Справжнє щастя

Сценарій позакласного заходу

Автор – Анжела Чудовець, художній керівник дитячої християнської  музично-драматичної студії «Джерельце», м. Здолбунів

Автор. Хто може до кінця пізнати серце людини й зазирнути в її душу? Хто може осягнути її глибину, зрозуміти всі протиріччя і збагнути оте одвічне прагнення щастя — щастя безмежного, безкінечного, недосяжного на перший погляд, і такого реального водночас, — щастя справжнього?
На авансцені — столик, на ньому світиться нічна лампа. За столом сидить мама й читає. Заходить донька Софія у нічній сорочці.
Мама. Ти ще не спиш?
Софія. Сон не йде…
Мама. Чи ти, Софіє, не захворіла, часом? (Торкається рукою чола доньки.) Сьогодні ти прийшла зі школи якась не така, як завжди. Не обідала. Та й за вечерею лише вдавала, що їси. Зачинилася у своїй кімнаті й за цілий день — ні пари з вуст. Щось тут не так. Можливо, щось болить?
Софія. Якщо й болить, то тільки душа…
Мама. Чому ж ти не сказала відразу? Чи ж я не зрозуміла б?
Софія. Думаєш, легко розповісти про зраду найближчої подруги?
Мама. Зоряна…зрадила тебе?
Софія. Так, Зоряна.
Мама. Що ж сталося?
Софія. Ах, мамо, мені так боляче згадувати все знову! Уявляєш: вони читали мій щоденник! Читали, глузували з мене, і насміхалися, як тільки могли!
Мама. Хто читав?
Софія. Усі в класі. Це Зоряна потайки витягнула його з моєї сумки. Я хотіла його відібрати, тоді вони почали жбурляти щоденника один одному над моєю головою. Я кидалась від одного до другого, безсила щось зробити, а вони всі потішалися з цього, виривали сторінки, читали вголос і цинічно знущалися наді мною. Уявляєш, мамо? Вони розірвали мій щоденник на клапті. І це все через Зоряну. І як вона могла так учинити? Та, якій я довіряла найбільше?
Мама (пригортає доньку до себе). Люба моя… А там, у твоєму щоденнику були якісь особливі таємниці?
Софія. Там були мої найсокровенніші думки: мої роздуми про сенс життя, мої маленькі й великі мрії. Ах, мамо, як хочеться все забути. Як хочеться, щоб на душі було легко, світло й чисто-чисто. Як хочеться бути по-справжньому щасливою. Ось ти, мамо, вивчаєш Святе Письмо, стільки за життя побачила й почула, скажи: ти знаєш, що таке справжнє щастя?
Мама. Якби я спробувала тобі пояснити, ти все одно мене не зрозуміла б.
Софія. Чому?
Мама. Тому що розуміння цього має прийти до кожної людини особисто. Недостатньо просто знати, що таке справжнє щастя. Це потрібно усвідомити, а відтак, пережити і прийти до цього переконання. А це непросто. І не треба боятися розчарувань, адже через них ти зрозумієш, що хибне, а що — істинне. А ще я можу підказати тобі, принаймні, перший крок до справжнього щастя.
Софія. Ну, і…?
Мама. Звільни своє серце: пробач Зоряні.
Софія. Пробачити Зоряні? Ти жартуєш?! Я зненавиділа її лютою ненавистю! Її більше немає у моєму житті. Чуєш: немає! Я хочу забути про неї назавжди!
Мама. Ну-ну, досить! Не здіймай знову бурі у своїй душі. Пізніше ти сама зрозумієш, що помилялася. А зараз…пізній час, пора відпочивати. А хочеш, я тебе присплю? Згадаєш, як ти була маленькою, і ніщо у світі тебе не тривожило. Я заспіваю тобі колискову, і ти заснеш і спатимеш аж до ранку спокійно й безтурботно. Хочеш?
Софія. Так, мамусю. Ходімо.
Мама з Софією, обійнявшись, виходять з авансцени.
Автор. Зігріта маминим теплом, Софія заснула, хоча насправді їй здалося, що вона лише на якусь мить заплющила очі, а коли знову розплющила їх, то не могла збагнути, де вона й що з нею відбувається.
З авансцени прибирають столик з лампою і стілець. Завісу відкривають.

