Проповідь пастора церкви “Джерело життя” м. Здолбунів Олександра Калінського
Перший в історії людства день подяки відбувся, коли Каїн і Авель – діти Адама і Єви – принесли жертву перед Боже лице.
«І пізнав Адам Єву, жінку свою, і вона завагітніла, і породила Каїна, і сказала: Набула чоловіка від Господа. А далі вона породила брата йому Авеля. І був Авель пастух отари, а Каїн був рільник. І сталось по деякім часі, і приніс Каїн Богові жертву від плоду землі. А Авель, він також приніс від своїх перворідних з отари та від їхнього лою. І зглянувся Господь на Авеля й на жертву його, а на Каїна й на жертву його не зглянувся. І сильно розгнівався Каїн, і обличчя його похилилось. І сказав Господь Каїнові: Чого ти розгнівався, і чого похилилось обличчя твоє? Отож, коли ти добре робитимеш, то підіймеш обличчя своє, а коли недобре, то в дверях гріх підстерігає. І до тебе його пожадання, а ти мусиш над ним панувати. І говорив Каїн до Авеля, брата свого. І сталось, як були вони в полі, повстав Каїн на Авеля, брата свого, і вбив його. І сказав Господь Каїнові: Де Авель, твій брат? А той відказав: Не знаю. Чи я сторож брата свого? І сказав Господь: Що ти зробив? Голос крови брата твого взиває до Мене з землі. А тепер ти проклятий від землі, що розкрила уста свої, щоб прийняти кров твого брата з твоєї руки» (Бут. 4:1-11).
Жахливо, що найперший день подяки закінчився трагедією: брат убив брата. Цей день виявив усю зіпсутість людини, яка відпала від Бога, він вивів із серця людини монстра на ім’я гріх і показав його демонічну силу, що перемагає здоровий глузд, родинні зв’язки і навіть страх Божий. Подяка Богові фактично розділила людей на два табори, як Господь перед цим казав (Бут. 3:15): насіння жінки і насіння сатани.
Приносячи жертву Богові, брати усвідомлювали, що все – від Бога. Обидва принесли те, що мали, над чим трудилися. Чому ж Господь прийняв жертву Авеля, а жертву Каїна не прийняв? Можливі різні варіанти відповіді, мовляв, «Каїн давав не з добрим серцем», «Авель приніс кровну жертву», «Каїн приніс не найкраще» тощо. Особисто для мене найприйнятніше тлумачення наступне: Каїн приніс від проклятої землі, і серце його не було в цій жертві. Авель, як написано в Євр. 11:4, приніс кращу жертву через віру, він зрозумів свою гріховність, він зрозумів, що він винний, що має пролитися кров, і в жертву було принесено найкраще – перворідна вівця. Отже, нашу подяку визначає стан нашого серця.
Каїн нічого поганого не зробив під час жертвоприношення, він теж приніс подяку Богові. Але Господь не прийняв його жертви і просто не звернув на неї уваги. Чому? Бог дивиться на серце того, хто приносить Йому подяку, і наша подяка показує наше серце. Вдячність без віри, тобто, якщо я насправді не вірю, що Бог є, що Він чує і знає все, що це все від Нього, – це просто лицемірство. Справжня вдячність, приємна Богові, має походити, найперше, з нелицемірного серця, а тоді тільки з вуст або з рук людини.
Виходить, що Бог «перебирає» подяками? Ні, Бог випробовує наші серця і дуже уважно дивиться на кожне серце, чим живе людина взагалі, як вона ходить перед Ним, чи є в її серці справжня віра. Усе Писання говорить про те, що не всяку подяку від людей Бог приймає. Через пророків Ісаю, Єремію, Єзекіїля, Амоса Бог дає зрозуміти, що лицемірна подяка Йому бридка.
«Навіщо Мені те кадило, що з Шеви приходить, запашний очерет із далекого краю? Цілопалення ваші не любі Мені, ваші ж жертви Мені не приємні!» (Єр. 6:20).
Вони все правильно робили, в храмі була розроблена чітка система жертвоприношення, одна біда – серце їхнє було далеко від Бога.
«Зненавидів Я, обридив Собі ваші свята, і не нюхаю жертов ваших зборів… І коли принесете Мені цілопалення та хлібні жертви свої, Я Собі не вподобаю їх, а на мирні жертви ваші із ситих баранів не погляну… Усунь же від Мене пісень своїх гук, і не почую Я рокоту гусел твоїх, і хай тече правосуддя, немов та вода, а справедливість як сильний потік!» (Ам. 5:21-24).
