«От підеш у армію — там із тебе людину зроблять!» — не знаю як ви, але я частенько чув такі репліки. Усіх юнаків можна розділити на дві категорії: ті, які хочуть іти служити в армію, і ті, які за будь-яку ціну намагаються від армії «відкосити». У радянський час служба в армії вважалася почесною справою. Юнак, який відмовився служити, міг накликати ганьбу на всю свою сім’ю. У наш час «косуни» можуть розраховувати не тільки на співчуття, але й на визнання їхньої позиції в суспільстві. Часи змінилися. І справа не лише в самих юнаках; справа в системі, в армії, яка скомпрометувала себе, втратила всю колишню славу й авторитет. Уся справа в людях, керівниках, які не хочуть дивитися правді в очі.
Гасло «Є така професія — Батьківщину захищати» залишається лише гаслом і нічим більше. Патріотичні почуття практично нульові. Єдиний аргумент, здатний мотивувати на активну службу, — гроші. На такий вид взаємовідносин перейшов увесь цивілізований світ. Підписуєш контракт, віддаєш кілька років життя армії й за це одержуєш гроші. Безумовно, зустрічаються й альтруїсти, які готові йти в армію заради ідеї, але таких, на жаль, абсолютна меншість. А раніше було все навпаки.
Сам я виріс в Україні, під Києвом, закінчив військове училище й потім двадцять років відслужив спочатку в радянській, а згодом у російській армії. 1992 р. отримав пропозицію перевестися в Україну й продовжити службу в українській армії. На такий крок не зважився, про що не жалкую. Мої друзі погодилися, деякі влаштувалися, інші ледь животіють. З 1997 р. був керівником великої громадської організації, що ставить своїм завданням моральне виховання наших воїнів. Одинадцять років займався викорінюванням дідівщини, поліпшенням взаємин між військовослужбовцями, видавничою діяльністю для воїнів і багатьма іншими справами. 1990 р. увірував у Ісуса Христа, став Його послідовником. Вивчав досвід армій НАТО, відвідував військові підрозділи в США, Німеччині, Швеції, Польщі, Угорщині, Ізраїлі, Південній Кореї, Естонії, Литві та інших країнах.
І ось який висновок я можу зробити. Служити чесно, служити віддано, не шкодуючи свого життя, як це пропонують усі військові статути, можуть лише глибоко віруючі люди. Не претендую на абсолютну істинність твердження, висловив просто свою точку зору. Був під сильним враженням від відвідин корейських підрозділів. У свій час президент країни видав указ, що всі солдати повинні бути віруючими. Лише віруючий не побоїться вмирати. Тому в корейській армії надзвичайно серйозно ставляться до релігійного виховання. Понад 60 відсотків офіцерів у армії Кореї — християни. Відсотків 20 — буддисти. Можна мати потужну зброю, багато грошей і ще всього-всього, але якщо дух слабкий, то ні про яку перемогу говорити не доводиться. Головне в армії — духовна складова.
Варто сказати, що Біблія дуже багато говорить про воїнів і військову службу. Причому в жодному місці військова служба не засуджується й про неї не говориться негативно. На службу в армії у християн є дві точки зору. Одні вважають, що служити — це обов’язок кожного, інші переконані, що служба в армії — це гріх, що християнинові брати зброю в руки не можна. Про це пізніше, а зараз про те, що наболіло.
Думаю, що на вчителів покладена велика відповідальність саме в нашому суспільстві. А якщо говорити зовсім відверто, то вважаю, що вчителі займаються не своєю справою. Учити й виховувати повинні батьки, чоловіки. А в нас цього й близько немає. Усе, що юнак повинен одержати чоловічого, він повинен узяти від свого батька. Батьки повинні навчити життя, а не просто дати певну кількість знань. Знання є, а от жити в нас чоловіки не вміють. Треба вчити, як сім’ю створити, як дружину любити, як дітей виховувати. І де ці батьки зараз? Тому-то й кажу, що місце батьків зайняли вчителі. Це рецидиви соціалізму. У дитячому садку нас виховують жінки, у школі — теж жінки, у вузах подібна картина. Безбатченківство. Справжнього мужчину може виховати лише справжній мужчина. На превеликий жаль, сьогоднішні мужчини мають дивний вигляд, щось середнє між жінкою і недорозвиненою істотою чоловічої статі, щось женоподібне, у якомусь безглуздому одязі, з недорозвиненими характерами, нездатні до систематичної праці, до найменших навантажень, як фізичних, так і емоційних, скиглії, слабаки. «Пуфики» якісь, одним словом. Не чоловіки, а «муміє ходяче». І потім цю істоту забирають у армію, і далі сценарії найрізноманітніші, від нормального до дуже жалюгідного.