ТАНЕЦЬ «ІЛЮЗІЯ ЩАСТЯ»
Під час танцю Софія ніби прокидається і танцює разом з усіма.
Софія. Де я? І що це за краса? Яке блаженство й радість незбагненна! Ця музика, яка звучить у мені, наповнює і піднімає аж до неба! Мені здається, ніби я лечу, що я легка, прозора й невагома. Що всіх і все люблю, і цілий світ собою ніжно обіймаю. (З’являється Янгол, який іде назустріч Софії.) Мій Янголе святий, скажи мені: це все і є те щастя, про яке я мрію?
Звук розбитого скла, зі сцени зникають учасники танцю «Ілюзія щастя».
Янгол. Ні, Софіє, це — лише ілюзія щастя.
Софія. А що ж тоді справжнє щастя?
Янгол. Це ти маєш збагнути сама.
На сцені вимикають світло.
Софія. Де я тепер?
Янгол. Ти в Долині сумнівів і випробувань. Лише пройшовши її від початку до кінця, ти зможеш знайти відповідь на своє запитання.
Софія. Куди ж ти? Не залишай мене! Я відчуваю, як страх і самотність огортають мене холодом, пронизують душу і сковують тіло. Не покидай мене, благаю!
Янгол. Не бійся! Сам Господь незримо йтиме з тобою цією долиною. У години радості й печалі, у час сумнівів і вагань, у злетах твоїх і падіннях, в успіхах і невдачах Він завжди буде з тобою і не залишатиме ні на мить. Ти тільки вір у це. (Янгол іде.)
Софія. Так, Господи! Вірю, що Ти зі мною! Вірю, що не залишиш ні на мить.
ТАНЕЦЬ «СПОКУСИ»
Після танцю на сцені вмикають світло. Софія озирається і помічає на землі біля колодязя перстень.
Софія. Що це? Перстень! Яка краса! Оце так диво! Де він тут узявся? (Приміряє.) Це ж треба: ніби зроблений для мене! А камінь як блищить! На сонці просто сліпить очі. (Кружляє від радості.) Я про такий і мріяти не могла. Оце я уявляю: всі подруги мої від заздрощів помруть.
З’являється чоловік — збирач данини з донькою.
Донька. Правду кажу тобі, таточку: хотіла тільки подругам показати той діамант дивовижний. Отут біля колодязя дівчата стояли та всі перстень приміряли й дивувалися. Аж раптом хлопців запримітили, схопили глеки — і хто куди! А я, здавалося, хутчіше за всіх бігла й тільки вдома спохватилася, що персня нема…
Збирач данини. Мовчи, нещасна! Ти занапастила всіх нас! Уже двадцять років я збираю данину для ворогів наших, і жодного разу ніхто проти мене не посвідчив. Совість моя була чиста. А тепер ось… Горе мені, горе! Горе всім нам!
Озираються навсібіч, шукають у траві.
Софія. Добридень вам! Здається, у вас щось трапилося?
Збирач данини. Щось трапилося? Найгірше, що могло статися. Та що тобі до того, чужинко?
Софія. Можливо, я зможу чимось зарадити…
Збирач данини. Ніхто нам не зарадить.
Донька. Це я в усьому винна: взяла зі скарбниці з даниною перстень і… загубила його! (Плаче.) Бачить Бог, що не мала поганого наміру. Хотіла тільки подругам показати та й знову на місце покласти.
Збирач данини. А тепер доведеться життя свої за той перстень покласти.
Софія. Кажете, перстень? (Ховає руку за спину.) А він що, незвичайний якийсь? Дуже цінний?
Збирач данини. Ти ще питаєш! Камінь у персні особливий: діамант дуже рідкісний. Ніколи раніше не доводилося такого бачити. Та за такий діамант можна придбати цілий караван верблюдів, нав’ючених різним крамом, чи всі оті родючі поля вздовж ріки, або всі виноградники, що довкола нашого міста. Та що тепер говорити? Хто повірить, що я не привласнив його собі? Ні, не відвернути тепер біди. Вороги наші тільки й чекають приводу, щоб поглумитися над нами. Горе мені! Горе всім нам! Прощавай, чужинко!
Донька (плачучи). Пробач мені, таточку! Пробач, бо завинила перед тобою тяжко…
Збирач данини. Перед усіма завинила, дочко, а перед собою — то найбільше, бо не дасть тобі сумління твоє вільно дихати. (Ідуть обоє, обійнявшись.)