Знову ж Бог каже, що Його взагалі не цікавить їхнє служіння, Він дивиться на їхні серця.
«А ви, Ізраїлів доме, так говорить Господь Бог: Кожен ідіть, служіть своїм божкам! Але потім ви напевно будете слухатися Мене, і святого Ймення Мого ви вже не зневажите своїми дарунками та своїми божками…» (Єз. 20:39).
«Нащо Мені многота ваших жертов? говорить Господь. Наситився Я цілопаленнями баранів і жиром ситих телят, а крови биків та овець і козлів не жадаю! Як приходите ви, щоб явитися перед обличчям Моїм, хто жадає того з руки вашої, щоб топтали подвір’я Мої? Не приносьте ви більше марнотного дару, ваше кадило огида для Мене воно; новомісяччя та ті суботи і скликання зборів, не можу знести Я марноти цієї!.. Новомісяччя ваші й усі ваші свята ненавидить душа Моя їх: вони стали Мені тягарем, Я змучений зносити їх… Коли ж руки свої простягаєте, Я мружу від вас Свої очі! Навіть коли ви молитву примножуєте, Я не слухаю вас, ваші руки наповнені кров’ю… Умийтесь, очистьте себе! Відкиньте зло ваших учинків із-перед очей Моїх, перестаньте чинити лихе! Навчіться чинити добро, правосуддя жадайте, карайте грабіжника, дайте суд сироті, за вдову заступайтесь!» (Іс. 1:11-20).
Через пророка Ісаю Бог сказав про Свій народ:
«…народ цей устами своїми наближується, і губами своїми шанує Мене, але серце своє віддалив він від Мене, а страх їхній до Мене заучена заповідь людська, тому Я ось ізнову предивне вчиню з цим народом, вчиню чудо й диво, і загине мудрість премудрих його, а розум розумних його заховається» (Іс. 23:13-14).
Ці ж самі слова повторює Ісус Христос:
«Оці люди устами шанують Мене, серце ж їхнє далеко від Мене!» (Мт. 15:8).
Висновок дуже простий: вдячність – це наближення до Бога серцем, а вже потім устами, ділами, жертвами, служіннями. Тому для нас усіх важливими є питання: з чим ми сьогодні наближаємося до Бога, з чим ми приходимо перед Його лице, врешті, з якого серця Бог приймає подяку?
У листі до Тимофія апостол Павло пише: «Великий же зиск – то благочестя із задоволенням» (1 Тим. 6:6). Задоволення – це дефіцит сучасності. Але ж незадоволене й ображене серце не може принести гідної подяки Богові!
Подивіться на приклад Каїна, який викриває справжній стан його серця. Бог попереджає його, Бог бачить, що лежить перед дверима його серця, Він знає, чим усе це закінчується, Він бачить наміри його серця, тому каже: «Каїне, зупинись!» А що ж Каїн? Зверніть увагу на тон його розмови з Богом. Чи був Каїн задоволений Богом? Звичайно, ні, у світогляді Каїна Бог був злим і жорстоким. «Як Він так міг зі мною вчинити?»
Каїн був злий не лише на Бога, але й на безвинного Авеля. Подивіться на його ставлення до Авеля. Замість радості за успіх брата, він переповнився заздрістю. Каїн незадоволений Авелем, і в серці своєму виношує страшний план. Він почав шукати задоволення в помсті. Крім того, Каїн був незадоволений обставинами, він не захотів змиритися з тим, що сталося, і почав здійснювати свій підступний план. Його не задовольняла ситуація, в якій він опинився, він був незадоволений Богом, Авелем (людьми), обставинами навколо себе. Причиною незадоволеного серця є ненаситне людське «я».
Є багато речей, які можуть викликати в нас незадоволення Богом. Наприклад, Він не здійснює мої плани, не чує молитви, Бог робить усе, що Він хоче, мені це не подобається. Ми часто незадоволені людьми, які нас оточують. «Як так можна чинити?» – часто обурюємося ми. Коли людина фокусується на недоліках інших і цим починає жити, вона ніколи не буде задоволеною і щасливою, ніколи. Якщо людина живе всім тим поганим, що бачить у людях, вона просто нещасна. У нас багато обставин, які викликають незадоволення: хвороби, низька зарплата, відсутність власного житла, сімейні негаразди. Є безліч речей, яких ми не маємо, але які нам потрібні. А у когось вони є. Чому така несправедливість? Ісус Христос сказав Своїм учням:
«Шукайте ж найперш Царства Божого й праведності Його…» (Мт. 6:33).
