують вислови «справедлива відплата», «це мало статися» та інші. Проте сьогодні хотілося б поговорити про пекло. Так, так, саме про пекло. Те місце, де перебуватимуть усі грішники й богозневажники, ті, хто не хотів прийняти Великий Дар Божий — Ісуса Христа як Єдиного Спасителя.
Про пекло сьогодні говорити немодно. Узагалі про нього сьогодні мало згадують і сприймають розмови про пекло, як ознаку поганого тону. Одні кажуть, що Бог не настільки поганий, щоби мати таке місце. Інші вірять у нього, проте думають, що туди попадуть лише подібні до Гітлера, Сталіна чи які-небудь терористи, що ллють кров людську як водицю. Подібне мислення впливає і на християн, бо вони мало говорять про пекло, а якщо й роблять це, то їхні промови більше схожі на фільми жахів, ніж на відкриття істини про реальний стан речей. (Напевне, тут вони беруть на озброєння принцип, що «інших страхом потрібно спасати» …)
Коли ж ми читаємо про життя Ісуса Христа, то Він упевнено й однозначно стверджував, що є місце, куди потраплять люди, які не підкоряються Богу й не живуть згідно з Його повеліннями. І це повністю узгоджується із поняттям справедливого Бога. Адже, коли ми говоримо про справедливість, мають бути критерії, які чітко визначають правильне і неправильне. Незалежно від того, як ставляться до цього люди. Бо ставлення людей завжди прогнозоване: коли хтось зробить шкоду мені — це злочин, а коли я щось не те роблю — це «якось так вийшло і ви повинні зрозуміти мене».
Саме так люди й розуміють поняття «пекла». Тобто туди потраплять усі погані люди, а я просто жертва обставин, чи просто в мене поганий характер, чи суспільство, зрештою, винне. Ця тенденція — наслідок гріха Адама, коли відповідальність за свої вчинки людина перекладає на іншого. Хоча сама думка про пекло, як покарання для неслухняних, мала би зупинити нас і змусити задуматись, чи відповідає моє життя Божим критеріям? Чи не боюсь я того, що після смерті я потраплю у місце відплати за моє нерозкаяне життя? І що потрібно зробити, щоб уникнути цієї участі? Проте найчастіше люди просто знизують плечима, заспокоюють себе думкою, що «якось воно буде», і безпечно живуть далі. Чому ж?
Клайв Льюїс, один із християнських класиків сучасності, написав книгу «Блукання прочанина чи шлях в обхід», у якій метафорично описує пошуки людиною щастя і життя із Богом. Він наводить три панівні думки в суспільстві, уподібнюючи їх до трьох сестер, які найчастіше змушують не думати нас про вічність: Чванхильда, Профана і Блудильда.
- Чванхильда (від слова чванитись, а ще — пихатитись, бундючитись, надиматись) — тобто те, що змушує мене гордитись чимось і відчувати себе вищим від інших. Не будемо заглиблюватись у хащі роздумів, а наведемо лише одну тезу: я народився у країні, що сповідує християнство, й апріорі, я християнин. Так думають багато людей і вірять, що саме так буде дивитись на це й Бог. Утім проблема ця не нова. Багато євреїв часів Ісуса Христа теж вірили в це і сподівались, що вони посядуть райські місця лише тому, що належать до Божого народу. Але Іван Предтеча дав чітко зрозуміти їм, що в Бога є інші критерії і приналежність до народу не дає ніяких допоміжних «бонусів» для потрапляння в рай. Це можна прочитати вже на перших сторінках Нового Завіту.
Сам Ісус Христос звернув увагу, що часто такі люди словами сповіду-ють віру, але життя їхнє говорить зовсім протилежне. І справді — навіщо трудитись над якимись дрібницями, якщо головне питання вже вирішене і я буду в раю?! Пиха полягає в тому, що я думаю, що в мене є щось, що дає мені перевагу над іншими; і це зав-жди приводить до краху життя.