Софія (схвильовано). Діамант рідкісний і цінний дуже… Хіба ж я вкрала його? Ні ж-бо, знайшла! Хто може мені докорити? Він сказав, що сумління не дасть вільно дихати? Господи, допоможи мені! Агов! Заждіть! Я знайшла ваш перстень!
Збирач данини з донькою повертаються.
Збирач данини. Невже?! Так, це він! (До доньки.) Поглянь, це той самий перстень!
Донька. Авжеж, таточку! Я ж казала, що він десь тут має бути! (Обіймає і цілує батька.)
Збирач данини. Але… це вона його знайшла, а не ми.
Софія. Візьміть його. Візьміть, він мені не належить.
Збирач данини (розчулено). Ти справді віддаєш його? Господи, хіба може таке бути? Хіба може хтось відмовитися від щастя, яке просто звалилося на голову?
Софія. Хіба це щастя? Через цей перстень ви могли зазнати багато лиха, то чи була б я тоді щасливою? Візьміть і віддайте тим, кому мали віддати.
Збирач данини. Дякую тобі, Господи, що змилувався над нами! І тобі дякую, чужинко. Дивна ти… Не схожа на інших… Прощавай же, і будь благословенна.
Донька. Скажи хоч, як звати тебе.
Софія. Софія.
Донька. Софія… Гарне ім’я. А мене Лея. Я тебе ніколи не забуду. (Цілує Софію.) Прощавай! І будь щаслива!
Збирач данини з донькою ідуть.
Софія. Так просто: «Прощавай! І будь щаслива!» Якби ж я знала, як бути щасливою, то чи була б зараз тут? (Прислухається.) Що це? Якийсь гул. Великий натовп розлючених людей. І вони йдуть сюди!
З’являється юрба. Попереду тягнуть за мотузки якогось побитого, зраненого чоловіка.
Натовп. Смерть йому! Смерть! Смерть зрадникові!
Софія. Стійте! Благаю вас! Зупиніться! Що скоїв цей чоловік? Куди ви тягнете його?
Городянин І. Що скоїв він? Цей негідник продався ворогам. Він отруїв воду в наших колодязях і прирік на люту смерть усе наше місто!
Городянин ІІ. Наша худоба здихає! Наші жінки й діти страждають від нестерпної спраги, а хто скуштував гіркої води — помер у жахливих муках.
Городянин І. Тож нехай злочинець отримає свою відплату!
Натовп. Смерть йому! Смерть!
Софія. Стійте! Що ви робите? Адже його смерть уже нічого не змінить! Нічого! Відомстивши йому, чим ви всі будете кращими за нього? Помста ніколи не зменшує біль. Насправді вона лише примножить ваші страждання. (Сама до себе.) Господи, я дивуюсь своїм думкам і своїм словам. Звідки це в мені? Адже зовсім недавно я думала інакше…
Городянин І. Ти хочеш, щоб ми помилували його?
З натовпу. Що? Ніколи! Нізащо! Смерть злочинцеві!
Городянин І (жестом заспокоює усіх). Напевно, тобі, чужинко, невідомо, що за законами нашого міста злочинця можуть помилувати лише тоді, коли знайдеться бодай одна людина, що погодиться пробачити йому його злочин. Бодай одна! Та такої людини не знайшлося. (Звертається до натовпу.) Чи, може, хтось готовий пробачити його? Можливо, ти? Чи ти? І ти не хочеш? Як бачиш, йому немає чого розраховувати на нашу милість.
Натовп знову здіймає галас. Софія нахиляється над зв’язаним чоловіком, зазирає йому в очі.
Софія. Скажи, чому ти так учинив? Чому ти скоїв це зло?
Злочинець. Мені щедро заплатили: велику пригорщу золота.
Софія. Нещасний… За пригорщу золота ти занапастив життя всіх цих людей і свою власну душу…
Городяни намагаються підвести злочинця.
Софія. Зачекайте! Облиште! Я готова пробачити йому!
З натовпу. Що? Нехай повторить!
Софія. Так! Я готова пробачити цьому чоловікові його страшний злочин.
З натовпу. Вона глузує з нас! Зухвала! Вона з нас насміхається!
