МОВИ – МОЄ ПОКЛИКАННЯ
Єлизавета Володимирівна Гуц, 1976 р.н., народилася в м. Сніжне Донецької обл.
2001 р. закінчила Санкт-Петербурзький християнський університет (бакалавр теології), здобула сертифікат спеціаліста в галузі загальної лінгвістики в Європейському відділенні літнього інституту лінгвістики (ETP of SIL), ступінь магістра в галузі лінгвістики і теорії перекладу в Амстердамському університеті.
Викладає фонетику, фонологію і методику аналізу мови в університетах Індії і Філіппін. Займається перекладом Біблії на індо-арійські мови, а також науково-дослідницькою роботою в сфері мовознавства.
— Лізо, чому ти зацікавилася дослідженням саме індо-арійських мов, а не слов’янських, наприклад?
— Якщо коротко, то через те, що там потреба більша. Наші мови краще вивчені. З наукової точки зору, мови народів, які живуть на теренах колишнього Радянського Союзу, досліджені. Ми іноді себе недооцінюємо, але, виявляється, що ми більш освічені. Російська академія наук займалася дослідженням мов малих народів (кримських татар, чукчів, евенів, евенків, кавказьких народів, населення Середньої Азії, Закарпаття), зібрані цілі бібліотеки праць. А є такі мови, які ніхто ніколи не досліджував. Для лінгвіста вони є дуже цікавими. Тобто це захопило мене з професійної точки зору.
Крім того, вивчаючи, досліджуючи, описуючи мови, ми сприяємо розвитку тих народів, які є носіями цих мов. Зараз у світі спостерігаються дві тенденції: з одного боку йде рух, спрямований на об’єднання мов, вважається, що до кінця 80-х років англійська стане всесвітньою діловою мовою, а переважна більшість населення земної кулі розмовлятиме на американсько-китайському суржику (сміється), але разом з тим набирає сили екстремістських рух, піднесення національної свідомості й інтересів. Щоб продемонструвати свій національний статус, люди переходять на свою національну мову. Мова захищає культуру народу.
ЮНЕСКО відкрило відділ з дослідження мов, що відмирають. Як спеціалісти, ми зобов’язані, принаймні, їх задокументувати. За час роботи нашого інституту були випадки, коли ми розпочинали дослідження мови, і люди починали цією мовою розмовляти, відбувалися якісь зміни в країні, і мова, фактично, – оживала.
Я переконана, що те, чим я займаюся, — моє покликання від Бога.
— Коли ти відчула це покликання?
— О, це я добре пам’ятаю. Я тоді навчалася в Санкт-Петербурзькому християнському університеті. Мріяла стати перекладачем. Одного разу випадково потрапила на презентацію Інституту лінгвістики, її проводили спеціалісти-мовознавці. Коли прозвучала думка про те, що мовознавець може не лише ритися в літературі, але й реально послужити людям, мову яких він вивчає, я зрозуміла, що це Сам Бог проговорив до мене. Адже я відчувала потяг до академічної роботи, але разом з тим мені завжди хотілося практично служити людям.
— «Проговорив Бог»… А раніше тобі доводилося чути Божий голос?
— Я народилася в християнській сім’ї. З дитинства тато і мама вчили мене молитися Богу, водили до церкви. Коли мені було 15 років, довелося пережити дуже важкий період – одна за одною померли дві дуже близькі мені людини: брат, який був лише на два роки старшим від мене, і мама. Саме тоді я зрозуміла, як Бог говорить. Звичайно, це не літерами на небі, не особливими одкровеннями. Іноді через яскраві обставини, іноді через людей. Але я завжди розуміла, що це від Бога. Або ось як під час покликання – з’явилася чітка думка і відразу ж прийшла впевненість, що це моє, що я буду цим займатися.
— Чому ти обрала християнський університет?
— Моє покликання відбулося, можна сказати, миттєво, але насправді Бог довго готував мене до нього. Згадуючи дитинство, я розумію, що мені змалку хотілося займатися тим, чим я зараз займаюся. Та йшла я до цього поступово.
Коли я закінчила школу, то вже була свідомою християнкою. Це були 90-і роки — всюди відкривалися двері для проповіді Євангелії, і ми з сестрою вирішили вступили до біблійного коледжу, після закінчення якого займалася з молоддю, їздила у місіонерські поїздки. Нам здавалося, що так буде завжди, але дехто казав: «Використовуйте час, доки є можливість», вони мали рацію, зараз уже дещо інший період.
