Бог — це Особистість. І ми, люди, особистості лише тому, що нас такими створив Господь.
Перш за все, Боже дихання наповнило тіло живою душею (Бут. 2:7). Почалося битись серце, кисень увійшов у легені, уперше напружилися м’язи. Доти тіло лежало нерухомо. Це був лише досконалий організм, якому не вистачало головного — життя. Авжеж, не слід забувати, що жодна душа не може існувати на землі без тіла. Сам Господь задумав таку дивовижну форму існування як матеріальний світ. І всяка людська душа, яка покидає своє тіло, обов’язково потрапляє в обійми світу духовного (Екл. 12:7).
Ставши єдиним єством, людина почала говорити. Її голосові зв’язки вібрують під тиском повітря, яке виходить із легень. Вона відчуває запах квітів, дотик ближнього, смак плодів, бачить усю Божу красу та чує шепотіння вітру. Її ноги залишають сліди на землі, а руками вона може творити добро. Воістину, вона — особистість! Але це не все.
По-друге, Боже дихання не лише подарувало життя, але й частково наділило рисами Божого характеру. В Едені Творець не зійшов на землю, але надав можливість і честь людині бути образом Господньої слави тілесно. Перші люди у своїй первозданній праведності були відображенням Того, Хто їх зіткав Своїми руками і наділив душею. Подібно місяцю, який відбиває проміння сонця, Божа любов, мудрість, доброта, милість, справедливість, знання та влада (та інші риси) відображалися людиною, яка мала духовний зв’язок зі Своїм могутнім Батьком (Бут. 1:26–28, 2:7).
Неосяжна премудрість Бога дозволила дивовижно з’єднати духовне з фізичним, щоб передавати сутність небесного. Усе багатство людей, коштовності серця, радість життя полягали у Всевишньому. Думки про насолоду в Господі, Його святості та любові не викликали жодного подиву в перших людей.
На жаль, минуло небагато часу й наші прабатьки впали в гріх. Щонайгірше, вони втратили зв’язок з Тим, від Кого отримували істинну насолоду. Гріх не просто пошкодив серце людини, але зруйнував уяву про Бога, про себе та реальність. Джерелом щастя відтоді став не величний і могутній Цар Всесвіту, Бог неба та землі, але творіння Його рук — змінне, тимчасове та недосконале.
Уся особистість, як душа, так і тіло, пронизані гріхом у самому корінні. Нахил людського серця — зло повсякчасно (Бут. 8:21). Очі перестали шукати Бога й бачити реальність правдиво. Вуха хочуть чути тільки те, що солодке спотвореним почуттям. Серце не прагне святості, утримання від сексуальних бажань, їжі, азартних ігор, наркотиків, алкоголю, тютюну, але миттєво реагує на оманливі ароматизатори гріха.
Як це не дивно прозвучить, та світ наповнений сотнями, тисячами і навіть мільйонами особистостей-самогубців, які вибирають собі різної тривалості смерть і поступово рухаються до остаточної, вічної загибелі — пекла. Одні поневолені своїми гаманцями. Вони наповнюють їх і ніколи не скажуть: «Достатньо». Мамона — це їхній авторитет, влада, комфорт, сенс життя, бог. Хтось простягає Богом дані руки, щоб красти. Інший обманює устами, аби лише вклонитися своєму паперовому божку. А деякі стають повіями, виправдовуючи себе жаданим заробітком.
Інші поневолені дітьми і віддають своє життя на жертовник майбутнього покоління. Сподівання залишає їхні серця, як тільки відгодовані діти не відповідають взаємністю і плюють в обличчя криком, гнилими словами, гнівом, кулаками чи навіть погрозами лютої ненависті.
Як не прикро, багато людей протягом усього життя залишаються рабами гріха. Вони люблять служити своєму панові, хоча він і жорстокий убивця своїх підданих.
Гріх ніколи не був раціональним. Він завжди спотворює уяву про Божу сутність, і тому скеровує нас робити те, що йде врозріз з Його природою. Біда! Адже гріх викликає Божий гнів, що нависає чорною хмарою над головою грішника й у будь-який момент готовий вилитися на бунтівника.
У цьому, напевно, і є найбільша трагедія особистості. З позиції духовності людина втратила здатність виконувати функції особистості (відображати Творця), стала кривим дзеркалом, а тому не може називатися такою… Хоча Самим Господом установлений шлях, яким можливо повернутися до спілкування з Небесним Батьком.
Залишившись повним духовним банкротом, людина не спроможна дати Господу нічого, що могло б спасти її. Вона не має нічого такого на землі, що б не належало Богові. Тому великі фінансові пожертви, стерті молитвами коліна, довготривалі й виснажливі пости, великі служіння, глибоке знання Біблії, духовна освіта й різного роду християнська «правильність» заради спасіння душі — це ще одна «корупційна схема» в Божих очах, яка ненависна Його святій природі. Чи є щось, чим можна здивувати Бога? Чи є щось, чим можна Його вдовольнити?!
Саме тому на землю прийшов Божий Син, Ісус Христос. Усе Його земне життя було суцільним послухом Небесному Батькові. Його свята репутація не мала жодної темної плями. Він переніс спокуси сатани в пустелі. Він відчув на Собі тепло і холод, відкриту ненависть і хитре лицемірство. Його по-зрадницьки цілували й плювали в обличчя, били пліткою і нагородили терновим вінцем. Він страждав на хресті не через Свій, а наш гріх. Хіба Суддя всієї землі міг вчинити несправедливо?! Але Христос знав, чому Він там, і навіть не погрожував помстою, але молив Отця: «Прости, бо не знають, що чинять».
Саме тому сьогодні немає спасіння іншим шляхом, як тільки через покаяння та віру в Ісуса Христа (Рим. 5:1; Дії 2:38). Тільки той, хто визнає свою гріховність та неспроможність виправдатися перед Богом своїми вчинками і відвернеться від гріха до віри в Сина, може отримати свободу від духовних кайданів. Віра в Сина одягає нас у Його праведність, щоб ми могли мати доступ до святого Бога, у Його присутність. Якщо людина вірує в Сина, Бог дивиться на її життя, наче вона була як Христос. Тоді і смерть Сина зараховується віруючому в Нього. Тоді і Його воскресіння воскресить нас до життя, щоб бути у славі Небесного Батька повіки.
Артем Приступа