Справжня, приємна Богові подяка виходить лише з благочестивого і задоволеного серця. Запитаймо себе: чи я – задоволена людина? чи задоволений я своїм життям? своїм достатком? своїм рівнем життя й усім, що маю? Апостол Павло радить: «Як маємо поживу та одяг, то ми задоволені будьмо з того», а перед тим вказує причину: «Бо ми не принесли в світ нічого, то нічого не можемо й винести» (1 Тим. 6:7-8). Якщо Бог дав нам їжу й одяг – слава Богові. А якщо Він щось більше дав, ніж те, що обіцяв, – це вже взагалі «благодать на благодать» (Ів. 1:16), це примноження Його милості і турботи, це повинно викликати в нас благоговіння і трепет.
З іншого боку, ми маємо розуміти, від чого наше задоволення походить. Ніяка річ на землі не здатна нас задовольнити. Ніяка. Якщо у когось є мрія, що саме ця річ зробить його щасливим, повністю задовольнить, знайте: нічого в цьому світі вас не задовольнить, ні хороша машина, ні будинок чи квартира, ні престижна робота. Рано чи пізно ви відчуєте розчарування.
Чи задоволений я людьми довкола себе і як я ставлюся до них? – Це дуже серйозне запитання. Це важливий елемент нашої віри: як я настроєний стосовно людей навколо мене. Я постійно помічаю і підкреслюю їхні недоліки чи я вчуся бути задоволеним тими, кого Бог послав мені на шляху, і благословляю навіть негідних людей? Лише серце, яке вміє благословляти, може про інших говорити добре, а не осуджувати. Незадоволення людьми завжди веде нас до «подвигу» Каїна. І хоча до фізичного вбивства зазвичай діло не доходить, але як часто люди смертельно ранять одне одного словами, ставленням своїм, псують їхнє життя своїм жорстоким серцем і гниллю своєї душі!..
Чи може християнин дозволити собі про когось говорити з насмішкою або ставитися до когось зверхньо? Чи можу я собі дозволити бути насмішником над іншими? Ніколи. Ми просто не маємо права цього робити. Задоволене серце, серце, наповнене Богом, не дає нам права так чинити. Благочестиве і задоволене серце приймає різних людей без осуду і критики.
У Першому посланні до коринтян, 13:7, апостол Павло висловлює дуже цікаву думку: «Любов вірить у все, сподівається всього». Якась вона така дивна, ця любов Божа! Можливо, занадто романтична. Можливо, так не можна дивитися на життя, потрібно більш реалістично.
Але в Писанні сказано, що «любов вірить у все». Нехай сотні раз просить прощення – вона ж вірить, бо вона – любов, це ж Боже серце, по-іншому просто неможливо.
Проте варто пам’ятати, що ніхто з людей ніколи нас повністю не задовольнить. І коли чоловік думає, що ота жінка, друга, третя, п’ята, нарешті його задовольнить, це – омана. Коли жінка думає: «Може, цей чоловік підійде мені і буде справді мені задоволенням», – це неправда. Ніколи ніхто з людей не може іншу людину повністю задовольнити. Біблія ще сильніше говорить:
«Проклятий той муж, що надію кладе на людину, і робить раменом своїм слабу плоть, а від Господа серце його відступає» (Єр. 17:5).
