Я доволі часто чую з уст різних людей фразу: «Мій дім – моя фортеця!», – і завжди думаю, наскільки ці слова відповідають дійсності. Адже, коли дім стає захистом, відпочинком, тихою гаванню тощо, то можна лише порадіти, що наші шлюби абсолютно захищені та надійні.
Ми щосили намагаємося зробити наш дім таким місцем. Ми віримо, що діти продовжать нашу справу, вони будуть нашою підтримкою й опорою. І ми вже уявляємо, якими вони стануть. Але життя іноді готує нам несподіванки, і далеко незавжди ці сюрпризи відповідають нашим планам.
Що трапляється з такою фортецею, коли у ній з’являється дитина-інвалід або у когось із подружжя виявили невиліковну хворобу, або підло підкралася зрада? – Тоді моя фортеця перетворюється у високу вежу самотності, з якої мене ніхто не може врятувати…
Я думаю, ніхто із нас не зможе заперечити, що для кожного сім’я – це щось особливе. Дівчатка ще змалечку доглядають своїх дітей-ляльок, а хлопчики у цей час дуже зайняті побудовою будиночків з піску або халабуд. Це те, що закладено в нашій свідомості і підсвідомості. Бо всі ми прагнемо стабільності, тепла, добробуту, затишку, підтримки близької людини. І ніхто ніколи не зможе цього змінити, бо такими нас створив Бог.
Але ми іноді так захоплюємося ідеєю міцної фортеці, що упускаємо саму суть. І нашою метою стають не члени сім’ї, а наш престиж перед іншими. Ми свої дії часто аргументуємо словами: «Що про нас скажуть люди?» І ми власноруч руйнуємо те, що щойно розпочали будувати. Або ж ми настільки захоплені рівнем освіченості наших дітей, що забуваємо, для чого взагалі живемо на Землі і що наше життя дуже коротке. Ми так захоплюємося влаштуванням побуту, що можемо спопелити кожного, хто стане нам на заваді у реалізації нашого плану, включаючи й найрідніших людей. Ми готові, як пантера, вступити у битву з кожним, хто хоч словом обмовиться «не так» про мою сім’ю. Ми починаємо вірити у надзвичайну особливість, неповторність нашої родини, поступово перетворюючи її на ідола. Та ідоли здатні лише руйнувати, бо вони не можуть відповідати нашим потребам, забезпечувати нашу стабільність і безпеку. Вони від початку покликані руйнувати нашу свідомість й адекватне сприйняття навколишніх людей, подій. Ідоли руйнують усю світоглядну систему, закладену Творцем.
«Я – Господь, Бог твій. Хай не буде тобі інших богів переді Мною! Не роби собі різьби і всякої подоби з того, що на небі вгорі, і що на землі долі, і що в воді під землею. Не вклоняйся їм, і не служи їм, бо Я – Господь, Бог твій, що карає за провину батьків на синах, на третіх і на четвертих поколіннях тих, хто ненавидить Мене, і що чинить милість тисячам поколінь тих, хто любить Мене, і хто держиться Моїх заповідей» (Вих. 20:2-6).
У наш час лише деякі поклоняються сонцю, вітру, і, швидше за все, не тому, що вірять, а щоб робити не так, як інші. Але наші ідоли набрали дуже звичних і приємних для нас форм. Вони стали майже непомітними для нас та часто ми взагалі несерйозно сприймаємо ці поняття. Але зверніть увагу, які серйозні наслідки за неправильний вибір очікують не лише нас, але й наших дітей, онуків, правнуків. Якби ми настільки серйозно сприймали життя, як про це говорить Слово Боже, а не як нас навчають мас-медіа, то дуже ретельно підбирали б слова, друзів, подружжя, роботу і життєвий напрямок. І вже точно не запитували б, за що ж наші діти так страждають!
Сім’я не може бути основним джерелом і підґрунтям для наших життєвих сил, натхнення, праці без Бога. Вона може лише допомагати у здійсненні нашого основного призначення на цій планеті.
Колись давно, у незапам’ятні часи, коли щойно були створені Адам і Єва, Бог повелів людям дбати про сад, у якому вони жили, любити одне одного і бути слухняними Його слову. Та непослух видався людям солодшим за послух, і, як результат, брат вбиває брата, бо цей бунт набуває більших обертів, та й усе людство з кожним століттям все менше цікавиться та розуміє Божий Закон, який має бути записаним у їхніх серцях. Відступ, зло, ненависть настільки заполонили серця людей, що місця Богові там зовсім немає. Розпач, безвихідь, туманне майбутнє – і наше життя перетворюється у жалюгідне існування від зарплати до зарплати.
Але Творець ніколи не залишає своє творіння у глухому куті, куди ми самі себе заганяємо. Він нагадує: «Люби Господа Бога свого всім серцем своїм, і всією душею своєю, і всією своєю думкою. Це найбільша і найперша заповідь» (Мт. 22:37-38). Лише Він знає, як наше, наповнене ідолами і бунтом, серце зробити здатним любити, віддавати, терпіти, милосердствувати, не гордитись. Коли ми усвідомлюємо, що все, що нам найдорожче, найрідніше, наймиліше, належить не нам, а Богові, що наше життя зовсім нам не підвладне, бо дуже швидкоплинне, то можемо розраховувати на милість тисячам поколінь, які, можливо, ще житимуть після нас. Тоді ми зможемо виконати й наступну, не менш важливу, заповідь: «Люби свого ближнього, як самого себе» (Мт. 22:39). І зовсім нічого не сказано про те, що спочатку треба полюбити себе, бо це буде ще один ідол, а полюбити Бога і стати щасливою людиною, полюбити ближнього і віддати це щастя йому.
Тоді наші фортеці перестають бути грізними, неприступними, такими, які викликають лише заздрість і ненависть. Вони стають чудовими гостинними палацами, сповненими доброзичливості, співчуття, готовими понести чужий біль і щиро розділити радість. І Сам Бог буде охороняти такий дім. «І Господь дав їм мир навколо, усе так, як присягнув був їхнім батькам. І ніхто зо всіх їхніх ворогів не встояв перед ними, – усіх їхніх ворогів Господь дав у їхню руку. Нічого не було невиконаного з усього того доброго слова, що Господь говорив до Ізраїлевого дому, – усе збулося» (Іс. Нав. 21:44-45).
Жодна людина в світі не зможе нас примусити служити Богові, виконувати Його Заповіді, поклонятися Йому. Жоден не зможе за нас прийняти рішення: «А я та дім мій будемо служити Господеві!» (Іс. Нав. 24:15). Вибір за нами…
Інна Дубовик
круто!