Городянин ІІ. Готова пробачити? То може ти готова й участь нашу з нами розділити? Хіба ти можеш збагнути увесь наш біль і гнів, і ненависть, і жагу помсти, не ставши однією з нас. Ану, візьміть її!
Городяни залишають злочинця, кидаються до Софії, штовхають її до колодязя.
Городянин І. Ти розлютила нас, чужинко, вкрай. Сюди її, до колодязя. (Знову до Софії.) Пий, або ми примусимо тебе це зробити.
Софія. Прошу вас: не треба силоміць. Дозвольте мені лише помолитися.
З натовпу. Нехай молиться! Усе одно їй уже нічого не допоможе!
Софія. Господи! Ніколи ще у своєму житті я не була так близько до смерті, як тепер, і, разом з тим, ніколи ще не була такою спокійною. Цей спокій, здається, прилинув звідкілясь згори й огорнув мене з голови до ніг. Дивно, але я зараз зовсім не боюсь. Мені не страшно, бо несподівано з’явилась у серці тверда віра: Ти Той, Хто навіть мертву воду здатний перетворити на живу. Господи, якщо є на те Твоя воля, — змилуйся наді мною.
Набирає у пригорщі воду і п’є. Натовп завмер у очікуванні.
З натовпу. Вона жива? Як таке може бути? Вона жива! Не можу в це повірити… Це — чудо!
Городянин І (до Софії). Дай і йому. Нехай нап’ється і він. (Показує вбік злочинця. Софія напуває його зі своїх рук.)
Городянка I. Будь-що буде! Я теж нап’юсь, бо вже несила терпіти спрагу. (П’є. Усі в німому очікуванні дивляться на неї.) Вода вже не гірка… Отрута десь поділась. Не вірите? Скуштуйте, не бійтеся. Погляньте: я жива!
Усі кидаються до колодязя, п’ють воду, радіють, хлюпають нею в обличчя. Софія у цей час звільняє злочинця від мотузок.
Злочинець. Як звати тебе, добра дівчино?
Софія. Софія.
Злочинець. Софія… А мене Харім. Ти врятувала мене від смерті й відтепер я — твій вічний боржник. Скажи лишень, чого ти хочеш? Мій рід не з бідних.
Софія. Невже ти й досі не збагнув, що ціна життя не міряється пригорщами золота?
Злочинець. Тоді я — раб твій, поки живу!
Софія. Ти — вільний, Харіме. Не можеш бути вільним лише від власної совісті, бо від неї не втечеш і не сховаєшся — запам’ятай це. Я це зрозуміла нещодавно.
Злочинець. Я ніколи тебе не забуду, обіцяю!
Софія. І я тебе…
Городянка I. Тепер ви бачите всі, що ця чужинка вчинила чудо!
Городянин ІІ. Вона справжня чаклунка! Їй вдалося очистити воду від отрути!
Софія. Ні. Я не чаклунка! І це не я вчинила чудо. Ви помиляєтесь.
Городянка ІІ. О, божественна! Ти послана до нас з небес! І ця жива вода — знамення нам, яке ми всі давно чекали. Вона пророчиця! Або ж… вона богиня!
Жінка падає на коліна, а за нею схиляється перед Софією весь натовп.
Софія. Ні! Що ви! Підведіться! Устаньте всі з колін! Отямтеся! І що на вас найшло? Немов осліпли всі! Прозрійте: я не пророчиця, тим більше — не богиня! Кажу вам: це не я очистила цю воду. Я впевнена — це Сам Господь її очистив.
Городянин І. Хто б ти не була — ти врятувала всіх нас від неминучої смерті. Ти — мудра не по роках і здатна творити чудеса. (До натовпу.) Вона гідна бути володаркою нашого міста!
Натовп. Так! Гідна!
Городянин І. Слава великій повелительці!
Натовп. Слава володарці нашого міста! Слава! Слава!
ТАНЕЦЬ З ГЛЕКАМИ
Підхоплюють збентежену Софію на руки й виносять зі сцени. Натовп з’являється знову. Попереду несуть трон. На Софію одягають пурпуровий плащ, на голову — золоту корону. Вручають скіпетр як символ влади. Усі схиляються перед Софією в пошані й покорі.
Городянин І. Тобі, о повелителько, належить влада й суд! Суди нас за законами справедливості. Ведіть сюди малого! (Приводять обідраного хлопчика.)