Час і учителям зрозуміти й визнати: у тому, що суспільство стало таким, є і їхня провина. Розумію, який гнів викликаю, але продовжую наполягати на своєму. Головною особливістю «безхребетного» мужчинства є нездатність брати відповідальність за себе, за сім’ю, за країну, за все. Сучасні чоловіки сильно уникають цього, бояться, як не знаю чого. Одружується така чоловіча істота, пограється в сім’ю кілька місяців, народить дитину, а потім завалиться й починає скиглити, що в нього нічого не виходить, що він у всьому розчарувався тощо. Це в кращому випадку, а в гіршому — просто покине дружину з дитиною й утече. Дурниці. Раз ти чоловік, так і вперед. Нічого нюні розпускати. Бог мізками нагородив, щоб ми думали спочатку, а потім діяли.
Трагедія в тому, що чоловіки перестали виконувати свої обіцянки. Сьогодні слово чоловіка нічого не значить. Пообіцяв — і не зробив. І це сприймається як норма. Обіцяють усі: від депутатів і уряду до останнього бомжа. Але за цими обіцянками часто лише слова. Справжній чоловік — це не просто красень із накачаними м’язами, а той, у якого різниця між словом і ділом (а саме з цього складається обіцянка) мінімальна. Вибирати чоловіка треба саме за такими параметрами. Він бере відповідальність за свої слова. Тоді все буде гаразд.
Ну, а тепер про заповідь «не вбивай». Саме на неї посилаються ті, хто говорить, що християнам не місце в армії. Це шоста заповідь, яка була записана на кам’яних скрижалях і дана Мойсею особисто Самим Господом. Сорок днів перебував Мойсей на горі Синай. Аарон і священики були в замішанні. Народ почав панікувати й попросив Аарона вилити ідола — золотого тельця, щоб йому поклонятися. Коли ідол був зроблений і люди стали співати й танцювати перед биком, повернувся Мойсей. «І сталося, коли він наблизився до табору, то побачив теля те та танці… І розпалився гнів Мойсеїв, і він кинув таблиці із рук своїх, — та й розторощив їх під горою!..» (Вих. 32:19). Тельця він спалив у вогні й потім сказав наступне: «І став Мойсей у брамі табору й сказав: «Хто за Господа до мене!» І зібралися до нього всі Левіїні сини. І сказав він до них: «Так сказав Господь, Бог Ізраїлів: «Припашіть кожен меча свого на стегно своє, перейдіть, і верніться від брами до брами в таборі, — і повбивайте кожен брата свого, і кожен приятеля свого, і кожен ближнього свого». І зробили Левіїні сини за словом Мойсеєвим. І впало з народу того дня близько трьох тисяч чоловік. І сказав Мойсей: «Освятіть сьогодні себе для Господа, бо кожен мстився на сині своїм та на браті своїм, і щоб сьогодні Він дав вам благословення» (Вих. 32:26–29).
От така історія. І ось яке питання. Мойсей тримав у руках скрижалі, на яких була Богом написана заповідь «не вбивай». Скрижалі він у гніві розбив. Чи встиг Мойсей прочитати цю заповідь? Могла людина, яка особисто одержала від Бога веління «не вбивай», буквально відразу сказати: «Припашіть кожен меча свого на стегно своє, перейдіть, і верніться від брами до брами в таборі, і повбивайте кожен брата свого, і кожен приятеля свого, і кожен ближнього свого». Зверніть увагу, він сказав, щоб убивали не ворогів, а своїх близьких. Він ніби їм говорив, що сьогодні в нас буде незвичайне богослужіння. Ми будемо не пісні співати Богові, а вбивати своїх родичів, і ви повинні присвятити свої руки Господу й одержите від Нього благословення. Ну і як вам таке?