Якщо ми шукаємо в людях фундамент для задоволення, рано чи пізно наша будівля зруйнується. Ми маємо у своєму серці «виробляти» задоволення, а не в людях задовольнятися. І це дуже велика і важлива різниця. На черзі найважливіше запитання: чи задоволений я Богом? Кожен з нас може запитати: «Господи, чи я задоволений Тобою Самим? Чи наповнює моє серце Твоя краса, Твоя сила, благодать Твоя, Особа Твоя? Чи достатньо мені Твоєї любові для щастя, Твого прийняття для повноти і спокою? Чи достатньо мені того, що Бог мене любить, про мене турбується, і я не хочу нічого шукати в людях?» І якщо я в Богові незадоволений, моя віра, моя подяка буде лицемірною, тому що тільки Він один наповнює нас цим життям, духом життя, силою дивитися на життя по-іншому. Тільки від Нього наше серце наповнюється небом, і ми розуміємо, що все, що пропонує Земля, – обман, це просто шлях в нікуди, шлях до розчарування, до краху моєї сім’ї, моїх надій і мрій. Тільки Він один є справжнім джерелом моєї насолоди, мого життя, моєї радості! Чи задоволений я тим, як Бог до мене зараз ставиться? Чи задоволений насправді я тим, що Його Син дві тисячі років тому піднявся на хрест, страждав, умер за мене? Чи задовольнила, чи заспокоїла моє серце Його кров, Його смерть? Чи ті краплі крові, які на хресті проливалися, дали моїй душі спокій? Чи й досі я живу з тягарем гріха на плечах? Чи справді я повірив Євангелії Сина Божого, що Божий Син усе зробив і тільки через віру Бог звільняє мене від гріха, і я знаю, ні смерть, ні зустріч з Богом – це не щось жахливе? Для всякого віруючого, хто Богом задоволений, смерть – це надбання, і Царство Боже – це мета, заради якої ми живемо, куди ми взагалі прагнемо. Немає кращого серця, ніж у Нього, ніхто не може вас більше любити, приймати, прощати, як Він. Не існує іншої особи, яка б так знала вас. Давид говорить: «Ти виткав мене в утробі матері моєї» (Пс. 138:13). Він захоплений цією думкою! Бог ткав його… Ми народилися, зробили свій перший подих, ми дихаємо цим повітрям, ходимо по землі, п’ємо воду, яка нам не належить, ми з собою нічого в світ не принесли… Як Його не любити? Усе створіння, все, що нас оточує, свідчить про те, що Бог нас любить. І, звичайно, найголосніше про Божу любов говорить нам хрест, хрест Його Сина. Якщо я у цю любов не вірю, не вірю, що на хресті відбувся доказ цієї любові, я просто Бога ігнорую. Найстрашніший гріх – це коли я байдужий до того, що відбулося на хресті. І Бог у вічності каратиме людей за те, що вони, проживаючи своє життя, були байдужими до Євангелії. Чули, знали, відвідували, були знайомі, але Христос був поза їхнім серцем. І в цьому трагедія всього людства. Чи зцілює Бог моє незадоволення Своїм Сином Ісусом Христом? Чи заспокоює мене Ісус, Який у мені живе, від моїх незадоволень? Чи запалює моє серце та істина, що Царство Боже наблизилося?
Багато поколінь вважало, що їхній час – останній. Так думали християни в епоху Нерона та інших імператорів, так думали, коли приходив до влади Гітлер або Сталін. Події нашого часу – глибока економічна криза, ідея створення єдиного світового правління, єдиного правителя, який має забезпечити нам безпеку від нас самих, – також наштовхують на думку, що живемо в останній час. Люди не знають, як світ з усього цього вибереться, а у Біблії сказано, що антихрист прийде на тлі безладу і хаосу і буде встановлювати порядок. Сьогодні слушний момент замислитися над нашим життям. Через такі події Бог говорить, що все близько: і Царство Боже близько, і кінець усім проблемам теж близько. Те, що Бог учить нас завжди бути задоволеними і дякувати Йому своїм серцем, не означає, що у нас завжди буде добрий настрій і повне бажання дякувати Богові. Буває подяка через біль і наперекір почуттям, тому що не завжди воля Божа для нас приємна і легка. Пам’ятаєте Слова Христа в Гефсиманії, коли з Його чола стікав піт як краплі крові, коли у Ньому відбувалась величезна боротьба. Для Нього було природно зберегти Своє життя, але Він розумів, що лише через смерть і взяття на Себе гріхів усіх людей Він може виконати волю Божу. І воля Батька була саме у тому, щоб Він там, у Гефсиманії, прийняв рішення. А далі Він абсолютно спокійно продовжував Свій шлях на Голгофу.