Городянин ІІІ. Оцей жебрак, цей злидар украв у мене вчора на базарі хлібину. Поцупив нагло із-під носа, та ще й, нахаба, тут же сів у порох, їв, мало не вдавившись, і навіть не втікав! Ти, повелителько, тепер суди, як покарати цього злидня.
З натовпу. Малий, а вже злодюгою росте! Бач, на чуже він ласий! Добра від нього вже не жди! Нехай отримає, що заслужив!
Софія. Це правда?
Хлопчик. Так…
Софія. Чому ти так учинив? Хіба ти не знаєш, що не можна брати чужого, не можна красти?
Хлопчик. Знаю…
Софія. Тоді поясни: чому?
Хлопчик. Я три дні не їв нічого… Просив у всіх якогось заробітку. Коли знесилів — то благав про милість. Та люди лаяли мене і проганяли. Тоді… Я сам не знаю, як це сталось…
Софія. А де ж твої батьки?
Хлопчик. Батьки померли… Я сирота…
Софія. Чули всі? Він шукав заробітку, благав нашої милості, та всі ми відвертались від нього. Всі ми винні в тому, що він скоїв, тому залиште, відпустіть його.
З натовпу. Що? Відпустити? Нехай краде й далі? Це — справедливий суд?
Городянин І. Ведіть сюди стару! (Приводять стару жінку. Видно, що вона сліпа.) Вклонись великій повелительці!
Софія. У чому завинила ця жінка?
Городянин ІІ. Вона не віддає борги! Ще півроку тому позичила в мене три міри борошна й досі не віддала! А це те ж саме, що вкрала!
Софія. Це правда?
Жінка. Так, провину визнаю. Позичила, бо думала, що зможу повернути. Та ось осліпла… І ради собі не даю, тож борг оцей не можу відробити.
Софія. А діти у вас є?
Жінка. Діти? Мабуть, є.
Софія. То де ж вони?
Жінка. Господь лиш знає. Кому потрібна немічна й сліпа?
З натовпу. Нехай майном заплатить! Нехай віддасть, що має!
Жінка. Що маю я? Моє майно — усе, що на мені. А ще — розбите серце й виплакані очі…
Софія. Ви ж бачите, що жінка ця сліпа. Стара й немічна: ні відробить, ні заплатить не зможе. Тож мусимо пробачити їй борг.
Натовп виявляє обурення.
З натовпу. Що? Пробачити? Нечувано таке!
Городянин ІІ. Пробачити? А хто мені ці збитки відшкодує?
Городянин ІІІ. А мені?
Софія. Усі слухайте! Якщо мені ви доручили владу й суд, то ось наказ мій: нехай кожен з мешканців нашого міста вділяє по одній частині з усього маєтку свого — з приплоду худоби, з того, що вродило в саду й на полі — для утримання сиріт, вдів, людей одиноких та немічних.
З натовпу. Що? Вділяти зі свого маєтку? З якого дива я маю віддавати своє кров’ю зароблене? Несправедливий суд! Ганьба! Ганьба!
Городянин І. Ти дивуєш нас своїми судами, повелителько. Ми звикли жити за законами справедливості. Усякий злочин має бути покараний!
Софія. Усякий? Кожного із нас? Тоді всіх нас треба засудити! Скажіть, хто з нас жодного разу в житті не вкрав нічого? Хто не привласнював собі чужі думки, чужі слова, чужі діла, чужої слави? І хто, чуже знайшовши, поспішив його віддати? Хто повернув усі свої борги? Хто заплатив за те, що ти живеш? За те, що бачиш, дихаєш, радієш? Що проводжаєш ніч і зустрічаєш день, зриваєш стиглий плід, колишеш на руках дитину… Хто заплатив? І хто ціну складе всьому цьому?
Усе, досить, я втомилася від ваших чвар, злоби, розбрату, нарікань, жадоби помсти. Суди мої для вас не по душі. Накази викликають непокору. Говорите про справедливість, хоч самі забули, що таке любов і милість. (Знімає корону, пурпуровий плащ.) Візьміть собі своє. Я повертаю вам і владу, і суд, і вашу славу, і шану. Не цього прагне серце й душа моя. Не в цьому щастя. Це лише омана. Це привид щастя, марево одне, торкнешся тільки — і його не стало.
Городянин І. Ти покидаєш нас? Зрікаєшся всього? Знеславлюєш володарки ім’я? Ганьба тобі!