За два роки місіонерської роботи Бог підготував мене до служіння. Коли я вибирала вуз, вирішила, що це буде християнський, а спеціальність мала бути пов’язана з мовами.
— Лізо, а як ти потрапила в Індію?
— Мене туди запросили. Інститут лінгвістики, у якому я зараз працюю, одночасно займається і академічними дослідженнями, і місіонерською роботою. Це триває вже багато років, у десятках країн. Наш заклад вже має солідний вік, недарма в його назві є слово «літній» (сміється). Але російське відділення відкрилося відносно недавно, 1999 року, і я стала їхнім першим (!) співробітником.
Свого часу я відчула покликання до цієї праці, але не до конкретної країни. Тому спочатку я не знала, куди поїду. В Індію мені зовсім не хотілося. Індійських фільмів я ніколи не любила. Уявляла собі ці випалені крапки на лобі у жінок (як потім виявилося, вони не випалюються, а наклеюються), намотану тканину замість одягу – і ставало страшно. Але у мене був ще цілий рік, доки я закінчувала навчання. Я молилася, читала, все більше і більше дізнавалася про цю країну, почала вивчати мову. А коли я туди нарешті потрапила, то всі відразу почали говорити, що я схожа на них, що я чудово вписуюся в їхнє товариство. Для мене це було підтвердженням, що я на своєму місці. Тепер це мій другий дім: люди, мова, їжа…
Тобто вийшло так, що не до переїзду, а вже тоді, коли я приїхала в Індію, я зрозуміла, що для мене це найкращий варіант. Заднім числом усвідомила, що Бог привів мене туди, де мені подобається. Я не уявляю себе в якійсь іншій країні. І це не те, що поїхати туристом на 10 днів. Прожити в країні 8 років непросто, якщо тобі там не подобається. Але Бог нікому й не дає такого покликання, щоб людина постійно нарікала, була незадоволеною.
— Чим тебе здивувала Індія?
— Перші три місяці після приїзду в Індію я проходила так звану орієнтацію: як придбати квиток, де поїсти, як фільтрувати воду, як поводитися в гостях тощо. Нас було восьмеро: сім американців і я. Я недооцінювала ці курси. Вони все подавали з позиції американців, а мені здавалося, що наша слов’янська культура дуже схожа на індійську (ну, їжа у них гостріша). Згодом мені довелося пережити багато сюрпризів, бо виявилося, що у них все інакше. І найбільша відмінність — у світогляді. Ми споконвіку християни. Ми віримо в єдиного Бога. І навіть якщо це номінальна віра, вона все одно накладає відбиток на світогляд людей, на їхнє сприйняття світу і своє місце, і роль у цьому світі. В християнстві – ким би ти не народився, ти можеш прагнути до Бога. Релігія індусів, заснована на багатобожжі, — це релігія безнадії. В якій касті народився — в такій і помри. Це повна духовна пасивність.
Стосунки між подружжям, взаємини між батьками та дітьми, дружба – все це описується тими ж словами, що й у нас, але сенс туди вкладається зовсім інший.
Країна перенаселена, тому заохочується планування сім’ї, ведеться пропаганда, щоб сім’ї були маленькими, не більше двох дітей. Усі хочуть, щоб народжувалися хлопчики, бо, щоб видати заміж доньку, треба дати великий посаг. Лікарям, які проводять УЗД, заборонили повідомляти стать дитини, бо коли жінки дізнаються, що народиться дівчинка, — часто вирішують робити аборт.
Коли народжується хлопчик — це щастя, радість, торжество, але згодом цього хлопчика надмірно пестять, йому всі цукерки, іграшки, його відправляють на всі гуртки, на додаткове навчання… Зате дівчинку мало не з пелюшок привчають до роботи. Тобто вона ніби відпрацьовує гроші, які збирають їй на посаг, а хлопчик отримує все відразу. Зате батьки знають, що в старості син їх догляне і до смерті не залишить. Особливо близькі стосунки в сім’ях між мамою і сином. Дружина ніколи не буде ближчою для чоловіка, ніж його мама.
Повага до старших — це дуже важливий елемент індійської культури. Надзвичайною повагою користуються вчителі — гуру. В індійський ведах є таке повеління: шануй гуру як Бога. В цьому є позитивні і негативні моменти.