Друзі, ми повинні приймати рішення дякувати Богові через своє «не можу» і «не хочу». Нам багато чого не подобається, ми хочемо, дуже-дуже хочемо, але Бог каже: «Ні». «Ну, Боже, але ж тоді буде так добре». – «Я знаю, Я знаю, чим усе це для тебе закінчиться. Ти краще подякуй Мені зараз за те, що ти маєш, подякуй Мені й упокорися переді Мною, і Я тебе благословлю». У Біблії написано, що духовне зростання відбувається з подякою, що ми ростемо і стверджуємося у Христі з подякою. Як ви думаєте, а чи дякує Бог людям? Чи є у Біблії місця, де було б сказано, що Бог людям дякує? Чи можливо це? Адже, усе – Його: земля – Його, ми – Його, все, що у нашому серці, – теж Його, усяке хороше бажання в нас – теж від Нього. Нам немає чим хвалитися. Написано, що в небесах 24 старці зняли свої вінці і поклали перед престолом, бо вони знали, що ця нагорода – це не справа наших рук. То чи дякує Бог людям? Так. Бог дякує нам тоді, коли ми діємо проти існуючих законів світу і показуємо Його характер і серце для інших. Задоволене Богом серце виявляє себе у наступних речах:
«А вам, хто слухає, Я кажу: Любіть своїх ворогів, добро робіть тим, хто ненавидить вас. Благословляйте тих, хто вас проклинає, і моліться за тих, хто кривду вам чинить. Хто вдарить тебе по щоці, підстав йому й другу, а хто хоче плаща твого взяти, не забороняй і сорочки. І кожному, хто в тебе просить, подай, а від того, хто твоє забирає, назад не жадай. І як бажаєте, щоб вам люди чинили, так само чиніть їм і ви. А коли любите тих, хто любить вас, яка вам за те ласка? Люблять бо й грішники тих, хто їх любить. І коли добре чините тим, хто добро чинить вам, яка вам за те ласка? Бо те саме і грішники роблять. А коли позичаєте тим, що й від них сподіваєтесь взяти, яка вам за те ласка? Позичають бо й грішники грішникам, щоб одержати стільки ж. Тож любіть своїх ворогів, робіть добро, позичайте, не ждучи нічого назад, і ваша за це нагорода великою буде, і синами Всевишнього станете ви, добрий бо Він до невдячних і злих!» (Лк. 6:27-35).
Подяки і нагороди від Бога заслуговує той, хто любить своїх ворогів і робить їм добро, як Бог для нас. Хто благословляє тих, хто його проклинає. Хто молиться за тих, хто його ображає, а не йде усім про це розказувати, не жаліється. Він каже Богові: «Мені дуже боляче, але благослови його». Подяки і нагороди від Бога заслуговує той, хто підставляє другу щоку і не мстить образникам, і в цьому велика сила християн. Як підставити другу щоку? Це неможливо! Можливо, і в цьому справжня християнська сила, точніше, сила Христа. Подяки і нагороди від Бога заслуговує той, хто на нахабство, на вимогливість реагує подвійною жертовністю і віддає більше, ніж у нього забирають і вимагають. Це так не по-людськи, зате так по-Божому! Краще мати подяку і нагороду від Бога, корячись Його слову, і бути нерозумним в очах людей, аніж, тримаючись за земне, бути нерозумним перед Богом. Подяки і нагороди від Бога заслуговує той, хто дає, коли його просять, і не чекає повернення, демонструючи цим свою свободу від речей і майна та висоту своїх мрій і надій. Хто тримається принципу доброго сіяння: «Тож усе, чого тільки бажаєте, щоб чинили вам люди, те саме чиніть їм і ви» (Мт. 7:12), хто сіє любов і жертовність, хто сіє прийняття і прощення, навіть у ворогів своїх сіє, – той пожне благословення. Якщо ми робимо добро, не очікуючи нічого від людей, – це відображає характер Бога, це робить нас Його синами. Адже Бог благословляє і тих, хто Йому невдячний, хто Його не помічає. Скільки людей у світі сміються з Бога, різні дурниці про Нього пишуть, книжки видають жахливі, брехливі, а Бог їх благословляє, у них здорові діти, у них самих до смерті здоров’я хороше, Він їх благословляє достатком, тому що Він добрий навіть до злих і неправедних, і невдячних. І саме таке серце Він вклав у нас, і саме такого Він від нас чекає, і саме за прояви і ствердження у житті цих істин Бог нам подякує. Він радий бачити Своїх дітей слухняними, які справді вільні від світу.
Отже, Бог приймає подяку з благочестивого і вірного серця, бо таке серце має віру і бачить Його. Що ми несемо сьогодні на Божий жертовник? Вдячне через віру серце чи гарно нафарширований язик, сердечну вдячність чи релігійні слова? Почнімо свою жертву з чистого агнця, як Авель, почнімо з подяки за Сина Божого, Який узяв на Себе наш гріх і, проливши кров, став мостом між нами і Богом, подякуймо Богові за достатність Його любові і турботи про нас, які роблять нас благочестивими і задоволеними. Визнаймо, що не наша освіта, не міць наших рук, не добрі люди, а саме Бог, саме Він є причиною всіх наших благословень, всього доброго, що є в нашому житті. Бог – центр нашого життя, початок, причина і кінець усіх наших подяк. Отож, підходьмо до престолу з гідною жертвою – хвалою і подякою від серця.