Це місце змусило мене шукати на нього відповіді. Я зв’язався з рабинами й попросив їх прокоментувати це дивне місце. А справа от у чому. У єврейській мові є два слова, що означають убивство. Зміст одного зводиться до того, що ти сам не повинен робити злочинне вбивство, а друге говорить про відплату. Завдання держави карати винних і захищати невинних. І якщо для цього потрібне застосування сили, вона може бути використана. Мойсей не вбивав, а здійснював відплату. Це припустимо. У Біблії багато місць, які проливають світло на перспективу позбавлення життя військовослужбовцями.
Коли ж виникла необхідність застосування зброї й фізичної сили для стримування насильства? Можливо, багато хто здивується, але відповідь треба шукати в часи Адама і Єви. Після їхнього гріхопадіння відносини любові й взаємної довіри, що існували між Богом і людиною в раї, змінилися взаєминами влади й підпорядкування. Очевидно, що такі відносини можуть будуватися тільки на силі. Тому Бог відразу після вигнання Адама і Єви з Едемського саду біля воріт раю поставив першого озброєного охоронця — херувима з вогненним мечем. Сам Бог прийняв таке рішення. Не херувим вибирав собі зброю, а Бог уклав меч у руки ангелові.
З того дня людям показано, що відтепер їм пропонується певний порядок, невиконання якого призведе до застосування фізичної сили. Потім відбулося перше вбивство Каїном Авеля. Старшим молодшого. Ворожнеча сімейна переросла в суспільну, родову, національну, а потім і державну. Все людство стало займатися взаємним винищенням. Відтепер грішна людина, що втратила благодать Бога, не може добровільно утримуватися від зла. Бог обмежив розгул насильства на землі, заснувавши цивільну владу, наділивши її правом вершити суд над злочинцями, аж до страти: «Хто виллє кров людську з людини, то виллята буде його кров, бо Він учинив людину за образом Божим» (Бут. 9:6). І ця вказівка була дана родоначальникові післяпотопного людства Ною. Ось де приховані джерела державної влади й підстава для існування армії.
Із цього можна зробити висновок, що в основі всіх конфліктів і воєн лежать не стільки історичні людські помилки, а первородний гріх. І як би людина не намагалася, яких би зусиль не докладала, які б переконання не спові-дувала (чи то комунізм із гарними ілюзіями, чи іншу філософію), ворожнеча, злочинність і насильство не зникнуть, як і не зникне державність із усіма її елементами. Виходить, не зникне необхідність у армії й в’язницях.
Війна, згідно зі Старим Завітом, це не відвічна постанова, це нещастя і зло, викликані гріхопадінням. І ця біда триватиме доти, поки ми не одержимо нову Божу природу.
Християни вірять, що головна перемога добра й любові над злом і ненавистю здобута Ісусом Христом уже 2000 років тому. Але ця перемога не дається кожному автоматично, і зло не залишає людину доти, поки занепала людська природа не буде змінена Христом шляхом хоча б першого кроку — сповідання й покаяння. Повне звільнення від зла буде тільки на небесах, а зараз, поки зло присутнє у цьому світі, повинні залишатися влади й воїнства, покликані протистояти руйнівній силі й хаосу. Звичайно, бажання наших сердець, щоб якомога швидше занепале людство змогло встановити справедливість і порядок. Але це буде тільки в Тисячолітньому царстві Ісуса Христа. Із цього зрозуміло, що жити нам необхідно в реальному світі, а не в есхатологічному, що, в свою чергу, не виключає й духовних воєн, суду й покарань.
Ні про одного з воїнів не сказано в Біблії, щоб він відклав свою зброю й не служив у армії. Згадаймо відповідь Івана Хрестителя воїнам, коли ті поцікавилися, як їм ставитися до військової служби після покаяння: «Нікого не кривдьте, ані не оскаржайте фальшиво, удовольняйтесь платнею своєю» (Лк. 3:14). Іван, сповнений мудрості Божої, не вимагав від воїнів залишити службу в кесаря, інакше, як воїни могли б продовжувати одержувати платню?