Натовп. Ганьба! Ганьба!
Городянин ІІ. Прогнати її геть за мури міста! Без їжі й води! Геть, на поталу диким звірам!
Натовп. За мури міста! На поталу звірам!
Софію проганяють, штовхаючи в спину.

ТАНЕЦЬ «СПОКУСИ»
Софія сидить біля колодязя.
Софія. Яке зрадливе серце в людини! Просто дивно: ще вчора на руках мене носили, вклонялися мені, навколішки ставали, підносили аж до небес моє ім’я, а вже сьогодні вслід мені каміння полетіло…
З’являються троє друзів, серед яких — Харім. Софія ховається за колодязем.
Приятель І. Тобі, Харіме, щастить як нікому: коли не стрінеш тебе — ти завжди при грошах!
Харім. Авжеж! Я люблю гроші, а гроші люблять мене. (Підкидає в руці торбинку з грішми.)
Софія. Здається, це голос Харіма.
Приятель ІІ. Чули, ти тепер невільниками торгуєш.
Харім. Та, це вже в минулому. Занадто багато клопотів. А треба так, щоб і гроші придбати, і руки не натрудити. Треба вміти, щоб гроші самі до тебе пливли.
Приятель І. То, може, навчиш і нас, давніх приятелів, своєї науки?
Харім. Та яка тут наука? Тут треба мати добрий нюх. Тримай ніс за вітром — от і вся наука.
Приятель ІІ. Жартуєш, жартуєш ти, Харіме.
Приятель І. Кепкуєш з нас. (Б’ють його дружелюбно по плечу.)
Софія. Харіме! Допоможи!
Приятель ІІ. Хтось гукав тебе.
Харім. Хіба? Мабуть, здалося. Так ось: щоб гроші пливли до тебе рікою, розуму багато не треба. Позичив комусь десять срібняків, а забрав двадцять, позичив двадцять золотих, а забрав сорок. Я гроші в ріст даю, тому й сам завжди при грошах.
Приятель І. Хитро… А я якраз хотів по старій дружбі позичити в тебе кілька золотих, та, певно, потерплю…Чи, може, ти із приятелів назад удвічі більше не береш?
Харім. Ось тут якраз уся суть: або ти позичаєш із заплющеними очима, або… забудь про гроші. Хоч ти мені товариш, та правило одне для всіх.
Софія. Харіме! Допоможи!
Приятель ІІ. Таки хтось кличе.
Усі троє підходять до Софії.
Софія. Так, це ти, Харіме! Допоможи мені, благаю!
Приятель І. Вона тебе впізнала!
Приятель ІІ. Чи це не та, що врятувала колись життя тобі?
Харім. Дурниці! Якась жебрачка. Я її не знаю!
Софія. Харіме! Ти не впізнаєш мене? Я — Софія. Допоможи мені, бо тут, за містом, у цій долині пропаду! (Чіпляється за одяг Харіма.)
Харім. Чого тобі від мене треба? Я тебе вперше бачу. Відчепись! (Відриває від себе руки Софії.) Ходімо швидше звідси. Вона, напевно, божевільна, чи прокажена…
Усі троє приятелів швидко йдуть.
Софія. Не йди, благаю! Не залишай мене одну, Харіме… (У відчаї закриває обличчя руками.)
Софія (співає).
Серце моє, наче птах, виривається,
Сльози стоять у очах, мов туман.
Знову воно у зневірі карається,
Все це — ілюзія, все це обман.
Пройдені марно шляхи і дороги,
Марно до крові позбивані ноги,
І до знемоги заморене тіло, —
Щастя у світі знайти я хотіла!
З’являється Янгол.
Янгол (співає).
Щастя без Бога немає і бути не може, ти знаєш.
Навіть і те обірветься, що міцно в руках ти тримаєш.
Щастя без Бога — з піску побудовані храми,
Змиє їх дощ, рознесуться, мов порох, вітрами.
Софія. Так, тепер я це збагнула: щастя без Бога немає. Відчувати Божу милість, Його любов і турботу про мене — це і є справжнє щастя. Господь допомагав мені долати спокуси, Він відкрив мені марноту слави і влади, зберіг моє життя, перетворивши мертву воду на живу, і врятував від розлюченої юрби, яка жбурляла в мене камінням, допоміг пережити гіркоту розчарування і біль зради. Він справді не залишав мене ні на мить. Він Сам — це і є те найбільше щастя, якого я так прагну.