Ось стою я перед індійськими студентами – вони все слухають, записують, нікому навіть на думку не спаде щось заперечити чи зневажливе сказати. Але як тільки вони досягають статусу гуру, багато хто зупиняється у своєму розвитку, перестає навчатися, а під сумнів їхній авторитет уже ніхто поставити не може. Статус гуру також не дозволяє не знати відповіді на якесь запитання. І, трапляється, учитель говорить повну нісенітницю, а діти ж це все сприймають.
— Яка в Індії система освіти?
— Індія багато років була британською колонією, тому і система освіти – британська: 12 класів (початкова школа, середні і старші класи), 3 роки коледжу — бакалаврат, 2 роки магістратури. Діти навчаються з 3 років; до 1 класу дитина вже повинна читати і писати.
За виключенням кількох державних шкіл з досить невисоким рівнем освіти, все навчання платне. Це ще одна причина, чому батьки не можуть дозволити собі мати більше двох дітей: вони просто не зможуть дати їм освіту.
Кумедна деталь (яка зараз, на жаль, поширюється і в Україні та Росії) – приватне репетиторство. Без нього в Індії не обійтися. З кожного предмета треба наймати репетитора. Отож, прийшла дитина зі школи, де, взагалі-то, мала б чогось навчитися, і пішла по репетиторах…
Християнські організації в Індії відкривають школи. Я безпосередньо цим не займаюсь, але ми сприяємо цьому процесу. Як тільки починається розмова про школу — постає фінансове питання.
Де взяти шкільні приладдя? — Ми відповідаємо, що можна використати підручні засоби. В одному селі ми попросили в магазинах картон, пофарбували його чорною фарбою, знайшли крейду. І вийшли зошити, а з великого картону — дошка.
А як платити вчителю? — Знову ж таки, треба виходити з того, що є. Збираються, наприклад, батьки всіх дітей і на початку навчального року купують маленьке козеня чи пару курочок, а потім потихеньку вирощують «зарплату» для вчителя. Або відділяють частину рисового поля, і вчитель потім отримує з нього врожай. Усе це базується на принципі «стійкої програми» — програми, яка залишиться життєздатною навіть без підтримки ззовні. Ми ж не будемо там постійно жити, а правильно поставлена справа з Божою допомогою зможе розвиватися. Це наше бажання, наша мрія, про це наша молитва.
Ми несемо людям освіту, виходячи з наших християнських цінностей, з наших цілей. Для того щоб Біблію, яку ми перекладаємо мовами народів Індії, ці народи могли читати, вони повинні вміти читати. Освіта ж несе просвіту, просвітлення розуму і серця людини. Я знаю, що деякі євангелісти вважають це зайвим. Та для мене здається дуже важливим — навчити людину читати. Можливо, мине час, мене там уже не буде, нашого інституту не буде, але буде Біблія, і вона потрапить до рук цієї людини, і вона її прочитає. Я вірю, що це не буде марно!
«Кілька днів працювали з представником одного з місцевих племен. Ми намагалися допомогти у створенні алфавіту для їхньої мови.
Перед нами сидів дорослий чоловік, старійшина племені, дуже шанований і освічений. Він намагався зобразити на папері свої думки рідною мовою. Годинами він щось писав, закреслював, потім знову писав, потім намагався використати інший шрифт, знову переходив на англійську. Часто йому це не вдавалося, і він зі сльозами на очах намагався пояснити нам, що він хоче написати. Він увесь час повторював, що його народ хоче писати, що їм обов’язково потрібний алфавіт, тому що потрібна Біблія, а інакше, як вони дізнаються про істинного Бога?
«Будь ласка,допоможіть моєму народу пригадати мелодію нашої мови, тому що ми її загубили!» – повторював наш гість. Мови, які мають свою мелодію, називаються тональними, і для того, щоб передати їх на письмі, потрібно якось зобразити мелодію мови.
Ми допомагали нашому гостю, чим тільки могли: давали поради, ідеї, як можна правильно зображати подібні мови, і благословили його на зворотну дорогу. Здається, зробили все, що могли, і тепер наша молитва про те, щоб Бог дав Пратапові мудрості і необхідних знань для просвіти свого народу.
А таких мов навколо нас ще сотні…. Дай Бог, щоб у кожному племені з’явився свій Пратап, який горітиме любов’ю до Бога і до свого народу і захоче присвятити своє життя для того, щоб відкрити йому доступ до найбільшої Книги у світі».
З місіонерського щоденника,
30.06.2004
«На минулому тижні в індійському поїзді у мене вкрали всі документи, гроші, банківську картку і комп’ютер.