Пригадаймо розмову Ісуса з жінкою, взятою в перелюбі, яку за це хотіли побити камінням. Вона одержала прощення від Ісуса Христа, і наприкінці він їй сказав: «Не засуджую і Я тебе. Іди собі, але більш не гріши!» (Ів. 8:11). Блудодійство — гріховне заняття. Й Ісус не може не сказати про це, і наказує їй надалі не грішити. Якщо військова служба для християнина гріховне заняття, то чому жоден воїн не одержав указівку надалі не грішити?
Згадаймо сотника Корнилія. Ось як його охарактеризував Бог через євангеліста Луку: «Проживав же один чоловік у Кесарії, на ймення Корнилій, сотник полку, що звавсь Італійським. З усім домом своїм він побожний був та богобійний, подавав людям щедру милостиню, і завжди Богові молився» (Дії 10:1–2). Помітьте, що Сам Бог називає цього римського офіцера благочестивим. Говорить про нього так ще до того, як Дух Святий зійшов на сотника. Щоб зрозуміти всю глибину сказаного Богом про цю людину, треба чітко знати структуру римської армії й характер її дій. Ця армія за своїм характером була агресивною. Головним ремеслом кожного воїна в цій армії було знищення ворога. І Бог називає людину, чиїм головним заняттям було вбивати супротивника, благочестивим? Крім усього іншого, Бог постійно спостерігав за цим воїном. І от ангел, посланий Богом, говорить Корнилію: «Молитви твої й твоя милостиня перед Богом згадалися…» (Дії 10:4). Міг би Бог назвати благочестивою повію, чаклунку, ворожку або кілера? Якщо те, що робив Корнилій було невгодно Богові, то як він заслужив цю похвалу з уст Творця Всесвіту? Плюс до всього, Корнилій не залишив свою службу, а після хрещення став свідком Ісуса Христа в армії. Можливо, його розжалували й перевели на посаду командира роти кухарів або сільськогосподарських працівників, де йому не довелося б тримати в руках меч? — Ні! — Корнилій був першим язичником, який навернувся в християнство. І він залишився офіцером свого Італійського полку.
У цьому ж розділі розповідається ще про одного солдата, який перебував поруч із Корнилієм: «Коли ж Ангол, що йому говорив, відійшов, той закликав двох із своїх слуг домових, і вояка богобійного з тих, що служили при ньому» (Дії 10:7). Виявляється, при сотнику перебували й інші благочестиві воїни. Ну що тут скажеш?
Висновок може бути лише один: служба в армії не перешкоджає благочестю та щирій вірі. Бог не засуджує службу в армії — ось моя відповідь. Стверджую й те, що в Новому Завіті лише одній категорії людей (і вони названі «Божими слугами») дозволено перешкоджати злу й навіть карати зло — це тій самій владі, що «носить меча»! (Рим. 13:4). Меч Божої справедливості вручений солдатові Самим Богом, як колись херувиму, що охороняв рай…
Тож, нехай Бог благословить усіх, кому доручено важливу й почесну місію захищати свою Батьківщину!
Олег Аскальонок
Чи можна християнинові вбивати?
— Чи можна християнинові вбивати?
— Це питання-пастка! Застосування заповіді «не вбивай» — поняття контекстуальне. Убивство з корисливих цілей — це злочин. Але якщо ви виконуєте свій обов’язок, кровопролиття може виявитися неминучим, але навіть у цьому випадку будь-яке застосування зброї строго регламентоване в питаннях, «до кого, як і коли?» може бути застосована ця виняткова кара. Уявіть ситуацію: ви міліціонер, їдете у своїй машині до місця служби. І на шосе якийсь «крутий» вас «підрізав», змусив пригальмувати, вискочив з машини і вас же й вилаяв. Ви ж не почнете кричати, що є Божим слугою й хапатися за пістолет! Може, вам і хочеться це зробити, але ви не маєте на це права, тому що не перебуваєте на службі. У цій ситуації ви повинні звернутися до нього без роздратування й спробувати, наскільки це можливо, залагодити все мирно: «Не мстіться самі, улюблені, але дайте місце гніву Божому…» (Рим. 12:19). Але ось ви прибули на місце для несення служби й заступили на охорону громадського порядку, і в цей час відбувається низка злочинів. Тут часто необхідне вже зовсім інше «умовляння». І немає тут ніякої суперечності з нашими християнськими чеснотами!