- Профана — тобто профанація якихось понять. Спрощення і знівелювання чогось до рівня примітивізму не просто є проблемою, а страшною бідою сьогодення. Адже мораль перетворюється у приватні принципи, вірність — у фанатизм, життєва позиція — у пристосування, а кохання — просто у здоровий секс. Ми живемо у світі, який применшує, викривляє і примітизує надважливі поняття життя людини. Цей процес стосується і пекла. Ми не віримо в те, що Бог може допустити щось подібне, бо Він добрий. Проте ця доброта радше нагадує склероз у хорошого дідуся, а Його милість нагадує поблажливе ставлення бабусі до онука, який бешкетує. Тому більшість людей думає, що вони можуть жити як захочуть, а Бог пробачить, адже Христос заплатив за всіх (а це — жахливе спотворення Його подвигу, сліз, кривавого поту й мук, які Він терпів за грішників на землі).
Профануючи поняття справедливості Божої, ми штовхаємо світ у прірву. Адже тоді неможливо апелювати до якихось чітких критеріїв зла, переступів чи аморальності, бо їх просто не може існувати. А жити в суспільстві, що звело себе до рівня стада, — це прокляття…
- Блудильда (від слова блуд, перелюб, розпуста). Так, сьогодні суспільство купається у розпусті. Як у прямому значенні цього слова (статева розпуста), так і в переносному. Адже біблійне значення слова блуд — це найперше зрада подружніх обіцянок, що вже пізніше виливається в усілякі дії.
Коли ми кажемо про цю «сестру», то спершу потрібно вказати, що світ пропагує чуттєві задоволення як панацею від сірості буднів. На це використовують шалені кошти, про це говорять звідусіль і про це таємно мріє більшість людей. Чуттєвість і насолода від життя стають пріоритетами номер один у житті сучасних людей.
З іншого боку, є люди, що зумисне кидаються у цю прірву із головою. Хід їхніх думок простий: «Якщо я маю отримати на горіхи, то краще за те, що вже зробив». Такі люди хваляться тим, що вони порушують заповіді Божі, не приховують свою аморальність і, навіть, ставлять її в приклад іншим. Далеко ходити не потрібно — гляньте на шоу-бізнес, і ви зразу ж таких побачите.
Хоча є люди, що й не роблять такого, проте вони міцно сидять на гачку в цієї «сестрички». Просто через обставини вони не можуть відкрито робити подібні речі (виховання, сором, страх перед людьми тощо). Але Ісус Христос у Нагірній проповіді вказував, що Бог бачить найперше серце й те, що живе в ньому, а не тільки дії чи бездіяльність людини.
Тема пекла — непроста, проте однозначна: це місце для тих, хто не захотів примиритись із Богом, який Сам усе зробив для примирення. І знання про таке місце повинно наштовхнути нас на роздуми про те, чи готові ми стати перед справедливим суддею, якого не можна буде підкупити, чи пояснити, що було щось, що переважило страх покарання. Це знання мало би нас наштовхнути на думку, чому я ще живий, адже я ж знаю свої вчинки й реальну свою мотивацію. Я вже давно мав би померти через те, як я живу, але чомусь Бог залишає мене ще живим. Для чого? Напевно для того, щоби ми мали шанс примиритись із Ним і привести своє життя у відповідність із Його заповідями. І кожен новий день — це знак Його милості і звернення до людей: є ще «сьогодні» і ви маєте шанс уникнути пекла.
До речі, Льюїс у своїй книзі теж описує пекло (у ній воно символічно назване Чорною Ямою). Адже його прочанин, який пройшов усю землю в пошуках раю, ставить запитання про причину існування пекла, на що отримує відповідь: «Темряву створив не Господар. Вона всюди, де волю зруйнував заборонений плід. А що таке яма? Місце, що має стіни. Чорна Яма — це темрява, обмежена із усіх боків. Розуміючи це, можна ствердити тоді, що Пан створив Яму. Він обмежив зло. Саме по собі зло не може зупинитись, адже межі і форма — це добро. Тому стіни ями — остання милість тим, хто не дає виявити до себе іншої милості».
Пекло — це та реальність, яка чекає кожного грішника. Утім є інша реальність — спасіння в Ісусі Христі, що може отримати кожен, допоки живе на цій землі. Саме про це й потрібно роздумувати в контексті пекла. І від нашого рішення залежить наша вічність після того, як ми полишимо цю землю…
Олег Блощук