Учора я переселилася в нову квартиру. Хазяйка, жінка, яку я знаю вже два роки з Массурі, погодилася здати мені кімнату за півціни, коли дізналася про мою ситуацію. Але плату потрібно внести відразу за місяць. У мене залишилося трохи більше тисячі рупій. Це дуже мало, якщо врахувати, що в Делі проїзд коштує не менше 30-50 рупій, до того ж мені потрібно якось харчуватися. Звичайно, це буде проста індійська їжа: рис і даал, і ще трішки овочів. Фільтровану воду купувати дорого, фільтра нема, так що буду просто довго кип’ятити воду з крана. Сподіваюся, що газу вистачить ще хоча б на тиждень. Тільки б вистачило. Моя банківська картка мала прийти вчора, але – не прийшла. Важко передбачити, скільки доведеться чекати.
Так, здається все продумала. Чудово! На стінах розвісила фото з видами зимового Петербурга і фотографії моїх рідних. Я не одна. І ця комірчина – явище тимчасове. Я маю свій дім, свою країну, свою сім’ю, де мене знають і люблять. А тут – є Бог…»
З місіонерського щоденника, 17.04.2004
«Учора я переїхала від своєї індійської сім’ї у дім моїх голландських друзів. Я чекала на цей переїзд цілий місяць, тому що стомилася постійно розмовляти мовою хінді. Але виявилося, що я вже звикла до такого життя, і сьогодні мені стало сумно, що ніхто постійно не сидить у моїй кімнаті, не тараторить на хінді, не зазирає у мій комп’ютер, не примушує їсти рис тричі на день, не будить о 7 ранку, щоб пригостити страшенно солодким чаєм з молоком… А яке задоволення, сидячи на підлозі, розкачувати тісто і пекти роті (прісний хліб). І вся їжа після індійської чомусь стала здаватися прісною. Хто ж тепер якнайсуворіше заборонятиме мені їсти рис при перших ознаках застуди? Можливо, ви досі не знаєте, що рис – холодна їжа, як і апельсини, яблука і т.п., а при застуді в Індії суворо забороняється їсти холодну їжу…»
З місіонерського щоденника, 31.03.2003
«Уже тиждень я живу в індійському селі, в горах. Мене дратує те, що у мене зовсім немає власного простору і я живу з усією сім’єю в одній кімнаті.
…Я дуже боюся щурів, а в кімнаті, де ми живемо, їх повнісінько. Їжу тут готують на підлозі, там і їдять, там же час від часу прогулюються щурі… Сплю на одному ліжку з дружиною і дітьми, чоловік спить у сінях. Спимо у тому ж одязі, що й ходимо цілий день. Миємося в холодній воді.
… Хочу якнайшвидше звикнути до таких умов… Хочу за цей тиждень підтягнути свою хінді. Допоможи мені, Господи, не ображатися, коли наді мною насміхаються і передражнюють, допоможи продовжувати розмовляти з ними і не ховатися від зовнішнього світу. А ще допоможи так сильно не залежати від листів з дому. Не хочу постійно жити думками про майбутнє або спогадами про минуле, але радіти кожному дню, який Ти даєш».
З місіонерського щоденника, 01.12.2002
«Сьогодні я вирішила перечитати притчу про загублену вівцю і пороздумувати над нею. Спочатку здавалося, про що можна роздумувати, читаючи такий знайомий біблійний текст? Потім одне за одним почали з’являтися питання.
Коли пастух знайшов вівцю, чому він її не покарав за ті турботи, які вона йому завдала? Більше того, не лише не покарав, але надзвичайно зрадів… Дивний господар…
А чому вівці такі безликі? Якщо вони представляють людей, то люди ж такі різні? Ми вважаємо одних важливішими за інших. Невже в Божих очах ми настільки однакові, що схожі на отару овець? Йому неважливо, яка з них загубилася. Можливо, наймиршавіша. Все одно, Він іде її шукати. А може, вона була особливою? Може, це був вожак? Але в Біблії нічого про це не згадується. Мабуть, це несуттєво?»
З місіонерського щоденника, 07.05.2008
ІНДІЯ
n 28 штатів і 7 об’єднаних територій;
n 2-а країна в світі за кількістю населення, яке складає 1 134 403 000 чол.;
n 2-е місце в світі за мовним, культурним і генетичним розмаїттям;
n державні мови – хінді й англійська та ще 21 офіційна мова;
n всього в країні 452 мови, близько 180 потребують перекладу Біблії.