— «А Я вам кажу не противитись злому. І коли вдарить тебе хто у праву щоку твою, — підстав йому й другу» (Мт. 5:39). «Сховай свого меча в його місце, бо всі, хто візьме меча, від меча і загинуть» (Мт. 26:52). Хіба ці біблійні вислови не є аргументами на користь неможливості для християнина носити зброю?
— Ці заповіді звернені до особистості, а не до суспільства й держави. Я, як християнин, не повинен відповідати образою на образу. А от держава може й повинна карати — це її функція. Однобокі тлумачення слів Христа «не противитися злому» дезорієнтують людину в питаннях соціальної етики. Заклики до відмови від опору військовому загарбникові, як від опору злу, позбавляють народ здатності відстоювати свою волю, достоїнство й Батьківщину від зазіхань сил тьми, ведуть його до розпаду й смерті. Якщо держава не буде противитись злому, то незабаром життя всього народу перетвориться на жахіття. Бог володарює над усім, і Він перший стримує сили зла, але не всі хочуть зважати на Бога. Давид, цар Ізраїлю, пише: «Я буду навчати беззаконців доріг Твоїх, — і навернуться грішні до Тебе» (Пс. 50:15). Цікаво, яким чином Давид це робив?
— Чи ж не повинні ми любити своїх ворогів? «А Я вам кажу: Любіть ворогів своїх, благословляйте тих, хто вас проклинає, творіть добро тим, хто ненавидить вас, і моліться за тих, хто вас переслідує» (Мт. 5:44).
— Це цілком конкретне веління, яке треба виконувати. Але що нам робити, коли ми стоїмо перед вибором, кого ж нам любити? Наприклад, чи будемо ми захищати свою матір, на яку напав злочинець, чи дозволимо йому скоїти злочин? Крім того, чи можна поблажливе ставлення до злочинного діяння розглядати як прояв любові до злочинця? Очевидно, що вседозволеність при вихованні дитини, швидше за все, штовхне її на шлях підліткової злочинності, а в майбутньому — до чогось ще серйознішого.
— А як же: «Блаженні миротворці…» (Мт. 5:9)?
— Це теж істина. Але якщо наші зусилля зберегти мир виявляються марними, чи повинні ми підкоритися агресорові? Апостол Павло говорить, що нам треба бути в мирі з людьми, якщо це можливо з нашого боку (Рим. 12:18). Агресор сам позбавляє нас можливості жити в мирі, якщо ми не здамося. Якщо нас б’ють у праву щоку, ми повинні підставити ліву (Мт. 5:39), тобто дати можливість агресорові зупинитися, дати ворогові шанс на примирення. Але там не сказано, що треба підставляти іншу щоку, якщо він не зупиняється й продовжує наступ. Досвід показує, що потакання агресорові (чи то хуліганові в шкільному дворі, чи Адольфу Гітлеру) тільки спонукає його до нових агресивних дій. Вимога Христа «любити ворогів» не означає любити їхні злочини, право відплачувати за зло делегується Богом державі. А вже держава делегує це право військовослужбовцям. А як щодо такої характеристики Бога: «Тепер лютість Свою незабаром Я виллю на тебе, і Свій гнів докінчу проти тебе, і тебе осуджу за твоїми дорогами, і на тебе складу всі гидоти твої! І око Моє над тобою не змилується, і милосердя не буду Я мати, бо дороги твої Я на тебе складу, а гидоти твої серед тебе залишаться, — і пізнаєте ви, що Я — Господь, що карає!» (Єз. 7:8–9). Бог є любов. Але ось ще одна Його характеристика — Він і каратель. І в цьому Він також незмінний і вічний.
Олег Аскальонок