Янгол. Я радий, що ти пройшла цю Долину сумнівів і випробувань і знайшла, нарешті, відповідь на своє питання. (Підводить Софію до золотого містка.)
Тобі залишилось лише перейти через цей золотий місток, і ти зустрінешся з Богом віч-на-віч.
Софія. О, так! Я готова бігти Йому назустріч і летіти на крилах, хутчіше за вітер! (Хоче перейти через місток.)
Янгол. Зажди, Софіє! Не все так просто. Якщо твоє серце обтяжене бодай одним гріхом, у ту ж мить, як ти ступиш на золотий місток, він полетить разом із тобою в прірву.
Софія. У прірву? Який жах! Ти кажеш, якщо серце обтяжене бодай одним гріхом? Так, я знаю: непрощення — це гріх, і хоч мені це надзвичайно важко, я пробачаю Харімові його зраду.
Янгол. А Зоряні?
Софія. Зоряні? Пробачити їй? Я би хотіла… Але… це понад мої сили. Образа настільки сильно запеклася у серці, що я просто не можу ось так взяти й вирвати її. Ні, не можу… А значить… Ця прірва поміж мною і Богом залишиться назавжди?
Янгол. Правда полягає у тім, що немає жодної людини в світі, яка змогла би подолати цю прірву. Серця всіх обтяжені гріхами, а тому між святим Богом і грішними людьми пролягла ціла безодня. Але Господь не тільки праведний і справедливий, Він водночас люблячий, милосердний і всепрощаючий. Саме тому Він і послав на землю Свого Єдиного Сина — Ісуса Христа.
Софія. Так, я чула це багато разів від мами. Христос при¬йшов у цей світ до людей і жив з ними, спав і їв, а ще — навчав їх, зцілював і, навіть, повертав їх до життя після смерті.
Янгол. Він називав їх друзями Своїми, а потім, коли прийшов час, був зраджений ними й забутий… Чи знаєш ти, що Він, праведний, узяв на Себе гріхи всіх людей, помер на хресті й воскрес, щоб кожен, хто вірує в це, отримав прощення і вічне життя з Богом.
Софія. Він і мої гріхи на Себе взяв?
Янгол. Так, якщо ти віриш у це.
Софія. І завдяки Христу Господь пробачив мені мої провини?
Янгол. Якщо ти тільки віриш.
Софія. О, так, я вірю, і як я вдячна тобі за це, Ісусе! Я приймаю від Тебе безцінний дарунок — Твою праведність і Твою чистоту, і вірю, що вже ніщо не завадить мені бути навіки з Тобою. (Софія знову підходить до золотого містка.)
Янгол. Тобі не страшно?
Софія. Тепер уже — ні. (Ступає на золотий місток, на неї згори проливається сяйво. Завісу закривають.)
АВАНСЦЕНА
Софія. Доброго ранку, мамусю!
Мама. Як спалося тобі, доню?
Софія. Ти знаєш, мені наснився дуже дивний сон… А коли я прокинулась, то відчула себе такою щасливою, як ніколи. Мені хочеться обійняти всіх і розцілувати. Ось так! (Обіймає й цілує маму.)
Мама. Розцілувати всіх? І Зоряну теж?
Софія. І Зоряну, мамо!
Мама. Отже, ти пробачила їй?
Софія. Якщо Господь пробачив мені, то хіба я можу не пробачити? Це справжнє диво: Ісус звільнив моє серце від образи, гніву й ненависті й наповнив Його Своєю любов’ю, миром і радістю, а це і є найбільше щастя.
Фінальна пісня
Бог — моя твердиня, моя башта,
Господь є мій захист і сила моя,
Зоря вказівна, що освітлює шлях
У моєму житті.

Він поведе мене через море й океан,
Він проведе мене через долину смерті,
Він понесе мене на Своїх руках,
Бо Він — моя твердиня і захист мій.

Господь за праву руку мене візьме,
Збере мої сльози в долоні Свої.
На грудях Його я спочинок знайду,
Його захист святий.

Він забере мій біль і вітрами рознесе,
Розвіє смуток мій у тумані при дорогах,
До сонця підійме, дасть для мене крила
І скаже: Я люблю тебе, лети!